Коли суд може відмовити особі в задоволенні клопотання про застосування амністії

Суд може відмовити особі в задоволенні клопотання про застосування амністії та звільнення від відбування основного покарання виключно у випадку, коли особа, щодо якої ставиться таке питання, не належить до осіб, до яких амністія може застосовуватися, або належить до осіб, застосування амністії щодо яких заборонено законом.

Вказівка в Законі України «Про застосування амністії в Україні» на те, що амністія «може бути застосована», зобов’язує суд перевірити, чи є суб’єктом амністії особа, щодо якої таке питання ставиться, та не дає права суду відмовити в задоволенні такого клопотання на інших підставах. Згадані вище норми закону передбачають застосування амністії за наявності певних умов саме до осіб, а не до покарання, а тому вид та розмір призначеного такій особі покарання, якщо вона є суб’єктом амністії, не впливає на можливість її звільнення від його відбування. Про це зазначив Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 623/3346/17.

Як визначено законом про амністію, особи, визнані винними у вчиненні кримінального правопорушення обвинувальним вироком суду, або кримінальні справи стосовно яких розглянуті судами, але вироки стосовно цих осіб не набрали законної сили, можуть бути повністю або частково звільнені від відбування покарання.

Тобто амністія - це вид звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання та його відбування, який на підставі закону про амністію застосовується судом щодо певної, але індивідуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні злочинів.

У ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» від 22 грудня 2016 року, який набрав чинності 07 вересня 2017 року, міститься перелік категорій осіб, які можуть бути звільнені від відбування покарання у виді позбавлення волі на певний строк та від інших покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, осіб, визнаних винними у вчиненні умисного злочину, який не є тяжким або особливо тяжким відповідно до статті 12 Кримінального кодексу України, осіб, визнаних винними у вчиненні необережного злочину, який не є особливо тяжким відповідно до статті 12 Кримінального кодексу України, а також осіб, кримінальні справи стосовно яких за зазначеними злочинами розглянуті судами, але вироки стосовно них не набрали законної сили.

Зокрема, у п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» передбачено, що до такого переліку віднесено осіб, не позбавлених батьківських прав, які на день набрання чинності цим Законом мають дітей, яким не виповнилося 18 років, дітей-інвалідів та/або повнолітніх сина, дочку, визнаних інвалідами.

Згідно зі ст. 12 Закону України «Про амністію у 2016 році» дія цього Закону поширюється на осіб, які вчинили злочини до дня набрання ним чинності включно.

Розглядаючи кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_2 , місцевий суд дійшов висновку про те, що ОСОБА_2 є суб’єктом амністії.

Перевіряючи вирок місцевого суду в порядку апеляційної процедури та постановляючи свій вирок, апеляційний суд дійшов аналогічного висновку та звільнив ОСОБА_2 від відбування основного та додаткового покарань на підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році».

Колегія суддів погоджується з таким висновком місцевого та апеляційного судів з огляду на наступне.

Як вбачається зі змісту вироку місцевого суду, ОСОБА_2 визнано винуватим та засуджено за те, що він 18 серпня 2016 року вчинив злочин, передбачений ч. 2 ст. 286 КК України. Тобто ОСОБА_2 засуджено за вчинення необережного злочину, який відповідно до положень ст. 12 КК України відноситься до категорії тяжких.

Також із матеріалів кримінального провадження вбачається, що ОСОБА_2 на момент набрання чинності Законом України «Про амністію у 2016 році» мав на утриманні двох неповнолітніх дітей.

Вказані обставини були предметом ретельної перевірки судів першої та апеляційної інстанцій, їм була надана відповідна правова оцінка. Крім того, такі обставини потерпілою у касаційній скарзі не заперечуються.

При цьому будь-яких обставин, визначених у ст. 4 Закону України «Про застосування амністії в Україні» та ст. 9 Закону України «Про амністію у 2016 році», які б перешкоджали звільнити ОСОБА_2 від відбування призначеного покарання на підставі амністії місцевим судом в ході розгляду кримінального провадження встановлено не було.

Таких обставин колегією суддів не встановлено й під час касаційного розгляду.

У касаційній скарзі, окрім іншого, потерпіла наголошує, що застосування амністії є правом суду, а не обов'язком і визначається у кожному випадку окремо. Вважає, що, звільняючи ОСОБА_2 на підставі амністії від відбування основного та додаткового покарань, суд фактично залишив його непокараним за загибель людини, що не слугуватиме його подальшому відповідальному ставленню до водійських обов’язків.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону України «Про застосування амністії в Україні», установивши в стадії судового розгляду кримінальної справи наявність акта амністії, що усуває застосування покарання за вчинене діяння, суд, за доведеності вини особи, постановляє обвинувальний вирок із звільненням засудженого від відбування покарання.

Як передбачено ч. 1 ст. 10 Закону України «Про амністію у 2016 році», питання про застосування амністії суд вирішує, зокрема, за ініціативою обвинуваченого (підсудного) чи засудженого, їхніх захисників чи законних представників.

При цьому відмовити в задоволенні клопотання про застосування амністії та звільнення від відбування основного покарання суд вправі виключно в тому випадку, коли особа, щодо якої ставиться таке питання, не є суб'єктом амністії, тобто не відноситься до кола осіб, до яких амністія може бути застосована, або відноситься до кола осіб, застосування амністії щодо яких прямо заборонено законом.

Таким чином, термін «може бути застосовано», який визначено в Законі України «Про застосування амністії в Україні», передусім зобов'язує суд перевірити, чи є суб’єктом амністії особа, щодо якої таке питання ставиться, та не дає права суду відмовити у задоволенні такого клопотання з інших підстав.

До того ж згадані вище норми закону передбачають застосування амністії за наявності певних умов саме до осіб, а не до покарання. А тому вид та розмір призначеного такій особі покарання, якщо вона є суб'єктом амністії, не впливає на можливість її звільнення від його відбування.

За таких обставин доводи касаційної скарги потерпілої про безпідставне застосування щодо ОСОБА_2 амністії колегія суддів вважає необґрунтованими.

Крім того, посилання потерпілої на положення ч. 1 ст. 11 Закону України «Про амністію у 2016 році» при обґрунтуванні своєї позиції щодо відсутності підстав для застосування амністії у цьому кримінальному провадженні в даному випадку є некоректними, оскільки зазначена норма стосується процедури постановлення рішення судом щодо осіб, які на час набрання чинності цим Законом фактично вже відбувають покарання за вироком суду.

Також у касаційній скарзі потерпіла вказує, що оскільки амністія може застосовуватися як повністю, так і частково, то в даному випадку застосування додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами є обов’язковим.

На думку колегії суддів, такі доводи потерпілої є непереконливими.

Як визначено ч. 1 ст. 15 Закону України «Про амністію у 2016 році», особи, на яких поширюється дія цього Закону, можуть бути звільнені від відбування основного і додаткового покарання, призначеного судом, крім конфіскації майна, у частині вироку, що не була виконана на день набрання чинності цим Законом.

У такому ж змісті викладена ст. 6 Закону України «Про застосування амністії в Україні».

Тобто зазначеними вимогами закону передбачено можливість суду, окрім основного, звільнити особу також і від додаткового покарання.

Постановляючи рішення щодо звільнення ОСОБА_2 від відбування також і додаткового покарання у виді позбавлення права керувати транспортними засобами на підставі   п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році», апеляційний суд врахував особу засудженого, який вперше притягується до кримінальної відповідальності, під час вчинення злочину в стані алкогольного чи наркотичного сп’яніння не перебував, вину визнав у повному обсязі, працює неофіційно, а керування автомобілем є його єдиним джерелом заробітку.

З таким висновком апеляційного суду погоджується й колегія суддів, а тому не вбачає підстав для задоволення доводів касаційної скарги потерпілої в цій частині.

На переконання колегії суддів вирок суду апеляційної інстанції є законним, вмотивованим та обґрунтованим, відповідає вимогам статей 370, 374, 420 КПК України, а тому підстав для його скасування чи зміни не вбачає.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що Верховний Суд роз’яснив підстави для розгляду обвинувального акта у спрощеному провадженні.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.