Коли діагноз не гарантує захист в суді

15 червня 2017 р. Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України (ВСУ) винесла постанову № 5-30кс(15)17 в справі за заявою заступника Генерального прокурора про перегляд судових рішень, винесених у відношенні Засудженого.

12 лютого 2015 р. Засуджений за місцем свого проживання незаконно придбав прекурсори з метою подальшого виготовлення наркотичних засобів. Також він надав свою квартиру, як приміщення для незаконного виготовлення та вживання наркотичних засобів і психотропних речовин.

Вироком суду першої інстанції порушник був засуджений за ч. 1 ст. 311 (Незаконне виготовлення, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання прекурсорів), ч. 1 ст. 317 (Організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів) Кримінального кодексу (КК). З урахуванням ст. 70 КК порушник засуджений до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 3 роки.

Ухвалою апеляційного суду, а також Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ (ВССУ) вирок суду першої інстанції залишено без змін.

У ВСУ звернувся заступник Генерального прокурора. Він вказав, що при розгляді справи ВССУ неоднаково застосував норму п. 3 ч. 2 ст. 52 Кримінального процесуального кодексу (КПК), якою встановлено обов'язкову участь захисника в кримінальному провадженні щодо осіб, які внаслідок психічних недоліків не здатні в повній мірі реалізувати свої права.

Заявник зазначив, що Засуджений перебуває на диспансерному обліку у лікаря-нарколога з діагнозом «синдром залежності від опіоїдів, ремісія з 2001 р., синдром залежності від психостимуляторів», а значить — не міг самостійно захищати свої інтереси в суді і потребував захисника. Заявник вказав, що розглядаючи діагноз Засудженого, ВССУ послався діючу Міжнародну класифікацію хвороб і споріднених проблем охорони здоров'я десятого перегляду (МКХ-10) і прийшов до висновку, що патологія Засудженого підпадає під категорію «наркоманія» чи «хронічний алкоголізм», і не перешкоджає можливості особи самостійно реалізовувати своє право на захист. Такий висновок ВССУ Заявник вважав не тільки неправильним, але і таким, що суперечить п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Аргументуючи своє твердження, Заявник вказав на ухвали ВССУ від 15 березня і від 5 липня 2016 року, до яких суд інакше застосовує українське законодавство.

Так, з першої ухвали випливає, що засуджений перебував на стаціонарному лікуванні в психоневрологічній лікарні в 2005 р. з діагнозом «розлад психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю та канабісу з шкідливими наслідками. Суїцидальна спроба». Протягом 2007-2013 рр. він перебував на диспансерному наркологічному обліку з діагнозом «розлад психіки та поведінки внаслідок вживання алкоголю», а також, згідно з висновком амбулаторної судово-наркологічної експертизи, він виявляв ознаки хронічного алкоголізму 4 ступеня та ознаки наркоманії.

У другій ухвалі вказувався діагноз «психічні та поведінкові розлади внаслідок вживання алкоголю з синдромом залежності». В обох випадках ВССУ врахував п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК.

Судова палата у кримінальних справах ВССУ розглянула матеріали справи і прийшла до висновку про те, що діагноз, про який йде мова в заяві, відрізняється від діагнозів, на які посилається заявник. На думку ВСУ, наявність різних діагнозів вимагало індивідуальної оцінки психічного стану засуджених. Тому висновки, викладені у всіх трьох ухвалах щодо п. 3 ч. 2 ст. 52 КПК не можуть свідчити про неоднаковість застосування цієї норми процесуального закону.

З огляду на викладене, ВСУ в задоволенні заяви відмовив і залишив в силі ухвали апеляційної та касаційної інстанцій.

З повним текстом постанови можна ознайомитися тут.