Зміна судової практики щодо юрисдикції справ не повинна бути перешкодою для доступу до суду: Верховний Суд

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду переглянув у касаційному порядку справу за позовом Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) до фізичної особи про зобов’язання вчинити дії. 

Суди попередніх інстанцій встановили, що позивач виніс припис про усунення порушення відповідачем вимог законодавства у сфері містобудівної діяльності із визначенням строку для добровільного його виконання до 30 червня 2017 року. Оскільки відповідач не виконав вимоги припису в установлений строк, то в позивача з 1 липня 2017 року виникло право на звернення до суду з позовом про знесення самочинно збудованого об’єкта.

23 липня 2017 року позивач у порядку цивільного судочинства звернувся з відповідним позовом до Шевченківського районного суду м. Києва, який ухвалою від 21 червня 2018 року закрив провадження у справі через неналежнісь розгляду спору в порядку цивільного судочинства. У зв’язку із зазначеними обставинами позивач 12 липня 2018 року звернувся з цим позовом до Окружного адміністративного суду м. Києва. Цей суд залишив позовну заяву без розгляду через пропущення позивачем шестимісячного строку звернення до суду. Апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції.

ДАБК м. Києва оскаржив це рішення в касаційному порядку, посилавшись на те, що строк звернення був пропущений у зв’язку зі зміною судової практики щодо юрисдикції цієї категорії справ, а тому підстав для залишення позовної заяви без розгляду не було.

Верховний Суд дійшов висновку про задоволення касаційної скарги Департаменту з огляду на таке.

Колегія суддів зазначила, що правовий інститут строків звернення до адміністративного суду за захистом свого порушеного права не містить вичерпного, детально описаного переліку причин чи критеріїв їх визначення. Натомість закон запроваджує оцінні, якісні параметри визначення таких причин – вони повинні бути поважними, реальними або непереборними і об’єктивно нездоланними на час плину строків звернення до суду. Ці причини (чи фактори об’єктивної дійсності) мають бути несумісними з обставинами, коли суб’єкт звернення до суду знав або не міг не знати про порушене право, ніщо правдиво йому не заважало звернутися до суду, але цього він не зробив і через власну недбалість, легковажність, байдужість, неорганізованість чи інші подібні за суттю ставлення до права на доступ до суду порушив ці строки.

Суд звернув увагу, що вперше в порядку цивільного судочинства позивач звернувся до Шевченківського районного суду м. Києва 23 липня 2017 року, тобто в межах встановленого законом строку звернення до суду. Однак 21 червня 2018 року, майже через рік після звернення до суду, ухвалою цього суду провадження у справі було закрито у зв’язку із неналежністю розгляду спору в порядку цивільного судочинства.

Верховний Суд вказав, що з моменту звернення до суду із заявою та до моменту закриття провадження у справі ДАБК м. Києва вправі був очікувати розгляду справи по суті. Отже, на час і тривалість розгляду справи Шевченківським районним судом м. Києва орган державного архітектурно-будівельного контролю вплинути не міг, ці чинники перебували за його волею та бажанням. 

Колегія суддів, проаналізувавши факт звернення позивача до суду з позовом уперше, тривалість розгляду справи (в порядку цивільного судочинства), а також невідкладне звернення позивача до суду з позовом в порядку адміністративного судочинства (після закриття провадження у справі у зв’язку з неналежністю розгляду спору в порядку цивільного судочинства), зазначила, що у своїй сукупності ці обставини в рамках спірних правовідносин свідчать про поважність причин пропуску строку звернення до суду через об’єктивні перешкоди, які не залежали від волі позивача.

Таким чином, Верховний Суд дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій помилково оцінили наведені позивачем обставини пропуску строку звернення до суду як неповажні для його поновлення.

Постанова Верховного Суду від 30 березня 2020 року у справі № 826/10808/18 (адміністративне провадження № К/9901/9958/19).

Нагадаємо, раніше «Судово-юридична газета» писала, що Верховний Суд визначив, коли відеозапис на підтвердження порушення ПДР є належним доказом. 

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.