Оформление в собственность помещения на верхнем этаже многоквартирного дома как нежилой недвижимости, - БП ВС пересмотрела дело после решения ЕСПЧ

Большая Палата Верховного Суда опубликовала постановление от 22 ноября 2023 года по делу №2610/7240/2012, пересмотренное после решения Европейского суда по правам человека. Дело касалось судьбы помещения на 11 этаже многоквартирного дома, который совладельцы считали общим вспомогательным помещением для обслуживания коммуникаций, и на которое истец хотел оформить право собственности.

Історія справи

У березні 2012 року А. звернувся до суду з позовом, у якому зазначив, що 6 грудня 2005 року між ТОВ «Фірма «Консоль ЛТД» та громадянами Б. і В. укладено договір пайової участі у фінансуванні будівництва, відповідно до умов якого учасники за вказаним договором зобов`язалися сумісно діяти без утворення юридичної особи, на основі об`єднання своїх пайових вкладів для досягнення спільної мети – будівництва багатоквартирного житлового будинку. По завершенню будівництва відповідач зобов`язався виділити пайщикам нежитлове приміщення площею 276,11 кв. м на одинадцятому поверсі в будинку за зазначеною адресою.

2007 року між позивачем та Б. і В. укладено договір уступки вимоги, відповідно до якого в порядку та на умовах, визначених цим договором, кредитори передали, а новий кредитор набув належне кредитору право вимоги за договором пайової участі у фінансуванні будівництва у частині, обумовленій цим договором.

Позивач як новий кредитор повністю виконав умови договору пайової участі у фінансуванні будівництва.

Після закінчення будівництва відповідач передав позивачу нежитлові приміщення загальною площею 271,8 кв. м, якими позивач користується, однак відповідач з невідомих причин відмовляється надати необхідні документи для оформлення права власності на спірні нежитлові приміщення, які були передано позивачу, що позбавляє його можливості зареєструвати у встановленому порядку право власності на придбане майно.

Просив суд визнати за ним право власності на нерухоме майно, а саме нежитлові приміщення загальною площею 271,8 кв. м.

Рішення судів

2012 року рішенням районного суду м. Києва позов задоволено. Однак громадянин Г., який не брав участі у справі, але вважав, що рішенням суду першої інстанції вирішено питання про його права та інтереси, звернувся до суду з апеляційною скаргою на рішення районного суду. До апеляційної скарги приєдналися інші особи.

В апеляційній скарзі заявники зазначили, що суд першої інстанції порушив їх право власності як співвласників допоміжного технічного приміщення, яке призначене для обслуговування комунікацій багатоквартирного будинку. До того ж, вирішуючи питання про права заявників, суд не долучив їх до справи. Зокрема, наголосили, що

• відповідно до національних будівельних норм, нежитлові приміщення не розміщуються вище другого поверху в багатоквартирних будинках, що врегульовано, зокрема, пунктом 2.50 ДБН України В.2.2-15-2005 «Житлові будинки. Основні положення»;
• вхід до нібито «нежитлового» приміщення на одинадцятому поверсі здійснюється безпосередньо зі сходової клітини житлової частини будинку, що суперечить пункту 2.53 ДБН України В.2.2-15-2005, яким встановлено, що нежитлові приміщення повинні мати входи та евакуаційні виходи, ізольовані від житлової частини будинку
• приміщення одинадцятого поверху не має ознак нежитлового, оскільки є неізольованим від житлової частини будинку і не має окремого входу, адже вхід до нього здійснюється з єдиної загальної сходової клітини житлової частини будинку, і воно розташоване вище другого поверху, отже, воно прийняте в експлуатацію як допоміжне приміщення багатоквартирного житлового будинку тощо.

2013 року рішенням Апеляційного суду міста Києва апеляційну скаргу Г. задоволено. Рішення районного суду скасовано, у задоволенні позову відмовлено.

Апеляційний суд зазначив, що вказаним судовим рішенням вирішено питання про права співвласників житлового будинку, зокрема, допоміжного приміщення, що знаходиться на одинадцятому поверсі будинку. Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні позову з підстав неналежного способу захисту порушеного права.

Позивач А. та скаржник Г. з рішенням суду апеляційної інстанції не погодилися, подали касаційні скарги. Зокрема Г. просив доповнити мотивувальну частину рішення Апеляційного суду про нікчемність цього договору, несплату позивачем коштів за договором та про пропущення позивачем позовної давності.

2013 року ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу Г. відхилено, касаційну скаргу А. задоволено. Рішення апеляційного суду скасовано, рішення районного суду залишено в силі.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що суд першої інстанції встановив, що ТОВ «Фірма «Консоль ЛТД» безпідставно і всупереч умовам укладеного договору пайової участі у фінансуванні будівництва відмовляється передати нежитлове приміщення у власність позивача, не надає відповідних документів, у зв`язку із чим позивач позбавлений можливості зареєструвати право власності на належне нерухоме майно.

9 жовтня 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява Г. про перегляд за виключними обставинами ухвали ВССУ від 9 жовтня 2013 року у зв`язку зі встановленням Європейським судом з прав людини (ЄСПЛ) порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні зазначеної справи судом.

Що встановив ЄСПЛ

На обґрунтовування наявності підстави для перегляду судового рішення, Г. посилався на рішення ЄСПЛ від 5 жовтня 2023 року у справі «Леонтьєв та інші проти України» (Leontyev and оthers v. Ukraine), ухвалене за результатами розгляду заяви № 23249/14.

Зазначив, що він брав участь у фінансуванні будівництва багатоквартирного житлового будинку і є власником квартири у цьому будинку. Згідно з проектною документацією на одинадцятому поверсі цього будинку розташоване допоміжне приміщення, у якому прокладені загальнобудинкові комунікації, і на поверховому плані цей поверх позначений як «технічний поверх».

Законодавство України розділяє поняття допоміжного приміщення та нежитлового приміщення. Відповідно до чинного на час виникнення спірних правовідносин законодавства власники квартир багатоквартирних житлових будинків одночасно були власниками допоміжних приміщень. Ці приміщення є неподільним майном власників квартир, отже, їх передача у власність третім особам окремо від права власності на квартири, розташовані в цьому будинку, законом не передбачена і ці приміщення не є самостійним об`єктом цивільно-правових відносин.

Заявник звернув увагу, що на час прийняття ухвали ВССУ існувала усталена судова практика про відмову у визнанні права власності на допоміжні приміщення в житлових будинках в аналогічних правовідносинах, проте таку практику суд касаційної інстанції проігнорував.

На думку заявника, ВССУ, скасовуючи рішення апеляційного суду, вирішив питання про права власників квартир у будинку. Просив скасувати ухвалу ВССУ та залишити в силі рішення апеляційного суду.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду вирішила, що заява Г. підлягає частковому задоволенню.

При зверненні із заявою Г. посилався на рішення ЄСПЛ як на підставу перегляду судового рішення, ухваленого судом України при розгляді зазначеної справи.

У справі, яка переглядається, рішенням ЄСПЛ від 5 жовтня 2023 року у справі «Леонтьєв та інші проти України», визнано прийнятними скарги і встановлено порушення національним судом (ВССУ) пункту 1 статті 6 Конвенції у зв`язку з необґрунтованістю або недостатньою вмотивованістю судового рішення та зобов`язано державу упродовж трьох місяців сплатити заявникам 1 500 євро як компенсацію моральної шкоди кожному.

У пункті 5 свого рішення ЄСПЛ зазначив, що відповідно до його тривалої та усталеної практики він не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не вважаються свавільними або явно необґрунтованими.

ЄСПЛ виснував, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов`язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов`язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи.

Розглядаючи факти цієї справи в контексті зазначених принципів, ЄСПЛ визнав, що національні суди не виконали обов`язку обґрунтувати свої рішення та не розглянули відповідних та важливих аргументів, висунутих заявниками. Конкретні процесуальні недоліки вказані в таблиці в додатку, і вони дають підстави ЄСПЛ дійти висновку, що заявники були позбавлені свого права на вмотивоване судове рішення. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Конкретні процесуальні недоліки ЄСПЛ у таблиці в додатку до рішення сформулював так:

«А. звернувся до суду з позовом проти підприємства-забудовника, який побудував будинок, у якому заявники володіють квартирами. Стверджував, що, хоча згідно з договором із забудовником він інвестував кошти для придбання нежитлового приміщення на одинадцятому поверсі будинку, забудовник відмовився надати йому певні документи, необхідні для реєстрації його права власності на приміщення.

Суд першої інстанції задовольнив позовні вимоги і визнав А. власником приміщення.

Г., який не був поінформований про провадження в суді, але дізнався про його рішення, звернувся з апеляційною скаргою, стверджуючи, що суд першої інстанції розглянув питання, яке стосувалося його прав. Він стверджував, що: (і) відповідне приміщення насправді не було окремим приміщенням, а радше місцем загального користування будинку і, як таке, було спільною сумісною власністю всіх власників квартир у будинку; та (іі) договір між А. і забудовником був нікчемним, і йому насправді не були потрібні які-небудь документи від забудовника, які останній був би зобов`язаний видати. До апеляційної скарги приєдналися заявники.

3 квітня 2013 року Апеляційний суд міста Києва скасував рішення суду першої інстанції, мотивуючи це тим, що (і) А. не обґрунтував своїх позовних вимог до забудовника стосовно надання документів; (іі) суд також вважав правомірним втручання заявників у провадження як співвласників нежитлових приміщень загального користування в будинку.

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ задовольнив касаційну скаргу А., скасував рішення апеляційного суду та залишив без змін рішення суду першої інстанції. Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ не погодився з висновками апеляційного суду щодо неналежного обґрунтування вимог (і), але не прокоментував його висновку (іі), як не прокоментував і основних аргументів заявників щодо статусу приміщень як місць загального користування будинку та наявності в заявників права спільної сумісної власності на них».

Порядок виконання рішення ЄСПЛ, яке набуло статусу остаточного, визначається законами України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та від 2 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження», іншими нормативно-правовими актами.

Відповідно до статті 1 Закону № 3477-IV виконання рішення ЄСПЛ передбачає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі статтею 10 Закону № 3477-IV з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Згідно з абзацом другим частини третьої статті 429 ЦПК України за результатами перегляду судового рішення за виключними обставинами Верховний Суд може також скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково і передати справу на новий розгляд до суду першої чи апеляційної інстанції.

При цьому ЄСПЛ констатував, що в порушення пункту 1 статті 6 Конвенції ВССУ у своїй ухвалі не прокоментував вирішальних висновків апеляційного суду та основних аргументів заявників щодо статусу приміщень як місць загального користування будинку та наявності в заявників права спільної сумісної власності на них.

Як зазначила ВП ВС, суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції, є судом факту, який встановлює правовідносини, події, обставини і застосовує до них конкретні норми права. Суд касаційної інстанції є судом права, який виключно перевіряє правильність застосування судами попередніх інстанцій норм права, формує єдину судову практику.

З матеріалів справи вбачається, що основним доводом касаційної скарги Г. було те, що апеляційний суд порушив норми процесуального права, бо безпідставно зробив висновок про оплату позивачем вартості нежитлового приміщення, оскільки у матеріалах справи відсутні докази про таку оплату, наданий договір про пайову участь у фінансуванні є нікчемним, бо його предметом є допоміжне приміщення, яке не могло бути відчужене, та про порушення позивачем позовної давності.

З аналізу рішення суду апеляційної інстанції вбачається, що апеляційний суд не надавав належної оцінки доводам апеляційної скарги Г. та співвласників житлового будинку, які до неї приєдналися, та в якій заявники посилалися на необхідності встановлення юридичних фактів та надання їм оцінки, що є виключно повноваженням судів фактів (судів першої та апеляційної інстанцій).

Зокрема, апеляційний суд не встановив, чи було спірне нерухоме майно технічним (допоміжним), чи на момент прийняття будинку в експлуатацію воно було відокремленим приміщенням з комерційним призначенням.

Визнання права власності обґрунтовано наявністю договорів пайової участі у фінансуванні будівництва та відступлення права вимоги. Проте заявники зазначали в апеляційній скарзі про фіктивність та безгрошовість договору пайової участі у фінансуванні будівництва.

Суд апеляційної інстанції цей довід не перевірив, своєї правової оцінки доказам не надав, чим не дотримався принципу змагальності.

Вказані обставини є визначальними для ухвалення рішення у справі. Апеляційний суд не з`ясував усіх фактичних обставин справи та доводів заявників, не надав їм відповідної юридичної оцінки. Аргументи, а також надані для доведення певних обставин справи докази почуті не були та належним чином не оцінені судом. Суд не забезпечив реалізацію засадничих принципів правосуддя, включаючи принципи змагальності.

Разом з тим суд касаційної інстанції як суд права позбавлений повноважень встановлювати фактичні обставини справи, досліджувати докази та надавати їм оцінку. Такі порушення має виправити суд апеляційної інстанції в межах наданих йому повноважень.

З огляду на висновки ЄСПЛ, зміст рішень національних судів і обставини справи є підстави вважати, що не тільки ухвала суду касаційної інстанцій, а й рішення суду апеляційної інстанції у справі суперечить вимогам закону.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду діє за правилами касаційного розгляду та не наділена повноваженнями щодо встановлення фактичних обставин справи відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, такі дії має вчинити суд апеляційної інстанції під час нового розгляду справи, адже саме на стадії апеляційного перегляду були допущені порушення норм процесуального законодавства щодо належного розгляду справи судом.

Висновки за результатами розгляду заяви про перегляд судових рішень

Велика Палата Верховного Суду вважає, що констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних гарантій, ураховуючи обставини цієї справи, можна усунути тільки шляхом скасування рішень судів апеляційної та касаційної інстанцій з переданням справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. З огляду на це заяву про перегляд судових рішень слід задовольнити частково.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.