Верховный Суд напомнил, что включает в себя подрывную деятельность на примере приговора экс-судьи апелляционного суда Крыма

Кассационный уголовный суд Верховного Суда рассмотрел дело 759/5737/17, где предметом пересмотра был приговор Святошинского районного суда г. Киева в отношении судьи так называемого «Верховного суда Республики Крым» Ирины Рыжовой.

Она была признана виновной по ч. 1 ст. 111 УК Украины (государственная измена) и назначено ей наказание в виде лишения свободы сроком 12 лет с конфискацией имущества. Согласно этому приговору от 11 июля 2019 года судья Апелляционного суда Автономной Республики Крым совершила государственную измену, а именно, умышленно в ущерб суверенитету и территориальной целостности Украины оказывала иностранному государству – РФ помощь в проведении подрывной деятельности против Украины.

Как отметил суд, гражданка Украины Ирина Рыжова, являясь судьей Апелляционного суда АР Крым и имея достаточный уровень образования, специальных знаний и жизненного опыта для осознания фактов активной подрывной деятельности РФ против Украины путем оккупации и последующей аннексии территории Украины в АР Крым, по собственной инициативе добровольно решила оказать помощь РФ в проведении такой деятельности в ущерб суверенитету и территориальной целостности Украины, то есть совершить государственную измену.

С указанной целью действующая судья судебной власти Украины лично приняла участие в создании и функционировании на территории АР Крым системы незаконных органов оккупационных судебных властей РФ. В частности, реализуя свой преступный умысел на совершение государственной измены, она, действуя добровольно и умышленно в интересах РФ в ущерб суверенитету и территориальной целостности Украины, в течение марта – ноября 2014 года, находясь в помещении Апелляционного суда АР Крым (ул. Павленко, 2 .Симферополь), используя материально-техническую базу суда, собственные теоретические знания и практические навыки, продолжила осуществлять «правосудие» на основании ч. 5 ст. 9 Закона РФ №6-ФКЗ, руководствуясь как «судья Апелляционного суда Республики Крым» законодательством РФ, то есть незаконно созданного на временно оккупированной территории Украины «судебного органа РФ», до создания и начала деятельности на оккупированной территории Украины судов РФ.

Продолжая реализацию указанного преступного умысла, судья, находясь на территории АР Крым, в течение марта-ноября 2014 подготовила и подала в Высшую квалификационную коллегию судей РФ личное заявление о рекомендации на вакантную должность «судьи» незаконно созданного на территории АР Крым «Верховного суда » и необходимый для этого пакет документов, предусмотренный ч. 6 ст. 5 Закона РФ «О статусе судей», чем подтвердила личное согласие выполнять функции представителя судебной власти страны, которая оккупировала и аннексировала АР Крым как часть территории суверенной Украины, с целью продолжить оказывать помощь РФ в проведении подрывной деятельности против Украины и обеспечить дальнейшую оккупацию территории АР Крым. После этого приняла участие в проведении конкурса на замещение должности судьи указанного суда.

Киевский апелляционный суд постановлением от 31 августа 2022 года приговор Святошинского районного суда г. Киева от 11 июля 2019 года в отношении Рыжовой оставил в силе, а апелляционную жалобу защитника – без удовлетворения.

Касаційна скарга

У касаційній скарзі захисник Ірини Рижової просив кримінальне провадження закрити на підставі п. 2 ч. 1 КПК «через відсутність у її діянні складу кримінального правопорушення».

Захисник посилається на необґрунтованість висновків суду про те, що суддя свідомо, добровільно, без примусу подала документи для отримання громадянства РФ та зайняття посади судді цієї країни.

Стверджував, що неподання Рижової заяви про звільнення з посади судді України не свідчить про те, що вона не намагалася подати таку заяву, або не змогла цього зробити з об`єктивних причин, зокрема через відсутність поштового зв`язку з окупованим півостровом Крим.

Вважає, що можливе порушення Рижовою Закону України «Про судоустрій і статус суддів» чи Кодексу суддівської етики «є підставою для притягнення її до дисциплінарної, а не кримінальної відповідальності».

Також захисник наголосив, що робота його підзахисної на посаді судді «є професійною правничою, а не підривною діяльністю».

Захисник зазначав, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», а стороною обвинувачення не доведено фактів вчинення підозрюваною будь-яких прихованих дій з метою завдання шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України або фактів допомоги особам чи організаціям, які такі дії вчиняли.

Позиція Суду

Верховний Суд вказав на висновки місцевого суду про те, що Рижова у період окупації АР Крим по день звільнення з посади, тобто з 20 лютого 2014 року по 19 квітня 2016 року, формально-юридично мала статус судді Апеляційного суду АР Крим.

Як зазначив суд, на свідомий і добровільний характер дій з надання нею допомоги РФ у проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України вказує сам характер таких дій, їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку.

Так, підсудна, починаючи з 21 березня 2014 року, не склала своїх повноважень судді Апеляційного суду АР Крим, як суддя не вчинила жодних дій у зв`язку зі своєю мовчазною згодою на автоматичне набуття по факту громадянства іншої країни, продовжила здійснювати «правосуддя» як «суддя Апеляційного суду Республіки Крим», керуючись при цьому матеріальним та процесуальним правом іноземної держави, брала успішну участь у конкурсі на зайняття посади «судді Верховного Суду Республіки Крим», процедура якого передбачала свідоме складання окремих документів та добровільне подання персональних особистих даних про себе і членів своєї сім`ї, та потім здійснювала «правосуддя» на цій посаді, принаймні по 2017 рік.

Колегія суддів місцевого суду взяла до уваги й доводи сторони захисту про необхідність поважати права і свободи обвинуваченої, зокрема право на працю та на вільний вибір місця свого проживання, право на зміну громадянства. При цьому суд констатував, що Ірина Рижова як суддя, отже публічна особа, що наділена правом приймати доленосні рішення від імені держави, а у зв`язку з цим і особливими гарантіями незалежності, мала б розраховувати на те, що і від неї вимагатимуть поважливого ставлення до права.

При цьому вибір підсудної залишитися проживати на тимчасово окупованій території України, навіть змінити громадянство самі по собі не розглядався місцевим судом як підстава для кримінального переслідування.

Однак суд визнав принциповим те, що обвинувачена у зв`язку з такими рішеннями не склала повноважень судді держави, яку раніше представляла і здійснювати правосуддя від імені якої надалі відмовилася, а навпаки, маючи цей статус, почала здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка тим часом окупувала та анексувала частину території України.

Крім того, суд зазначив, що підсудна, маючи громадянські права, може не підтримувати політичного режиму країни, у якій проживає, працевлаштуватися на території іншої країни тощо, але вона при цьому не має права шкодити суверенітетові та територіальній цілісності України чи надавати іноземній державі будь-яку допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду таким цінностям, тим більше будучи суддею.

При цьому, з досліджених судом листів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 16 лютого 2015 року № 18-2153/15 та Вищої ради юстиції від 12 січня 2015 року №112/0/9-15 суддя Апеляційного суду АР Крим Ірина Рижова до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України чи Вищої ради юстиції із заявами про переведення до іншого суду на території України чи про звільнення з посади за загальними обставинами не зверталася, хоча мала таку можливість, і такі заяви фактично подали в першому випадку 53 судді, а в другому - 33 судді судів АР Крим, у тому числі, у зв`язку з окупацією та припиненням громадянства України.

Зважаючи на зазначене, доводи захисника про неможливість подання Рижовою заяви про звільнення з посади судді України з об`єктивних причин, зокрема через відсутність поштового зв`язку, є необґрунтованими. На переконання Суду обвинувачена не була позбавлена можливості подати відповідну заяву засобами електронного зв`язку або безпосередньо прибути на неокуповану частину території України.

Також суд зазначив, що Рижова на час ухвалення вироку залишалася громадянкою України незалежно від місця її проживання, оскільки примусове автоматичне набуття нею як громадянкою України, яка проживає на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною, отже, не може бути підставою для втрати нею громадянства України. Набуття нею громадянства РФ не впливає на зміст її правових відносин з Україною, за якими вона визнається лише громадянином України.

Що стосується доводів захисника про те, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», то аналогічні доводи були предметом аналізу колегії суддів Верховного Суду в постанові від 06 грудня 2021 року у справі №756/4855/17.

У згаданому рішенні Верховний Суд зауважив, що термін «підривна діяльність» давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається в науковій доктрині.

Зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших. Ці міжнародні акти зазначені в рішенні суду першої інстанції, а їх системний аналіз дозволяє недвозначно зрозуміти сутність указаного поняття.

У контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Беручи до уваги встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини кримінального провадження, Верховний Суд робить висновок, що застосування ст. 111 КК України в цьому випадку було передбачуваним і не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Верховний Суд також звертає увагу на те, що, як неодноразово вказував у своїх рішеннях ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від свавілля; рішення національного суду повинно містити мотиви, достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Отже, ККС постановив вирок Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року залишити без змін.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.