Верховний Суд нагадав, що включає у себе підривна діяльність на прикладі вироку екс-судді апеляційного суду Криму

Касаційний кримінальний суд Верховного Суду розглянув справу 759/5737/17, де предметом перегляду був вирок Святошинського районного суду м. Києва стосовно судді так званого «Верховного суду Республіки Крим» Ірини Рижової. Її було визнано винуватою за ч. 1 ст. 111 КК України (державна зрада) та призначено їй покарання у виді позбавлення волі на строк 12 років з конфіскацією майна.

Згідно з цим вироком від 11 липня 2019 року суддя Апеляційного суду Автономної Республіки Крим вчинила державну зраду, а саме, умисно на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України надавала іноземній державі - РФ допомогу в проведенні підривної діяльності проти України.

Як зазначив суд, громадянка України Ірина Рижова, будучи суддею Апеляційного суду АР Крим та маючи достатній рівень освіти, спеціальних знань і життєвого досвіду для усвідомлення фактів активної підривної діяльності РФ проти України шляхом окупації та подальшої анексії території України в АР Крим, з власної ініціативи добровільно вирішила надати допомогу РФ у проведенні такої діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України, тобто вчинити державну зраду.

З указаною метою чинна суддя судової влади України особисто взяла участь в утворенні та функціонуванні на території АР Крим системи незаконних органів окупаційної судової влади РФ. Зокрема, реалізовуючи свій злочинний умисел на вчинення державної зради, вона, діючи добровільно та умисно в інтересах РФ на шкоду суверенітетові й територіальній цілісності України, упродовж березня - листопада 2014 року, перебуваючи в приміщенні Апеляційного суду АР Крим (вул. Павленка, 2, м. Сімферополь), використовуючи матеріально-технічну базу суду, власні теоретичні знання і практичні навички, продовжила здійснювати «правосуддя» на підставі ч. 5 ст. 9 Закону РФ № 6-ФКЗ, керуючись як «суддя Апеляційного суду Республіки Крим» законодавством РФ, тобто незаконно створеного на тимчасово окупованій території України «судового органу РФ», до створення та початку діяльності на окупованій території України судів РФ.

Продовжуючи реалізацію вказаного злочинного умислу, суддя, перебуваючи на території АР Крим, упродовж березня-листопада 2014 року підготувала та подала до Вищої кваліфікаційної колегії суддів РФ особисту заяву про рекомендацію на вакантну посаду «судді» незаконно створеного на території АР Крим «Верховного Суду Республіки Крим» та необхідний для цього пакет документів, передбачений ч. 6 ст. 5 Закону РФ «Про статус суддів», чим підтвердила особисту згоду виконувати функції представника судової влади країни, яка окупувала та анексувала АР Крим як частину території суверенної України, з метою мати можливість продовжити надавати допомогу РФ у проведенні підривної діяльності проти України та забезпечити подальшу окупацію території АР Крим. Після цього взяла участь у проведенні конкурсу на заміщення посади «судді» вказаного «суду».

Київський апеляційний суд ухвалою від 31 серпня 2022 року вирок Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року стосовно Рижової залишив без змін, а апеляційну скаргу захисника – без задоволення.

Касаційна скарга

У касаційній скарзі захисник Ірини Рижової просив кримінальне провадження закрити на підставі п. 2 ч. 1 КПК «через відсутність у її діянні складу кримінального правопорушення».

Захисник посилається на необґрунтованість висновків суду про те, що суддя свідомо, добровільно, без примусу подала документи для отримання громадянства РФ та зайняття посади судді цієї країни.

Стверджував, що неподання Рижової заяви про звільнення з посади судді України не свідчить про те, що вона не намагалася подати таку заяву, або не змогла цього зробити з об`єктивних причин, зокрема через відсутність поштового зв`язку з окупованим півостровом Крим.

Вважає, що можливе порушення Рижовою Закону України «Про судоустрій і статус суддів» чи Кодексу суддівської етики «є підставою для притягнення її до дисциплінарної, а не кримінальної відповідальності».

Також захисник наголосив, що робота його підзахисної на посаді судді «є професійною правничою, а не підривною діяльністю».

Захисник зазначав, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», а стороною обвинувачення не доведено фактів вчинення підозрюваною будь-яких прихованих дій з метою завдання шкоди суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України або фактів допомоги особам чи організаціям, які такі дії вчиняли.

Позиція Суду

Верховний Суд вказав на висновки місцевого суду про те, що Рижова у період окупації АР Крим по день звільнення з посади, тобто з 20 лютого 2014 року по 19 квітня 2016 року, формально-юридично мала статус судді Апеляційного суду АР Крим.

Як зазначив суд, на свідомий і добровільний характер дій з надання нею допомоги РФ у проведенні підривної діяльності на шкоду суверенітетові та територіальної цілісності України вказує сам характер таких дій, їх послідовність, тривалість у часі та динаміка розвитку.

Так, підсудна, починаючи з 21 березня 2014 року, не склала своїх повноважень судді Апеляційного суду АР Крим, як суддя не вчинила жодних дій у зв`язку зі своєю мовчазною згодою на автоматичне набуття по факту громадянства іншої країни, продовжила здійснювати «правосуддя» як «суддя Апеляційного суду Республіки Крим», керуючись при цьому матеріальним та процесуальним правом іноземної держави, брала успішну участь у конкурсі на зайняття посади «судді Верховного Суду Республіки Крим», процедура якого передбачала свідоме складання окремих документів та добровільне подання персональних особистих даних про себе і членів своєї сім`ї, та потім здійснювала «правосуддя» на цій посаді, принаймні по 2017 рік.

Колегія суддів місцевого суду взяла до уваги й доводи сторони захисту про необхідність поважати права і свободи обвинуваченої, зокрема право на працю та на вільний вибір місця свого проживання, право на зміну громадянства. При цьому суд констатував, що Ірина Рижова як суддя, отже публічна особа, що наділена правом приймати доленосні рішення від імені держави, а у зв`язку з цим і особливими гарантіями незалежності, мала б розраховувати на те, що і від неї вимагатимуть поважливого ставлення до права.

При цьому вибір підсудної залишитися проживати на тимчасово окупованій території України, навіть змінити громадянство самі по собі не розглядався місцевим судом як підстава для кримінального переслідування.

Однак суд визнав принциповим те, що обвинувачена у зв`язку з такими рішеннями не склала повноважень судді держави, яку раніше представляла і здійснювати правосуддя від імені якої надалі відмовилася, а навпаки, маючи цей статус, почала здійснювати «правосуддя» від імені держави, яка тим часом окупувала та анексувала частину території України.

Крім того, суд зазначив, що підсудна, маючи громадянські права, може не підтримувати політичного режиму країни, у якій проживає, працевлаштуватися на території іншої країни тощо, але вона при цьому не має права шкодити суверенітетові та територіальній цілісності України чи надавати іноземній державі будь-яку допомогу в проведенні підривної діяльності проти України на шкоду таким цінностям, тим більше будучи суддею.

При цьому, з досліджених судом листів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України від 16 лютого 2015 року № 18-2153/15 та Вищої ради юстиції від 12 січня 2015 року №112/0/9-15 суддя Апеляційного суду АР Крим Ірина Рижова до Вищої кваліфікаційної комісії суддів України чи Вищої ради юстиції із заявами про переведення до іншого суду на території України чи про звільнення з посади за загальними обставинами не зверталася, хоча мала таку можливість, і такі заяви фактично подали в першому випадку 53 судді, а в другому - 33 судді судів АР Крим, у тому числі, у зв`язку з окупацією та припиненням громадянства України.

Зважаючи на зазначене, доводи захисника про неможливість подання Рижовою заяви про звільнення з посади судді України з об`єктивних причин, зокрема через відсутність поштового зв`язку, є необґрунтованими. На переконання Суду обвинувачена не була позбавлена можливості подати відповідну заяву засобами електронного зв`язку або безпосередньо прибути на неокуповану частину території України.

Також суд зазначив, що Рижова на час ухвалення вироку залишалася громадянкою України незалежно від місця її проживання, оскільки примусове автоматичне набуття нею як громадянкою України, яка проживає на тимчасово окупованій території, громадянства РФ не визнається Україною, отже, не може бути підставою для втрати нею громадянства України. Набуття нею громадянства РФ не впливає на зміст її правових відносин з Україною, за якими вона визнається лише громадянином України.

Що стосується доводів захисника про те, що законодавство України не містить чіткого визначення терміна «підривна діяльність», то аналогічні доводи були предметом аналізу колегії суддів Верховного Суду в постанові від 06 грудня 2021 року у справі №756/4855/17.

У згаданому рішенні Верховний Суд зауважив, що термін «підривна діяльність» давно застосовується в міжнародному праві та його визначення розкривається в науковій доктрині.

Зокрема, термін «підривна діяльність» вживається в Деклараціях Генеральної Асамблеї Організації Об`єднаних Націй про недопустимість інтервенції та втручання у внутрішні справи держав від 09 грудня 1981 року № 36/103, про неприпустимість втручання у внутрішні справи держав, обмеження їх незалежності й суверенітету від 21 грудня 1965 року № 2131 (ХХ) та інших. Ці міжнародні акти зазначені в рішенні суду першої інстанції, а їх системний аналіз дозволяє недвозначно зрозуміти сутність указаного поняття.

У контексті положень ст. 111 КК України підривною діяльністю є дії іноземних держав, іноземних організацій або їх представників, спрямовані на підрив основ національної безпеки України та завдання істотної шкоди суверенітетові, територіальній цілісності, недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України.

Беручи до уваги встановлені судами першої та апеляційної інстанцій фактичні обставини кримінального провадження, Верховний Суд робить висновок, що застосування ст. 111 КК України в цьому випадку було передбачуваним і не протирічить вимогам ст. 7 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Верховний Суд також звертає увагу на те, що, як неодноразово вказував у своїх рішеннях ЄСПЛ, право на вмотивованість судового рішення сягає своїм корінням більш загального принципу, втіленого в Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, який захищає особу від свавілля; рішення національного суду повинно містити мотиви, достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»).

Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (рішення у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії»).

Отже, ККС постановив вирок Святошинського районного суду м. Києва від 11 липня 2019 року та ухвалу Київського апеляційного суду від 31 серпня 2022 року залишити без змін.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.