Особливості оцінки судом законності нормативно-правових актів, які згодом втратили чинність: позиція ВС

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду переглянув у касаційному порядку адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю до Київської міської ради (Київська МР) про визнання нечинним пункту 36 рішення № 573/5385 від 30 грудня 2010 року «Про бюджет міста Києва на 2011 рік».

Суть цієї справи полягає у тому, що у грудні 2010 року пунктом 36 рішення Київської МР № 573/5385 затверджено Порядок визначення розмірів пайової участі забудовників у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва (Порядок), в якому, крім іншого, визначено, що у разі прострочення термінів сплати забудовник несе відповідальність згідно з умовами договору, укладеним між містом та забудовником, а розмір несплаченої частки пайового внеску забудовника коригується відповідно до умов договору на величину штрафів, пені тощо та індекс інфляції від дати його розрахунку.

Не погоджуючись з цим пунктом Порядку, вважаючи його таким, що прийнятий з порушенням процедури, встановленої для прийняття та оприлюднення регуляторних актів, а також з огляду на невідповідність статті 625 Цивільного кодексу України (ЦК України), позивач звернувся до суду з адміністративним позовом, в якому просив визнати нечинним відповідний пункт Порядку.

Рішенням суду першої інстанції, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, в задоволенні адміністративного позову відмовлено.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог, суди попередніх інстанцій виходили з того, що відповідач відповідно до вимог статті 77 Бюджетного кодексу України (БК України) зобов’язаний не пізніше ніж у двотижневий строк після офіційного опублікування відповідного закону про Державний бюджет України прийняти місцевий бюджет, при цьому обов`язок опублікувати проект рішення про затвердження міського бюджету до його прийняття Кодексом або іншими нормативно-правовими актами не встановлено. Крім того, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли висновку про те, що оскаржуваний Порядок не є регуляторним актом, оскільки правовідносини, які врегульовані цим порядком, є бюджетними та, відповідно, процедура його прийняття визначена БК України.

Однак Верховний Суд не погодився з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій, касаційну скаргу позивача задовольнив, рішення судів попередніх інстанцій скасував та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвалюючи таке рішення, колегія суддів у складі Касаційного адміністративного суду виходила з аналізу положень Господарського кодексу України (ГК України), статей 1, 6, 8, 13 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», що визначають поняття регуляторного акта та господарських правовідносин, а також з аналізу положень статей 1, 2, 76 БК України, в яких визначено сферу правовідносин, на яку поширюються норми бюджетного законодавства.

На підставі аналізу зазначених правових норм Верховний Суд дійшов висновку, що з огляду на те, що оскаржуваний Порядок регулює саме правовідносини, зокрема, які виникають у зв`язку з укладенням договорів про пайову участь забудовника (інвестора) у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, а також встановлює відповідальність за несплату частки пайового внеску, суди попередніх інстанцій неправильно встановили правову природу оскаржуваного Порядку. При цьому той факт, що Порядок затверджено пунктом 36 рішення Київської МР № 573/5385 від 30 грудня 2010 року «Про бюджет міста Києва на 2011 рік» не є доказом того, що цей Порядок не є регуляторним актом.

У зв`язку з тим, що Порядок містить, зокрема, норми, які регулюють господарські правовідносини, колегія суддів дійшла висновку, що він є регуляторним актом у розумінні статті 1 Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності», а тому його прийняття та схвалення мало проводитись у спосіб, визначений цим Законом.

При цьому доводи представника відповідача про те, що на момент розгляду справи у судах попередніх інстанцій Порядок втратив чинність, Верховний Суд не прийняв до уваги, оскільки на момент звернення позивача до суду (жовтень 2016 року) Порядок був чинним та втратив чинність лише 15 листопада 2016 року. З огляду на те, що судами попередніх інстанцій встановлено та підтверджено наявними у матеріалах справи доказами, що позивач є учасником правовідносин, які регулюються оскаржуваним Порядком, колегія суддів вказала на необхідність надання правової оцінки процедурі прийняття цього Порядку та визначення його законності.

На цій підставі Верховний Суд сформулював висновок, відповідно до якого право позивача на розгляд його позову по суті та оцінка правомірності нормативно-правового акта, чинного на момент звернення з позовом, враховуючи положення пункту «б» частини першої статті 238, частини третьої статті 264, частини другої статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), охоплює собою безумовний обов`язок суду оцінити всі мотиви такого позову та, відповідно, оскаржуваний нормативно-правовий акт на предмет його відповідності статті 2 КАС України, застосувавши ефективний спосіб захисту прав позивача.

Постанова Верховного Суду від 31 травня 2021 року у справі № 826/16053/16 (адміністративне провадження № К/9901/1839/21) – за посиланням.

Підписуйтесь на наш  Telegram-канал  і на Twitter , щоб бути в курсі найважливіших подій.