Експрацівник прокуратури не міг реалізувати право на перерахунок призначеної йому пенсії: позиція ВС

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду розглянув у касаційному порядку справу за позовом фізичної особи до Кабінету Міністрів України про визнання бездіяльності протиправною, зобов'язання вчинити дії.

Суть цієї справи полягає у тому, що позивач як пенсіонер – колишній працівник прокуратури упродовж трьох років не мав можливості реалізувати конституційне право на перерахунок призначеної йому пенсії та отримання її у більшому розмірі, оскільки Кабінетом Міністрів України на виконання вимог пункту 16 Прикінцевих положень Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII (далі - Закон № 76-VIII) не вчинялись дії щодо визначення умов та порядку перерахунку призначених пенсій працівникам прокуратури. З огляду на порушення свого права на пенсійне забезпечення протиправною бездіяльністю відповідача, позивач звернувся до суду з позовом.

Рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій позов задоволено частково: визнано протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України щодо невиконання положень пункту 16 Прикінцевих положень Закону № 76-VIII. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що обсяг дій, які були здійснені КМУ, з метою вчасного та добросовісного виконання чинних на той час положень Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-XII (далі - Закон № 1789-XII), були недостатніми, а отже, відповідач проявив протиправну бездіяльність щодо невиконання положень пункту 16 Прикінцевих положень Закону № 76-VIII, яка порушувала права позивача на перерахунок пенсії.

Відповідач, не погоджуючись із рішеннями судів першої та апеляційної інстанцій, звернувся із касаційною скаргою до Верховного Суду, в якій просив скасувати ці рішення та прийняти нову постанову про відмову у задоволенні позову.

Одним із доводів касаційної скарги стало те, що суди попередніх інстанцій належним чином не перевірили факту відсутності бездіяльності Кабінету Міністрів України та, відповідно, порушення прав позивача.

Водночас Верховний Суд не погодився з такими доводами скаржника, залишив касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення – без змін.

Колегія суддів Касаційного адміністративного суду виходила з того, що право на судовий захист гарантоване статтею 55 Конституції України. Відповідно до статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист. У розумінні КАС України захист прав, свобод та інтересів осіб, за загальним правилом, є наступним, тобто передбачає наявність встановленого судом факту їх порушення.

Однією з умовою розгляду судом питання про визнання бездіяльності суб'єкта владних повноважень протиправною є доведеність позивачем порушення його прав та охоронюваних законом інтересів такою бездіяльністю.

Судами попередніх інстанцій зі змісту адміністративного позову було встановлено, що порушення протиправною бездіяльністю Кабінету Міністрів України своїх прав позивач вбачає у тому, що упродовж трьох років він не може реалізувати своє право на перерахунок пенсії, оскільки, починаючи з 2000 року і по даний час, редакція статті 50-1 Закону № 1789-ХІІ неодноразово змінювалася, проте, Кабінет Міністрів України на виконання вимог пункту 16 Прикінцевих положень Закону № 76-VIII не вживає заходів для прийняття відповідних нормативно-правових актів для реалізації положень цього Закону, а також не забезпечує приведення у відповідність міністерствами та іншими центральними органами виконавчої влади їх нормативно-правових актів у відповідність із цим Законом.

Погоджуючись із судами попередніх інстанцій про наявність у позивача права на звернення до адміністративного суду із цим позовом, Верховний Суд акцентував увагу на особливому статусі органів прокуратури, про що свідчить, зокрема те, що Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року № 1401-VIII виключено з положень Конституції України розділ VII «Прокуратура», а Розділ VIII «Правосуддя» доповнено статтею 131-1, в якій визначено статус органів прокуратури України.

Як зазначено з цього приводу у мотивувальній частині Рішення Конституційного Суду України від 18 червня 2020 року № 5-р(II)/2020, не лише структурне положення статті 131-1 Конституції України визначає нове місце прокуратури в системі державної влади України. Те, що прокуратура належить до української системи правосуддя, опосередковано випливає також із того припису Конституції України, відповідно до якого саме в системі правосуддя згідно із законом утворюються та діють органи та установи, що провадять стосовно суддів і прокурорів рівнозначно - їх добір, професійну підготовку, оцінювання та розгляд справ щодо їх дисциплінарної відповідальності (частина десята статті 131). Прокурор, діючи від імені суспільства загалом, як і суддя, діючи від імені держави, при виконанні своїх професійних обов'язків на посаді має чинити справедливо й безсторонньо. На підставі збігу елементів діяльності прокурорів та суддів як осіб, що їх єднає належність до правничої професії, можна говорити також і про потребу в застосуванні спільного (єдиного) підходу для вирішення питань їх винагороди.

Конституційний Суд України у Рішенні від 3 жовтня 2001 року № 12-рп/2001 також зазначив, що стале забезпечення фінансування, зокрема, органів прокуратури, робота якої тісно пов'язана з діяльністю судів, є однією з конституційних гарантій реалізації прав і свобод громадян, їх судового захисту (абзац п'ятий пункту 4 мотивувальної частини). Потреба у належному матеріальному забезпеченні прокурорів випливає з характеру покладених на них службових обов'язків у зв'язку з виконанням ними функцій держави, є гарантією незалежності їх діяльності в ефективному судовому захисті прав громадян.

Суд також врахував, що відповідно до Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам щодо ролі прокуратури в системі кримінального правосуддя, ухваленої на її 724-му засіданні 6 жовтня 2000 року, № Rec (2000)19, держава повинна вжити заходів, щоб такі необхідні умови для служби, як заробітна плата, строк перебування на посаді і пенсія регулювалися законом з урахуванням важливості роботи прокурорів та відповідного віку виходу на пенсію (підпункт «г» пункту 5).

На цій підставі Верховний Суд зазначив, що однією з необхідних передумов незалежності у діяльності прокуратури, неупередженого, об'єктивного, безстороннього виконання прокурорами своїх функцій є заходи щодо їх юридичного захисту, належного рівня матеріального та соціального забезпечення прокурорів, які мають бути гарантовані таким чином, щоб не допустити тиску, що може спричинити вплив на прийняті ними рішення. При цьому незалежність прокурорів не є прерогативою або наданим привілеєм, а є гарантією справедливого, неупередженого та ефективного здійснення ними своїх повноважень (своєї діяльності).

Постанова Верховного Суду від 16 лютого 2021 року у справі № 320/950/19 (адміністративне провадження № К/9901/16956/20) за посиланням.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.