Процесуальна незалежність приватного виконавця: міф чи реальність?

Олена Овчаренко,
доктор юридичних наук, 
Дисциплінарний уповноважений
Асоціації приватних виконавців

Андрій Авторгов,
кандидат юридичних наук,
приватний виконавець виконавчого округу м. Києва

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» приватним виконавцем може бути громадянин України, уповноважений державою здійснювати діяльність з примусового виконання рішень у порядку, встановленому законом. Аналіз ч. 1 ст. 1 цього ж Закону засвідчує, що на приватного виконавця покладається важлива державна функція — а саме примусове виконання судових рішень і рішень інших органів, визначених законом.

Державницька природа цієї функції випливає із цілої низки приписів Конституції України, чинного законодавства, а також положень Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини і прецедентів Європейського суду з прав людини.

По-перше, в силу статті 129^-1 Основного Закону суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов’язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

По-друге, одним із основоположних принципів діяльності приватного виконавця є принцип верховенства права — в силу ст. 8 Конституції України і ч. 1 ст. 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів». Одним із складників верховенства права є обов’язковість виконання рішення суду, яка набрало законної сили в порядку, визначеному законом.

По-третє, варто взяти до увагу усталену правову позицію Європейського суду з прав людини, відповідно до якої  право на суд було б ілюзорним, якби правова система Договірної держави допускала, щоб остаточне судове рішення, яке має обов'язкову силу, не виконувалося на шкоду одній із сторін («Горнсбі проти Греції», рішення від 19 березня 1997 р.). Євросуд також зауважує, що саме на державу покладається обов'язок вжиття у межах її компетенції усіх необхідних кроків для того, щоб виконати остаточне рішення суду та, діючи таким чином, забезпечити ефективне залучення усього її апарату. Не зробивши цього, вона не виконає вимоги, що містяться у пункті 1 статті 6 Конвенції («Глоба проти України», рішення від 5 липня 2012 р.).

Отже, приватний виконавець під час здійснення своєї професійної діяльності є носієм функції держави, яку він уповноважений здійснювати у межах і в спосіб, що визначені чинним законодавством. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» він повинен здійснювати свою професійну діяльність сумлінно, не розголошувати в будь-який спосіб професійну таємницю, поважати інтереси стягувачів, боржників, третіх осіб, не принижувати їхню гідність. Частина 2 ст. 19 Конституції України покладає на приватного виконавця імперативний обов’язок діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Варто відзначити, що у виконавчому провадженні має місце конкуренція двох фундаментальних цінностей — обов’язку держави ужити всіх заходів по виконанню постановленого в законному порядку рішення суду і необхідності забезпечити права і законні інтереси всіх осіб, залучених до цього складного багатоетапного процесу. Саме на особу, яка уповноважена державою на виконання рішення суду, покладається тягар цього балансування. Саме тому в Кодексі професійної етики приватних виконавців, затвердженому рішенням Першого з’їзду приватних виконавців України від 14 листопада 2017 р., відображені такі важливі засади його діяльності, як обов’язок дотримуватись правил професійної етики та прагнути до впровадження високих стандартів в професії (стаття 1), незалежність (статті 3), обов’язок врегулювання конфлікту інтересів (стаття 4), обов’язок збереження конфіденційності (стаття 8), принцип його належної кваліфікації (стаття 5), принцип старанності та ефективності виконавчих заходів (статті 7).

Стосовно обов’язку держави вжити всіх заходів для виконання постановленого в законному порядку рішення суду — окрім засобів і інструментів, передбачених процесуальним законодавством, держава надає приватним виконавцям низку гарантій правового захисту. Так, згідно зі ст. 5 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»:

• забороняється втручання державних органів, органів влади АРК, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, політичних партій, громадських об’єднань, інших осіб у діяльність державного виконавця, приватного виконавця з примусового виконання рішень;
• опір державному виконавцю чи приватному виконавцю, заподіяння тілесних ушкоджень, насильство або погроза застосування насильства стосовно них, їхніх близьких родичів, а також умисне знищення чи пошкодження їхнього майна у зв’язку з примусовим виконанням рішень державним виконавцем чи приватним виконавцем тягнуть за собою відповідальність, установлену законом. Така сама відповідальність настає у разі вчинення цих правопорушень стосовно особи після її звільнення з посади державного виконавця чи припинення діяльності приватного виконавця та стосовно їхніх близьких родичів у зв’язку з примусовим виконанням нею рішень у минулому;
• забороняється проведення огляду, розголошення, витребування чи вилучення документів виконавчого провадження, крім випадків, передбачених законом.

У Висновку №13 (2010) Консультативної ради європейських суддів «Щодо ролі суддів у виконанні судових рішень» від 19 листопада 2010 р. встановлені наступні норми-гарантії професійної діяльності приватного виконавця:

• Виконання рішення не повинно підриватися зовнішнім втручанням з боку виконавчої або законодавчої влади шляхом прийняття ретроактивного законодавства (п. 11);
• Органи з виконання рішень не повинні мати повноважень оскаржувати або змінювати умови рішень (п. 14);
• Якщо для сторони у справі необхідно, щоб рішення було виконане, ініціювати процедуру його виконання має бути легко. Слід уникати будь-яких перешкод для цього, наприклад, надмірних витрат (п. 15);
• Виконання має бути швидким і ефективним. Тому для цього мають бути забезпечені необхідні кошти. Чіткі правові норми повинні визначати доступні ресурси, відповідальні органи та відповідну процедуру їх розподілу (п. 16).

Можна навести також декілька правових позицій Європейського суду з прав людини, які свідчать на користь необхідності забезпечення певного рівня гарантування належної діяльності приватного виконавця. Так, Суд вважає, що:

• сама природа виконавчого провадження вимагає оперативності (рішення у справі «Comingersoll S.A.» проти Португалії», заява № 35382/97, п. 23, ECHR 2000-IV);
• пункт 1 статті 6 Конвенції, inter alia, захищає виконання остаточних судових рішень, які у державах, що визнали верховенство права, не можуть залишатися невиконаними на шкоду одній зі сторін. Відповідно виконанню судового рішення не можна перешкоджати, відмовляти у виконанні або надмірно його затримувати (рішення від 19 березня 1997 р. у справі «Горнсбі проти Греції», п. 40);
• держава зобов'язана організувати систему виконання судових рішень, яка буде ефективною як за законодавством, так і на практиці (рішення від 7 червня 2005 р. у справі «Фуклев проти України», заява № 71186/01, п. 84).

Вітчизняні реалії свідчать, що переважна більшість скарг, які подаються щодо діяльності приватних виконавців до Міністерства юстиції в порядку ініціації дисциплінарного провадження, виходять саме від боржників і зумовлені їх стійким небажанням виконувати законне рішення суду. Чинне законодавство, нажаль, не містить дієвих інструментів протидії цьому явищу, що призводить до зловживанням інститутом дисциплінарної відповідальності, застосування її як інструменту тиску на виконавців.

Такі явища входять у суперечність із приписом ч. 1 ст. 5 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», відповідно до якого приватний виконавець під час здійснення професійної діяльності є незалежними, керується принципом верховенства права та діє виключно відповідно до закону.

Певний рівень процесуальної незалежності притаманний всім суміжним із приватними виконавцями юридичними професіями. Приміром, ст. 23 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлює гарантії адвокатської діяльності. Зокрема, забороняється втручання у правову позицію адвоката, як і притягнення до кримінальної чи іншої відповідальності адвоката (особу, стосовно якої припинено або зупинено право на заняття адвокатською діяльністю) або погрози застосуванням відповідальності у зв’язку із здійсненням ним адвокатської діяльності згідно із законом. Відповідно до ч. 2 ст. 106 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» скасування або зміна судового рішення не має наслідком дисциплінарну відповідальність судді, який брав участь у його ухваленні, крім випадків, коли скасоване або змінене рішення ухвалено внаслідок умисного порушення норм права чи неналежного ставлення до службових обов’язків. Вказані положення складають зміст адвокатського (суддівського) індемнітету, який виключає їх професійну відповідальність за правову позицію, висловлену по справі. Окрім того, процесуальне законодавство надає адвокатам і суддям широкий спектр правових гарантій незалежності, який не розцінюється як привілей, а має тлумачитися як засіб для належного виконання покладених на адвокатів (суддів) професійних обов’язків. Порушення ж останніх має наслідком дисциплінарну  або кримінальну відповідальність адвоката (судді), яка має бути невідворотною. Необхідність забезпечення процесуальної незалежності адвокатів (суддів) визнається як на національному, так і на міжнародному рівнях, оскільки знаходить своє відображення у численних міжнародно-правових актах (Європейська Хартія про закон про статус суддів від 10 липня 1998 р.,  Основні принципи незалежності судових органів 1985 р., Основні положення про роль адвокатів 1990 р., Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства 1988 р.).

Безумовно, приватний виконавець не може користуватися аналогічним рівнем незалежності, як суддя або адвокат, але він повинен мати можливість безперешкодно здійснювати дії по примусовому виконанню судового рішення, без необґрунтованих втручання як з боку боржників, так і з боку контролюючих органів. А відтак, вимога забезпечення прав і законні інтереси всіх осіб, залучених у виконавче провадження, реалізується державою через інститут контролю: процесуального — який здійснюється судом і відомчого — який здійснює Міністерство юстиції України та Дисциплінарна комісія приватних виконавців.

Також існує і професійний контроль -контроль Ради приватних виконавців України за діяльністю приватного виконавця. Так, Рада приватних виконавців України має право за зверненням учасника виконавчого провадження або за власною ініціативою здійснити перевірку діяльності приватного виконавця на предмет дотримання ним: статуту Асоціації приватних виконавців України; Кодексу професійної етики приватного виконавця; рішень Ради приватних виконавців України та з’їзду приватних виконавців України, пов’язаних із діяльністю приватних виконавців.

Відповідно до статті 36 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», рішення, дії чи бездіяльність приватного виконавця можуть бути оскаржені у порядку, встановленому законом.

Згідно з ч. 1, 2 ст. 74 Закону України «Про виконавче провадження», рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом, а щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів – до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом. В цьому випадку мова йде про здійснення судового контролю за процесуальною діяльністю приватного виконавця під час виконання судового рішення.

Таким чином, Конституцією України та Законом встановлено єдиний можливий порядок оскарження сторонами процесуальних рішень, дії чи бездіяльності приватного виконавця під час виконання судового рішення — подання скарги до суду. Відповідно до ст. 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Варто відзначити, що чинне законодавство не наділяє ні Міністерство юстиції, ні утворену при ньому Дисциплінарну комісію приватних виконавців жодними повноваженнями щодо здійснення процесуального контролю за процесуальними діями приватного виконавця у процесі виконання рішень судів.

Натомість Міністерство юстиції України наділено функцією відомчого контролю, який покликаний дбати про, належне здійснення приватним виконавцем організаційних заходів (зокрема, щодо дотримання порядку ведення діловодства та архіву, здійснення прийому громадян, утримання офісу відповідно до визначених вимог, страхування своєї професійної діяльності тощо). У зв’язку з цим, законодавством визначено, що за невиконання або за неналежне виконання приватним виконавцем своїх обов’язків, приватного виконавця може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності (ст. 38 Закону України «Про органи та осіб які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).

Проте, на наш погляд, мова йде виключно про позапроцесуальні обов’язки виконавця, які передбачені законодавством про виконавче провадження, є похідними від його процесуальних обов’язків у виконавчому провадженні, й спрямовані на належне виконання  процесуальних обов’язків виконавця. Для кінцевого ж результату діяльності виконавця, яким є остаточне виконання судового рішення, пріоритетним є суворе виконання його процесуальних обов’язків.

У цьому контексті варто нагадати, що система державних органів та осіб, які виконують функції, делеговані державою, побудована таким чином, щоб вони не дублювалися. Отже, здійснювати процесуальний контроль за процесуальними діями або процесуальною бездіяльністю приватного виконавця у процесі виконання судового рішення може виключно суд, а здійснювати відомчий контроль державою уповноважене Міністерство юстиції та утворена при ньому Дисциплінарна комісія приватних виконавців. Підтвердженням цієї тези служить той факт, що виконання судового рішення є фінальною стадією судового розгляду спору про право, на які поширюються всі гарантії належної правової процедури, розвинені в науковій доктрині й практиці застосування ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав та основоположних свобод людини (Білак М. Запровадження європейської доктрини «правова процедура» (fair procedure) у практиці Касаційного адміністративного суду. — Судебно-юридическая газета. — 9 августа 2019 г.). Відповідно, перевірка процесуальних дій, здійснених виконавцем у виконавчому провадженні, яке є складової процесу відправлення правосуддя, повинна відбуватися виключно у формі належної правової процедури, вимогам якої відповідає лише судова процедура. Саме інструментами судової процедури забезпечується належний контроль за законністю і обґрунтованістю дій виконавця у виконавчому провадженні, що знайшло належне відображення у чинному процесуальному законодавстві (Розділ VI ЦПК «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень у цивільних справах та рішень інших органів (посадових осіб)», Розділ IV КАС «Процесуальні питання, пов’язані з виконанням судових рішень в адміністративних справах», Розділ VI ГПК «Судовий контроль за виконанням судових рішень»).

На користь цього вказує, зокрема, ч. 2 ст. 40 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», якою визначено, що якщо подання до Дисциплінарної комісії про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності винесено за результатами перевірки діяльності приватного виконавця, здійсненої на підставі скарги учасника виконавчого провадження, яка одночасно є предметом судового розгляду з оскарження рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця, Дисциплінарна комісія відкладає розгляд цього подання до набрання чинності судовим рішенням за результатами розгляду такої скарги. Конструкція цієї норми свідчить про пріоритет судового процесуального контролю. Результати процесуального контролю можуть бути взяті до відома під час вирішення питання щодо притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності. При цьому слід відзначити, що судовий контроль за виконанням судового рішення в розвинених юрисдикціях покликаний сприяти забезпеченню виконання судового рішення.

Крім того, слід пам’ятати що на відміну, наприклад, від комісії з питань розгляду скарг у сфері державної реєстрації, ані Міністерство юстиції України, ані Дисциплінарна комісія приватних виконавців не наділена правом скасування процесуальних рішень приватного виконавця.

З огляду на це, поновлення порушеного права заявника шляхом задоволення скарги на дії приватного виконавця у процедурі відомчого контролю не відбувається.

Практика реалізації зазначених положень засвідчує, що межа між відомчим і процесуальним контролем за діяльністю приватного виконавця не має чіткого розмежування. Так, стандартний план планової перевірки приватного виконавця уповноваженими органами Міністерства юстиції включає наступні питання:

1. Відповідність офісу приватного виконавця вимогам законодавства.
2. Забезпечення приватним виконавцем вимог законодавства щодо страхування цивільно-правової відповідальності (наявність договору (ів) страхування його цивільно-правової відповідальності за весь період, що підлягає перевірці, відповідність страхової суми встановленому Законом України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» розміру).
3. Стан ведення рахунків з обліку депозитних сум та авансових внесків стягувачів.
4. Ведення статистичної звітності, достовірність наданих статистичних даних.
5. Стан ведення виконавчих проваджень в автоматизованій системі виконавчого провадження, достовірність, правильність та своєчасність внесення даних.
6. Дотримання приватним виконавцем вимог законодавства щодо заміщення приватного виконавця.
7. Дотримання приватним виконавцем вимог законодавства під час вчинення виконавчих дій.
8. Дотримання вимог законодавства під час розгляду звернень учасників виконавчого провадження, фізичних та юридичних осіб стосовно діяльності приватного виконавця.
9. Виконання приватним виконавцем встановлених законодавством правил ведення діловодства та архіву.

В силу припису ч. 7 ст. 34 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів» у разі виявлення під час здійснення перевірок ознак дисциплінарного проступку приватного виконавця Міністерство юстиції України вносить вмотивоване подання до Дисциплінарної комісії про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності.

Позапланові перевірки Мінюсту здійснюються з певного вузько визначеного питання або по конкретним фактам. Позапланові перевірки проводяться на підставі: 1) заяви приватного виконавця про проведення перевірки; 2) письмових звернень учасників виконавчого провадження щодо рішень, дій або бездіяльності приватного виконавця; 3) неподання приватним виконавцем у встановлені строки звітності чи іншої інформації та/або подання недостовірної інформації. Під час проведення позапланових перевірок з’ясовуються лише ті питання, необхідність перевірки яких стала підставою для здійснення таких перевірок (ч. 3, 4 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів»).

Основна проблема полягає у тому, що дотримання вимог законодавства під час вчинення виконавчих дій є доволі широкою категорією, і поширюється як на завершені виконавчі провадження, так і ті виконавчі провадження, процесуальні дії по яким тривають. По завершеним виконавчим провадженням перевірками Мінюсту переважно встановлюються факти формальних порушень приватними виконавцями, зокрема, невнесення або несвоєчасне внесення ними документів в автоматизовану систему виконавчого провадження, порушення строків вчинення певних дій, що визначені процесуальним законом або Законом України «Про виконавче провадження», порушення встановленої законом послідовності здійснення дій у виконавчому провадженні та ін. Щодо незавершених виконавчих проваджень, то позапланові перевірки Мінюсту за своїм предметом майже тотожні судовому контролю за діями виконавців і — як свідчить практика — можуть тривати одночасно із судовим оскарженням дій виконавця.

Межі судового контролю за виконанням рішення суду є доволі широкими. Так, відповідно до ст. 447 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК, порушено їхні права чи свободи. Відповідно до ст. 451 ЦПК  разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов’язує державного виконавця або іншу посадову особу органу державної виконавчої служби, приватного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника); якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи органу державної виконавчої служби, приватного виконавця і право заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги. Очевидно, що оцінка дій приватного виконавця здійснюється судом на підставі законодавства про виконавче провадження і власного розсуду. В цьому аспекті, вважаємо за доцільним керуватися правовою позицією Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду, викладеною у постанові від 28 лютого 2019 року у справі № 522/3665/17, де досить детально визначено поняття «законний інтерес», наявність якого є передумовою для задоволення позову.

Верховний Суд дійшов висновку, законному інтересу властиві такі ознаки: (а)  має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; (б)  пов'язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом; (в) є визначеним — благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; (г) є персоналізованим (суб'єктивним) — тобто належить конкретній особі (позивачу); (д) суб'єктом порушення позивач вважає суб'єкта владних повноважень.

Обставинами, що свідчать про очевидну відсутність у позивача законного інтересу (а отже, й матеріально-правової заінтересованості), є: (а) незаконність інтересу — його суперечність Конституції, законам України, принципам права; (б) не правовий характер вимог — вимоги не породжують правових наслідків для позивача; (в) встановлена законом заборона пред'явлення позову на захист певного інтересу (наприклад, заборона оскаржувати рішення дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя особою, яка подала скаргу на суддю); (г) коло осіб, які можуть бути позивачами, прямо визначено законом, і позивач до їх числа не належить (це свідчить про відсутність матеріальної правоздатності); (д) позивач звернувся за захистом інтересів інших осіб — держави, громади, фізичної або юридичної особи без відповідних правових підстав або в інтересах невизначеного кола осіб.

Верховний Суд підкреслив, що «оскільки йдеться про обмеження доступу до судочинства, очевидність відсутності у позивача законного інтересу повинна бути поза межами обґрунтованого сумніву. Якщо такий сумнів є, він повинен тлумачитися на користь позивача, а отже у цьому випадку суд повинен розглянути справу по суті. Це питання повинно вирішуватися, насамперед, судом першої інстанції, який має широку дискрецію. Позивач повинен довести, що він є потерпілим від порушення з боку суб'єкта владних повноважень, зокрема має місце безпосередній негативний суттєвий вплив порушення на позивача або обґрунтована ймовірність негативного впливу на позивача у майбутньому».

Вважаємо, що зазначені критерії визначення законного інтересу можуть бути застосовані під час оцінки дій боржника у виконавчому провадженні, і наявності або відсутності підстави для судового або позасудового контролю за діями приватного виконавця. Зокрема, про суперечність дій боржника Конституції України і чинному законодавству свідчитимуть його дії, спрямовані на ухилення від виконання законного рішення суду. Згідно правової позиції Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеної у постанові від 30 серпня 2018 року в справі № 916/4106/14, «встановлена обов'язковість судового рішення, яке набрало законної сили, не дає підстав для висновку про можливість ставити його виконання в залежність від волевиявлення боржника або будь-яких інших осіб на вчинення чи не вчинення дій щодо його виконання, оскільки це б нівелювало значення самого права звернення до суду як засобу захисту та забезпечення реального відновлення порушених прав та інтересів». Зловживання боржником своїми  процесуальними правами і наявність чітко виражених дій, спрямованих на ухилення від виконання своїх обов’язків, повинно виключати відповідальність приватного виконавця. Належну ж оцінку процесуальних дій приватного виконавця у виконавчому провадженні повинен давати тільки суд  під час здійснення судового контролю за діями та бездіяльністю виконавця. Повноваження Міністерства юстиції щодо контролю за діяльністю приватних виконавців мають обмежуватися організаційними питаннями, зокрема доодержанням виконавцями вимог діловодства і статистичної звітності, облаштування офісу, страхування цивільно-правової відповідальності.   

В Керівних принципах примусового виконання Європейської комісії з питань правосуддя (CEPEJ) Ради Європи від 17 грудня 2009 г. зазначено, зокрема, про таке:

«Органи, до компетенції яких входять керівництво та/або контроль за діяльністю осіб, уповноважених на примусове виконання, відіграють важливу роль в забезпечення якості послуг примусового виконання. Держави-учасники, мають гарантувати, що діяльність у сфері примусового виконання, яка здійснюється на їх території, підлягає постійній оцінці. Разом з тим, дану оцінку має здійснювати орган, не пов'язаний в частині своєї діяльності та організації з органами виконання (наприклад, професійниий орган). Державна влада має чітко встановити процедуру контролю, що здійснюється в ході перевірки діяльності осіб, які відповідають за примусове виконання.

Держави- учасники мають гарантувати, що заходи контролю за діяльністю осіб, уповноважених на примусове виконання, не перешкоджають нормальному здійсненню їх діяльності».

Вочевидь, у вітчизняних реаліях, все відбувається з точністю до навпаки.

Приватних виконавців перевіряють службовці Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, який фактично є конкурентом приватних виконавців.

Підміна судового контролю відомчим, фактично означає постійне втручання у діяльність приватних виконавців.

Задля забезпечення гарантій діяльності приватного виконавця доцільно внести зміни до статей 38, 40 Закону України «Про органи та осіб, які здійснюють примусове виконання судових рішень і рішень інших органів», та підзаконних актів, які визначають підстави для притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності та порядок розгляду подань. По-перше, як Міністерству юстиції України, так і Раді приватних виконавців України варто повертати дисциплінарну скаргу без розгляду, якщо скаржник не подав належних доказів порушення його прав приватним виконавцем. По-друге, встановлення в діях скаржника, який є боржником у виконавчому провадженні, явних ознак зловживань своїми процесуальними правами, має бути підставою для відмови в порушенні дисциплінарного провадження. По-третє, питання про притягнення приватного виконавця до дисциплінарної відповідальності мають розглядатися виключно на підставі встановлених в судовому порядку суттєвих порушень приватним виконавцем вимог законодавства про виконавче провадження або визнання організації діяльності приватного виконавця незадовільною за наслідками планової перевірки Міністерства юстиції.

Разом з тим, навіть встановлення судом факту незаконності дій виконавця або визнання організації його роботи незадовільною за результатами планової перевірки уповноваженими особами Міністерства юстиції не можуть бути беззаперечною підставою для його притягнення до дисциплінарної відповідальності, оскільки в кожному конкретному випадку потрібно досліджувати чи були це умисні винні дії, або ж мало місце неправильне застосування норм чинного законодавства з огляду на суперечливу судову практику. Дотримання стандартів належної правової процедури під час притягнення приватних виконавців до дисциплінарної відповідальності має на меті забезпечення їх процесуальної незалежності.

Інститут приватних виконавців створювався саме як незалежний самоврядний професійний інститут, основним призначенням якого є забезпечення конституційного принципу обов’язковості судових рішень, від якого, в свою чергу, залежить стабільність усієї правової системи. Досягнення цього результату і становлення приватних виконавців як самодостатнього й авторитетного інституту неможливе без забезпечення гарантій їх процесуальної незалежності, які на сьогоднішній день, на жаль, не знаходять свого належного  відображення ані в теоретичній, ані в практичній площині.