Зловживання процесуальними правами в цивільному судочинстві та нотаріальному процесі

Наталія Василина,
доцент кафедри правосуддя юридичного факультету
Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
кандидат юридичних наук, доцент, Заслужений юрист України

На мою думку, зловживання процесуальними правами є досить суб’єктивним і оціночним поняттям.

Реалізація принципу змагальності в цивільному судочинстві спонукає учасників справи та їх представників до використання всіх можливих механізмів захисту права, у зв’язку з чим ними можуть допускатися і певні зловживання. Водночас слід наголосити, що зловживання правом має розглядатися як процесуальне правопорушення виключно за умови встановлення причино-наслідкового зв’язку між зловживанням та завданою шкодою (встановленням певних ризиків) іншому учаснику справи. Тобто зловживання процесуальним правом як особливий різновид цивільного процесуального правопорушення полягає в порушенні умов належної реалізації суб'єктивних цивільних процесуальних прав іншими учасниками справи.

Верховний Суд трактує зловживання як особливий різновид цивільного процесуального правопорушення, що полягає у зловживанні процесуальними правами, за якого відбувається порушення умов реалізації суб'єктивних цивільних процесуальних прав, і визначається як поведінка, що перевищує (або порушує) межі здійснення суб'єктивних прав (ухвала ВС від 6.09.2018, справа №552/2378/17).

Процесуальні права та обов’язки учасників справи визначені ст. 43 Цивільного процесуального кодексу України. Зокрема, учасники справи мають право: подавати докази; брати участь у судових засіданнях, якщо інше не визначено законом, брати участь у дослідженні доказів, ставити питання іншим учасникам справи, а також свідкам, експертам, спеціалістам, подавати заяви та клопотання, надавати пояснення суду, наводити свої доводи, міркування щодо питань, які виникають під час судового розгляду, і заперечення проти заяв, клопотань, доводів і міркувань інших осіб.

 Водночас учасник справи зобов’язаний: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи, подавати усі наявні у нього докази в порядку та строки, встановлені законом або судом, не приховувати докази, надавати суду повні й достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні, виконувати процесуальні дії у встановлені законом або судом строки.

У випадку невиконання учасником справи його обов’язків суд застосовує до такого учасника заходи процесуального примусу, передбачені цим Кодексом.

Проаналізувавши права та обов’язки, можна дійти висновку про те, що вони кореспондуються між собою, але на рівні суб’єктивного ставлення до них учасників справи та суду.

Уточнюючи власну тезу, хочу зазначити наступне. Наприклад, суд постановляє ухвалу про стягнення в дохід державного бюджету з представника сторони штрафу у зв’язку з тим, що ним не надано відзив на позов. Враховуючи, що надання відзиву на позовну заяву є виключно правом учасника справи, така позиція суду не є однозначною.

Свої пояснення як сторона, так і її представник на вимогу суду зобов’язані надати виключно в межах стадії судового розгляду в судовому засіданні. При цьому в ухвалі про відкриття провадження суд лише пропонує стороні реалізувати своє право на відзив у встановлений строк (пп. 8 п. 2 ст. 187 Цивільного процесуального кодексу України). Зазначена теза також підтверджується п. 1 ст. 191 Цивільного процесуального кодексу України: відповідач має право у строк, встановлений судом, надіслати суду відзив на позовну заяву. Крім того, п. 2 цієї ж статті встановлено, що у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи. Тобто ненадання відзиву є власним ризиком учасника справи, а відтак, не може розглядатися як зловживання процесуальними правами.

Повертаючись до своєї тези, хочу зазначити, що у випадках, коли ми говоримо про зловживання процесуальним правом, ми передбачаємо настання можливих ризиків (шкоди) для іншого учасника справи (затягування розгляду справи, неподання письмових, речових чи електронних доказів, що витребувані судом, без поважних причин, неможливість своєчасного отримання судового рішення, а відтак, і його виконання тощо). Тобто має бути встановлено, що, наприклад, відсутність відзиву на позов спричинило ухвалення неправосудного рішення. У свою чергу, у випадку, зокрема, ненадання відзиву на позовну заяву ризики результату вирішення справи припадають саме на учасника, який відмовився від реалізації власного процесуального права, тобто розглянувши справу на підставі наявних у суду матеріалів, ним може бути ухвалено рішення без урахування прав та інтересів відповідача.

 У контексті розгляду окресленого питання окремої уваги потребує реалізація принципу змагальності сторін у цивільному судочинстві. Зміст принципу змагальності сторін в цивільному судочинстві полягає у максимальній реалізації права на доведення обставин, які мають значення для справи і на які кожна зі сторін посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. При цьому кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов’язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

 Відтак, Цивільний процесуальний кодекс України надає право учасникам обрати власну стратегію, від якої і залежатиме тактика поведінки учасника справи в суді. Зокрема, якщо ми говоримо про представника сторони, він повинен діяти в інтересах особи, яку представляє, а відтак, не завжди має намір сприяти, зокрема, всебічному, повному та об’єктивному встановленню всіх обставин справи.

Метою цивільного судочинства є ефективний захист порушених, невизнаних, оспорюваних прав, і на мій погляд, досягненню цієї мети сприятиме не лише і не стільки змагальність, а й консесуально орієнтований процес цивільного судочинства, тобто спрямованість дій учасників справи та суду саме на досягнення консенсусу. Орієнтація на досягнення консенсусу учасниками щодо предмету спору має звести до мінімуму намір зловживання процесуальними правами.

Говорячи про зловживання процесуальними правами, не можна не згадати про нотаріальний процес. Незважаючи на те, що поняття зловживання правом не визначене законодавством про нотаріат, ми не можемо стверджувати про відсутність цього явища.

Наприклад, при заведенні спадкової справи ми постійно стикаємось із тим, що спадкоємці, які не погоджуються з черговістю спадкування, розподілом спадкової маси, змістом заповіту, зупиняють вирішення спадкової справи шляхом подання, зокрема, відповідного позову. Відповідно до ухвали суду про відкриття цивільного провадження, нотаріус зупиняє видачу свідоцтва про право на спадщину до моменту вирішення спору по суті.

Те ж можна сказати і про отримання додаткового строку на прийняття спадщини. Відповідно до ст. 1272 Цивільного кодексу України, спадкоємець, який пропустив строк для прийняття спадщини, за письмовою згодою спадкоємців, які прийняли спадщину, може подати заяву про прийняття спадщини за місцем відкриття спадщини. Водночас практика надання такої згоди є скоріше приємним виключенням, ніж правилом. Відсутність згоди інших спадкоємців змушує заінтересовану особу звертатися до суду, внаслідок чого зупиняється процес вчинення нотаріальної дії, що призводить до можливості того, що інші спадкоємці, які вчасно прийняли спадщину, користуються спадковим майном.

 На жаль, законодавство про нотаріат не містить положень, які б надавали можливість притягнути до відповідальності осіб, які зловживають своїми правами.

Водночас у цих випадках має спрацьовувати саме інститут заходів процесуального примусу. Зокрема, в частині неприпустимості зловживання процесуальними правами через подання завідомо безпідставного позову, позову за відсутності предмета спору або у спорі, який має очевидно штучний характер.