Заборона підозрюваному спілкуватися «з усіма на світі»: закон і практика

Микола Мельник

доктор юридичних наук, професор

Обмеження спілкування підозрюваного з іншими людьми має своїм наслідком втручання у низку конституційних прав та свобод, зокрема, у: право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань; право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію на свій вибір; свободу пересування; право на повагу до людської гідності. Таке обмеження також безпосередньо пов’язане з реалізацією права на захист.

Конституційний Суд України неодноразово наголошував у своїх рішеннях на тому, що верховенство права вимагає, щоб втручання в конституційні права і свободи людини завжди було домірним, обмеження щодо реалізації таких прав і свобод не можуть бути свавільними та несправедливими, вони мають відповідати правомірній меті та не порушувати сутності таких прав і свобод.

Відтак, встановлення підозрюваному заборони на спілкування з іншими особами має бути належним та необхідним заходом для досягнення легітимної мети – виконання завдань кримінального провадження, зокрема, того, щоб жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура (ст. 2 КПК).

Дослідження судової практики свідчить про велике різноманіття позицій судів стосовно розуміння сутності положень п. 4 частини п’ятої ст. 194 КПК, якими передбачено можливість покладання на підозрюваного обов’язку «утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею із дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом».

Посилаючись на вказану норму закону, одні суди покладають на підозрюваного обов’язок утримуватись від спілкування виключно з конкретно персоналізованими особами, другі – з певними категоріями осіб (свідками, потерпілими, іншими підозрюваними тощо), треті – з конкретно персоналізованими особами та/або певними категоріями осіб щодо певного предмета спілкування (повідомленої підозри, розслідуваної справи тощо). Існує також практика зобов’язувати підозрюваного утримуватись від спілкування з будь-якими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім певних категорій осіб (своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду). 

Примітним є те, що заборону підозрюваним спілкуватися «з будь-якими особами» досить широко практикує Вищий антикорупційний суд – на відміну від «звичайних» загальних судів, які переважно конкретно персоніфікують об’єкт забороненої комунікації або, щонайменше, чітко визначають категорії осіб (свідки, потерпілі, інші підозрювані у відповідному кримінальному провадженні), з якими підозрюваний має утримуватись від спілкування (див., наприклад, ухвали: від 13 вересня 2019 року у справі № 4910/41/19; від 1 вересня 2021 року у справі № 991/2288/21; від 21 жовтня 2021 року у справі № 991/2288/21; від 4 березня 2022 року у справі № 991/10566/20; від 19 січня 2024 року у справі № 991/314/24).

При цьому, як і у випадку з вирішенням питання щодо можливості/неможливості делегування судом права на встановлення такої заборони слідчим (детективам) та прокурорам, у суддів Вищого антикорупційного суду відсутня єдність щодо розуміння положень п. 4 частини п’ятої ст. 194 КПК (див, для прикладу, ухвали: від 8 лютого 2021 року у справі № 991/814/21; від 17 січня 2022 року у справі № 991/224/22; від 7 грудня 2022 року у справі  № 991/6079/22; від 19 грудня 2022 року у справі № 991/6427/22; від 19 квітня 2023 року у справі № 758/8003/20; від 28 червня 2023 року у справі № 991/5634/23).

Покладення слідчими суддями на підозрюваних обов’язку утримуватися від спілкування «з будь-якими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду» є вельми сумнівним з точки зору правомірності обмеження – відповідності його приписам закону, принципам правової визначеності та домірності (пропорційності), основним засадам судочинства та загальним засадам кримінального провадження (верховенство права, законність, забезпечення підозрюваному права на захист, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів, диспозитивінсть).

Незаконність заборони спілкуватися «з усіма на світі».

Незаконність такої заборони полягає у тому, що суд покладає на підозрюваного неконкретизований процесуальний обов’язок – забороняє йому спілкуватися з невизначеним та необмеженим колом осіб. Простіше кажучи – з усіма людьми на світі («окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду»).

Водночас закон (п. 4 частини п’ятої ст. 194 КПК) зобов’язує суд визначити особу, з якою підозрюваний не вправі спілкуватися. Так – закон надає суду право заборонити підозрюваному спілкуватися з будь-якою особою. Але не з будь-якою взагалі, а з будь-якою особою, визначеною судом. І це – логічно, правильно та обґрунтовано. Адже, по-перше, для того, щоб обов’язок був неухильно виконаний, він має бути чітко визначеним – однозначним та зрозумілим, по-друге, йдеться про обмеження прав і свобод людини.

Невизначеність процесуального обов’язку при забороні спілкуватися «з усіма на світі» зумовлюється тим, що у даному разі суд не визначає, з ким саме підозрюваний має утримуватися від спілкування, а лише вказує категорії осіб, з якими він може спілкуватися – своїми захисниками, слідчими, детективами, прокурорами, слідчими суддями, судом. При цьому не зрозумілим є те, з якими «слідчими, детективами, прокурорами, слідчими суддями, судом» підозрюваному дозволено спілкуватися – лише з тими, які мають процесуальне відношення до його справи, чи з усіма в Україні та за її межами.

Забороняючи підозрюваними спілкуватися з «будь-якими особами» (з усіма на світі) «з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру», суд фактично визначає не особу (осіб), з якою (якими) підозрюваному заборонено спілкуватися, а предмет забороненого спілкування. У такому разі суд забороняє підозрюваному спілкуватися з необмеженим та невизначеним колом осіб не за їхнім процесуальним статусом у кримінальному провадженні (інші підозрювані, свідки, викривачі, потерпілі тощо), не за якимось іншим їхнім зв’язком з цим кримінальним провадженням (що б мало підстави чи бодай певну логіку), а виключно за предметом спілкування самого підозрюваного.

Таким чином, не лише ігнорується однозначний припис закону, але й здійснюється маніпулятивна підміна передбаченого законом об’єкту судового визначення – замість визначення конкретних осіб визначається предмет спілкування підозрюваного (з приводу повідомленої йому підозри).

Таку заборону не можна також підвести під визначення судом для підозрюваного умов спілкування, оскільки у законі (п. 4 ч. 5 ст. 194 КПК) йдеться про дотримання підозрюваним визначених судом умов спілкування з визначеною судом особою. У вказаному випадку така особа (особи) не визначається, а тому й ні з ким підозрюваному визначати умови спілкування. 

Вказана заборона не відповідає принципу домірності – встановлені судом обмеження прав та свобод підозрюваного не узгоджуються з легітимною метою та явно виходять за межі, що є потрібними (допустимими) для виконання завдань кримінального провадження. Такі завдання однозначно не вимагають того, щоб забороняти підозрюваному спілкуватися «з усіма на світі». Процесуальна потреба у забороні спілкування стосується лише тих осіб, які так чи інакше дотичні до відповідного кримінального провадження і можуть вплинути на його хід та результати. І стороні обвинувачення відомо (у кожному разі – має бути відомо, адже вона володіє широкими процесуальними можливостями для розуміння ситуації з розслідуванням справи) коло таких конкретних осіб.

Тому тотальна заборона підозрюваному щодо спілкування «з усіма на світі» (нехай і з приводу повідомленої підозри) – це явний перебір із встановлення обмежень. Це – зловживання судом дискреційними повноваженнями та вихід за межі свободи суддівського розсуду.

Тим більше, коли такого роду обов’язок суд покладає на підозрюваного з власної ініціативи. Як це, для прикладу, зробив слідчий суддя Вищого антикорупційного суду, розглянувши клопотання прокурора про продовження підозрюваному строку дії покладених на нього раніше обов’язків (ухвала від 18 січня 2024 року у справі № 991/315/24).

Відповідно до закону (ч. 7 ст. 194 КПК) строк дії раніше покладених на підозрюваного обов’язків у разі необхідності може бути продовжений слідчим суддею за клопотанням прокурора. Продовжити строк означає збільшувати строк, робити його довшим за часом (більшим за тривалістю). Водночас продовження строку дії обов’язків, раніше покладених на підозрюваного, жодним чином не означає збільшення обсягу обов’язків та покладення на підозрюваного нових обов’язків.

Натомість, постановляючи ухвалу про продовження строку дії обов’язків, слідчий суддя проігнорував вказані нормативні приписи, вийшов за межі наданих йому законом повноважень та поклав на підозрюваного новий обв’язок – утримуватися від спілкування з кількома конкретними особами, а також «з будь-якими іншими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду». Хоча при обранні запобіжного заходу такий обов’язок на підозрюваного не покладався (на нього було покладено обов’язок утримуватися від спілкування із свідками, визначеними слідчим, детективом, прокурором) і прокурор у своєму клопотанні про продовження строку дії обов’язків не просила суд і не доводила необхідності покладення на підозрюваного такого обов’язку.

Поклавши за вказаних обставин на підозрюваного такий новий обов’язок,  слідчий суддя порушив приписи статей 19, 129 Конституції, статей 2, 8, 9, 193, 194, 199 КПК.

Порушення права підозрюваного на захист

Встановлення тотальної заборони на спілкування унеможливлює належну реалізацію підозрюваним права на захист.

По-перше, нівелюються конституційні приписи щодо права кожного будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права та свободи від порушень та протиправних посягань і права підозрюваного на захист (статті 55, 63 Конституції).

По-друге, право підозрюваного «не говорити нічого з приводу підозри проти нього» (ст. 42 КПК) протиправно перетворюється на процесуальний обов’язок – не говорити нікому та нічого «з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру». Образно кажучи, така заборона означає «затулити підозрюваному рота»^[1].

По-третє, унеможливлюється реалізація такої основної засади кримінального провадження як забезпечення підозрюваному права на захист в частині збирання та подання детективу, прокурору, суду доказів (статті 20, 22, 42 КПК). Адже заборонивши підозрюваному спілкуватися з усіма особами («окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду»), суд фактично позбавляє його можливості особисто звертатися до юридичних та фізичних осіб з приводу отримання речей, копій документів, відомостей, висновків ревізій, актів перевірок тощо. Це ж стосується спілкування з експертами (спеціалістами) на предмет одержання потрібних підозрюваному для свого захисту висновків, оскільки для проведення досліджень потрібно певною мірою суть викласти справи та сформулювати питання, тобто вказати на певні обставини, які стосуються повідомленої підозри.

По-четверте, якщо дотримуватися встановленої судом заборони (а її не можна не дотримуватися з огляду на негативні правові наслідки), то підозрюваний не зможе за потреби вибрати собі нового захисника (захисників), адже новим адвокатам, до того як вони підпишуть договір про надання правничої допомоги, слід буде пояснити суть повідомленої йому підозри. Отже, така заборона порушує приписи ст. 59 Конституції, якою передбачено, що «кожен є вільним у виборі захисника своїх прав», ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою встановлено, що кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право «захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд», ст. 20 КПК, згідно з якою підозрюваний має право користуватися правовою допомогою захисника.

Крім того, встановленням такої протиправної заборони суд порушує право підозрюваного звертатися за захистом своїх прав, зокрема, до:

– Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (ст. 21 Закону «Про Уповноваженого Верховної Ради з прав людини» передбачено, що «кожен може без обмежень і перешкод звернутися до Уповноваженого у порядку, передбаченому чинним законодавством»;

– Вищої ради правосуддя – на неправомірні дії та рішення суддів у його кримінальному провадженні;

– Європейського суду з прав людини.

Адже у разі такого звернення підозрюваному довелося б особисто (безпосередньо чи опосередковано) спілкуватися (комунікувати) з вказаними суб’єктами «з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру». Але таке спілкування йому заборонено судом.

Треба зазначити, що у зв’язку із встановленням підозрюваному тотальної заборони на спілкування окремі судді демонструють дивовижно-унікальне розуміння змісту права на захист.

Так, оцінюючи доводи захисника про те, що продовження строку дії обов’язку утримуватися від спілкування з будь-якими іншими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, обмежує підозрюваного у праві на захист, слідчий суддя Вищого антикорупційного суду вказав, що відхиляє їх «з огляду на те, що у вказаному обов’язку міститься застереження «окрім своїх захисників», що дозволяє підозрюваному спілкуватися щодо обставин кримінального провадження з особами, які здійснюють його захист, тобто отримувати належну правову допомогу» (ухвала від 11 липня 2024 року у справі № 991/5814/24).

По суті слідчий суддя звів право підозрюваного на захист до наявності у нього захисників. Натомість право на захист включає в себе цілий комплекс різних складових, а можливість мати захисника є лише однією з них.

Відповідно до ст. 20 КПК підозрюваний «має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом». При цьому у  законі особливо наголошується на тому, що участь у кримінальному провадженні захисника підозрюваного не звужує процесуальних прав підозрюваного (ч. 4 ст. 20 КПК).

Створення підстав для безпідставної відповідальності

Заборона судом підозрюваному спілкуватися «з усіма на світі» створює передумови (штучні підстави) для свавільного застосування до підозрюваного заходів процесуального примусу та для настання інших негативних правових наслідків «за порушення» такого обов’язку.

Як приклад можна навести порушення прокурором перед Вищим антикорупційним судом питання про звернення в дохід держави частини застави, а також зміни застосованого до підозрюваного запобіжного заходу у зв’язку з порушенням ним покладеного на нього слідчим суддею обов’язку утримуватися від спілкування «з будь-якими іншими особами з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду». Як підставу для свого звернення прокурор вказала спілкування підозрюваного з юристом, який не є адвокатом та його захисником, «з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру».

Натомість слідчий суддя Вищого антикорупційного суду, яка розглядала вказане клопотання прокурора, відмовила у його задоволенні, ґрунтовно мотивувавши своє рішення (ухвала від 9 серпня 2024 року у справі № 991/6469/24). У контексті розглядуваної проблеми висловлені у цьому рішенні аргументи варто навести максимально повно.

Отже, слідчий суддя зазначила, що вона й раніше «за схожих обставин, вирішуючи питання про застосування запобіжного заходу із покладенням обов’язків, неодноразово висловлювалась про те, що покладення обов’язку у вигляді утримуватись від спілкування з будь-якими особами щодо обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру у кримінальному провадженні, крім своїх захисників, прокурорів, слідчих, детективів, слідчого судді (суду), без зазначення осіб, від спілкування з якими підозрюваний має утримуватись, буде стосуватися невизначеного кола осіб, щодо яких у сторін кримінального провадження можуть бути різні підходи тлумачення. При цьому, порушення такого обов’язку матиме серйозні наслідки для підозрюваного – від звернення у дохід держави суми внесеної ним застави до зміни запобіжного заходу на більш суворий. Так, наприклад, спілкування з журналістами/громадськими діячами на тему, яка стосується повідомленої особі підозри чи її обговорення з членами сім’ї, або ж звернення до науковців за наданням певних висновків застосування норм права тощо, теоретично може призвести до порушення обов’язку, покладеного у такому вигляді.

Саме така ситуація склалася у справі, яку вирішує слідчий суддя.

Чи можна покладений обов’язок утримуватись від спілкування з будь-якими іншими особами вважати обов’язком утримуватись від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, як про це зазначено у п. 4 ч. 5 ст. 194 КПК України? На яких слідчих, детективів, прокурорів, слідчих суддів та суд не розповсюджується таке обмеження? На всіх, які здійснюють свої повноваження на території держави, чи тільки тих, які визначені для розгляду цього кримінального провадження? Чи розповсюджується таке обмеження на суддів у відставці? Яким способом підозрюваний має визначати, з ким із цих осіб він може спілкуватися? Звертатись кожен раз до детектива чи прокурора за роз’ясненням?  

Відсутність чітко встановленого кола осіб (їх ідентифікаційних ознак) може призвести до надмірного обмеження прав підозрюваного, оскільки він може несвідомо порушити цю вимогу, не маючи чіткого розуміння меж встановленого обмеження, а також створити ризики для ефективного захисту прав та інтересів підозрюваного, оскільки він може бути позбавлений можливості обговорювати можливі аспекти справи, зокрема, з експертами, спеціалістами, третіми особами, які можуть надавати йому допомогу в межах своїх компетенцій тощо.

Слідчий суддя вважає доречним акцентувати увагу на тому, що статтею 63 Конституції України підозрюваному гарантовано право на захист. Право на захист включає в себе право збирати і подавати докази (ч. 1 ст. 20 КПК України). Також, підозрюваний має право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які у випадках, передбачених КПК України, можуть бути джерелом доказів (ч. 8 ст. 95 КПК України).

Тому, обов’язок утримуватись від спілкування з будь-якими іншими особами, перелік яких нікому не відомий, а визначення кола яких належить виключно до розсуду слідчого та/або прокурора, з урахуванням того, що кримінальне провадження має здійснюватися на основі змагальності, яка передбачає самостійне обстоювання стороною захисту своєї правової позиції та законних інтересів засобами, передбаченими КПК, може призвести до обмеження права підозрюваного на захист».        

Ці аргументи видаються юридично переконливими – вони повною мірою ґрунтуються на положеннях Конституції та КПК. Вочевидь, у чисто людському плані вказане рішення вимагало від судді сміливості та принциповості, оскільки воно не лише йде врозріз з протилежними за змістом рішеннями її колег по суду, але й ставить під сумнів їхню законність.

Однак така позиція слідчого судді не «переламала» сталі тенденції у діяльності Вищого антикорупційного суду, судді якого продовжують встановлювати підозрюваним заборону на спілкування «з усіма на світі».

Обґрунтування тотальної заборони

Нещодавно серед рішень Вищого антикорупційного суду України з’явилась ухвала слідчого судді, якою за клопотанням прокурора підозрюваному знову продовжено строк дії обов’язку утримуватись від спілкування з кількома конкретними особами, «а також з будь-якими іншими особами, з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, окрім своїх захисників, слідчих, детективів, прокурорів, слідчого судді, суду» (ухвала від 10 вересня 2024 року у справі № 991/8413/24).

Але якщо у своїх попередніх ухвалах аналогічного змісту покладення на підозрюваного саме такого обов’язку практично взагалі нічим не обґрунтовувалось, то на цей раз слідчий суддя сформулював низку аргументів на користь заборони підозрюваному спілкуватися «з усіма на світі». Зробив це, певно, з огляду на висловлення його колегою абсолютно іншої позиції та подані суду заперечення захисника підозрюваного.

Так, слідчий суддя зазначив, що під час розгляду клопотання сторона захисту виловила заперечення щодо наявності підстав для продовження строку дії зазначеного процесуального обов’язку, стверджуючи, що «відповідне формулювання не містить чіткого кола осіб, від спілкування з якими підозрюваному слід утримуватися, що суперечить вимогам КПК».

Слідчий суддя вважає такі заперечення необґрунтованими з огляду на те, що згідно з положеннями ч. 5 ст. 194 КПК він наділений повноваженнями, застосовуючи запобіжний захід, зобов’язати підозрюваного, зокрема, утримуватися від спілкування з будь-якою особою, визначеною слідчим суддею, судом, або спілкуватися з нею, із дотриманням умов, визначених слідчим суддею, судом.

З огляду на зазначені повноваження слідчий суддя зазначив, що він «з достатньою чіткістю визначив для підозрюваного умову, якої він має дотримуватися під час спілкування зі свідками, іншими підозрюваними та з будь-якими іншими особами, які не є його захисниками, або слідчими, детективами, прокурорами, слідчими суддями, судом. Така умова полягає в забороні спілкування з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру».

Звертає на себе увагу той факт, що в ухвалі слідчий суддя не говорить про те, що він визначив осіб, з якими підозрювану заборонено спілкуватися – він каже про те, що «визначив для підозрюваного умову, якої він має дотримуватися під час спілкування…з будь-якими особами».

Видається, що у даному разі має місце маніпулювання положеннями закону та підміна понять. Адже закон (п. 4 ч. 5 ст. 194 КПК) надає право слідчому судді ухвалити два варіанти рішення щодо обмеження підозрюваного у спілкуванні: 1) заборонити підозрюваному спілкуватися з визначеною слідчим суддею особою або 2) дозволити підозрюваному спілкуватися з нею (тобто, з визначеною слідчим суддею особою) із дотриманням умов, визначених слідчим суддею.    

Недотримання слідчим суддею приписів ч. 5 ст. 194 КПК полягає у тому, що він не виконав вимоги закону в частині обов’язкового визначення особи (осіб), з якою (якими) підозрюваний не справі спілкуватися. Все решта у цьому обов’язку – похідне від визначення такої особи (осіб).

Своє право покладати на підозрюваного неконкретизований процесуальний обов’язок (сам суддя його назвав «чітким» та «доступним»)  слідчий суддя чомусь також пов’язав із освітнім та професійним рівнем підозрюваного та наявністю у нього професійних захисників (до речі, за законом «непрофесійних» захисників не буває), зробивши висновок, що «підозрюваний має розуміти коло осіб, про яких йде мова в зазначених вище ухвалах слідчого судді, а також ті обмеження, які покладаються на нього слідчим суддею, під час спілкування з відповідним колом».

Але не треба мати «професійний та освітній рівень» та «професійних» захисників, щоб зрозуміти, що «будь-які особи» – це «усі на світі». 

«Не зазначення вичерпного переліку осіб, щодо спілкування з якими для підозрюваного встановлюються певні обмеження» слідчий суддя назвав «об’єктивно виправданим», виходячи з «наявності у підозрюваного широкого кола зв’язків серед колишніх та діючих службових осіб виконавчої та судової влади, правоохоронних органів, з використанням яких останній може здійснювати прямий чи опосередкований вплив на свідків, а також перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином».

 Така аргументація не може підмінити собою закон, який чітко та однозначно вимагає від суду визначити осіб, з якими підозрюваний зобов’язаний буде утримуватись від спілкування. Бо це безпосередньо пов’язано з конституційними правами та свободами, які не можна обмежити та яких не можна позбавити на підставі якихось абстрактних припущень про їх «об’єктивну виправданість».

Слідчий суддя також не погодився із запереченнями сторони захисту стосовно того, що неодноразово застосоване ним і знову пропоноване прокурором загальне формулювання такого обов’язку призводить до порушення права на захист підозрюваного, а також права на повагу до приватного життя.

Він обґрунтував це тим, що «підозрюваний користується захистом професійних захисників, які наділені правами підозрюваного», такими чином вчергове звів право підозрюваного на захист до його права мати захисників.

Безпідставним слідчий суддя назвав твердження сторони захисту про порушення права підозрюваного на повагу до приватного та сімейного життя, оскільки «підозрюваний не обмежений у спілкуванні зі своїми близькими особами, за виключенням спілкування з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру». До речі, у питанні обмеження підозрюваного щодо спілкування з членами сім’ї та близькими родичами судова практика Вищого антикорупційного суду є також суперечливою, оскільки деякі слідчі судді дозволяють підозрюваним спілкуватися із своїми близькими на рівні із детективами, прокурорами та слідчими суддями (наприклад, ухвала від 1 вересня 2021 року у справі № 991/2288/21).

Зрештою слідчий суддя в ухвалі зробив загальний висновок про те, що обмеження підозрюваного «у спілкуванні з певним колом осіб» (правда, «певного кола осіб» він в ухвалі не визначив) з приводу обставин, викладених у письмовому повідомленні про підозру, є пропорційним втручанням у його права, такий ступінь втручання є розумним і співмірним із завданнями цього кримінального провадження.

Але такий висновок дисонує з висловленими на його користь аргументами, які не ґрунтуються на законі, засновані на припущеннях та ймовірностях, є суперечливими та непереконливими.

***

Натомість є вагомі правові підстави для висновку про те, що встановлення судом тотальної заборони підозрюваному спілкуватися «з усіма на світі» є протиправним та необґрунтованим судовим рішенням. Така заборона порушує приписи статей 3, 8, 19, 55, 59, 63, 129 Конституції України, статей 2, 8, 9, 11, 20, 22, 26, 42, 93, 194 КПК України.

У такому разі слідчий суддя (суд) перевищує свої повноваження, покладаючи на підозрюваного не передбачений законом обов’язок. Як свідчить практика, у багатьох випадках слідчі судді вбачають своїм основним завданням у будь-який спосіб допомогти стороні обвинувачення, полегшити їй здійснення досудового розслідування, задовольнити будь-які її процесуальні забаганки. З проаналізованих судових рішень вбачається, що судді часто діють з очевидним обвинувальним ухилом – ігноруючи приписи закону, абсолютно не беручи до уваги слушні у правовому сенсі аргументи сторони захисту, нехтуючи правом підозрюваного на захист, беззаперечно стаючи на бік сторони обвинувачення. У такому разі суд фактично стає стороною обвинувачення, що є несумісним ні з його статусом, ні з функцією здійснення ним правосуддя, ні з цілями та завданнями кримінального провадження.

Таким чином, створюється ситуація, за якої держава з усім її могутнім ресурсом йде єдиним фронтом проти підозрюваного/обвинуваченого, не залишаючи йому ані найменшого шансу на судовий захист. Та ще й примушуює його мовчати. Про які верховенство права, законність, презумпцію невинуватості, змагальність сторін та диспозитивність за такої ситуації може йтися?    

Не кажучи вже про право на захист – воно нівелюється до своєї основи. Підозрюваному, право на захист якого вказаними судовими рішеннями суттєво обмежується, залишається головним чином уповати лише на правову допомогу захисника. Та й тут виникає запитання: оскільки за законом захисник користується процесуальними правами підозрюваного, захист якого він здійснює, то чи може він (захисник) у зв’язку із встановленою судом тотальною забороною підозрюваному спілкуватися «з усіма на світі» здійснювати спілкування з іншими особами з приводу обставин, викладених у повідомленні його клієнту про підозру? З урахуванням специфічного розуміння багатьма суддями положень КПК, які регламентують підстави та порядок покладення на підозрюваного обов’язків, таке запитання – зовсім не риторичне.

Розглядуване питання застосування конкретного положення процесуального закону насправді демонструє наявність системних проблем у діяльності вітчизняних судів, пов’язаних із своєрідним розумінням багатьма суддями суспільно-правового призначення суду, його функцій, повноважень, засад діяльності, специфічним ставленням до закону та його застосування.

Глибоко помилковою є думка про те, що суд/суддя може все. У жодному разі – він може вчинити лише те, з тих підстав та у той спосіб, які визначені Конституцією та законами (зокрема, статті 8, 19, 124, 129 Конституції, статті 2, 5, 7, 9, 56, 57 Закону «Про судоустрій і статус суддів», статті 2, 7–30 КПК). У кримінальному провадженні завданням суду не є у будь-який спосіб забезпечити притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності. Його завдання – здійснити правосуддя, забезпечивши кожному гарантоване законом право на справедливий суд.

Якщо суд/суддя відходить від засад судочинства, перевищує свої повноваження, діє у непередбачений законом спосіб, постановляє необґрунтовані рішення, безпідставно обмежує права та свободи – він має нести за це адекватну відповідальність. Інакше правосуддя перетвориться у свавілля. Як це має місце із тотальною забороною підозрюваному спілкуватися «з усіма на світі».

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.