Велика Палата ВС вирішила, як застосувати рішення Європейського суду з прав людини при розгляді справи засудженого до довічного позбавлення волі

Як раніше писала «Судово-юридична газета», Велика Палата Верховного Суду 17 листопада 2022 року висловила позицію, що жоден суд, і навіть ВП ВС, не може зобов’язати Верховну Раду привести нормативне регулювання у відповідність із Конституцією України, рішеннями Європейського суду з прав людини та Конституційного Суду України. Навіть, якщо таке регулювання не відповідає рішенням Європейського суду з прав людини (позиція у справі №990/116/22).

При цьому, ВП ВС не може переглянути вирок на підставі рішення ЄСПЛ, доки Верховна Рада не приведе своє регулювання у відповідність з рішенням ЄСПЛ. Таке замкнене коло випливало з рішень Великої Палати, зокрема, й від 18 серпня 2022 року, де Велика Палата висловила позицію, що хоча й рішення ЄСПЛ «Пєтухов проти України №2» повинна виконати Верховна Рада, однак зобов’язати Верховну Раду його виконати не може навіть Верховний Суд (справа №990/94/22 ).

В свою чергу, Верховна Рада 18 жовтня 2022 року прийняла в другому читанні та в цілому урядові законопроекти 4048 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» та 4049 «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини». Законопроекти було розроблено на виконання рішень ЄСПЛ та КСУ, ними передбачалася можливість заміни покарання у вигляді довічного позбавлення волі більш м’яким; можливість застосування умовно-дострокового звільнення до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі тощо.

Отже, вже після прийняття нового законодавства, з відповідними питаннями – виконання рішення ЄСПЛ та зміна покарання засудженому до довічного позбавлення волі, Велика Палата Верховного Суду знов стикнулася у справі №5-18/07 (постанова від 9 серпня 2023 року).

Зміст рішення Європейського суду з прав людини

Вироком Окружного суду округу Бекес (Угорщина) від 21 березня 2002 року, залишеним без змін постановою Вищого Суду міста Сегед від 21 серпня 2003 року, громадянина України було засуджено до довічного позбавлення волі та призначено додаткове покарання – вислання з території Угорщини.

Рішенням Європейського суду з прав людини від 10 листопада 2022 року у справі «Купінський проти України», яке набуло статусу остаточного 10 лютого 2023 року, констатовано порушення прав засудженого за статтями 3, 7 Конвенції про захист прав людини та стягнуто з держави на його користь 2 500 євро відшкодування моральної шкоди.

З огляду на свою усталену практику ЄСПЛ констатував порушення ст. 3 Конвенції у зв`язку із призначенням покарання у виді довічного позбавлення волі без перспективи звільнення.

Констатуючи порушення ст. 7 Конвенції, ЄСПЛ зазначив, що покарання, «застосовне на час вчинення кримінального правопорушення», у розумінні ст. 7 Конвенції було довічним позбавленням волі, яке можна було скоротити. Національні органи влади, відмовивши заявнику в реальній можливості клопотати про умовно-дострокове звільнення, підтвердили, що вони замінили його первинне покарання у  виді довічного позбавлення волі, яке можна було скоротити, de facto та de jure таким, яке скоротити було неможливо, а тому змінили суворість первинного покарання не на користь заявника, шляхом накладення суворішого покарання.

Мотивуючи прийняте рішення, ЄСПЛ вказав, що законодавство Угорщини розрізняє покарання у виді довічного позбавлення волі, яке можна скоротити і яке не підлягає скороченню. Угорський суд, надавши заявнику право клопотати про умовно-дострокове звільнення на поруки після відбуття визначеного у вироку мінімального строку покарання, застосував захід примусу першого виду. Проте українське законодавство не передбачало можливості застосування умовно-дострокового звільнення до засуджених до довічного позбавлення волі. Хоча Апеляційний суд Закарпатської області й продублював у своїй постанові покарання, призначене вироком суду іноземної держави, фактично та юридично процедура його скорочення в Україні була недоступною.

У заяві про перегляд судових рішень на підставі п. 2 ч. 3 ст. 459 КПК адвокат засудженого, з огляду на констатовані ЄСПЛ у справі «Купінський проти України» порушення статей 3, 7 Конвенції просив змінити судові рішення та вважати останнього засудженим за пунктами 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років і звільнити його з-під варти у зв`язку з його відбуттям. На обґрунтування своїх вимог наводив аргументи, викладені у рішенні ЄСПЛ.

Крім того, захисник вказав, що внесені 10 жовтня 2022 року зміни до статей 81 та 82 КК, якими передбачене в тому числі й умовно-дострокове звільнення від покарання у виді довічного позбавлення волі, не виправили порушення прав засудженого за ст. 7 Конвенції.

Позиція Великої Палати та мотиви ухвалення постанови

Як зазначила ВП ВС, Україна зобов`язана виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. Одним із додаткових заходів індивідуального характеру є відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції та протоколів до неї, який за змістом ч. 3 цієї статті здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.

Водночас за змістом ч. 2 ст.13 цього Закону заходами загального характеру є заходи, спрямовані на усунення зазначеної в рішенні системної проблеми та її першопричини, зокрема внесення змін до чинного законодавства та практики його застосування.

У заяві про перегляд судових рішень захисник порушує питання про забезпечення заявнику такого заходу індивідуального характеру, як повторний розгляд справи, яке, на думку захисника, може бути здійснено Великою Палатою шляхом зміни судових рішень національних судів та ухвалення рішення про те, що останнього потрібно вважати засудженим до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років.

Однак, як вважає ВП ВС, заява захисника не підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до вироку Окружного суду округу Бекес від 21 березня 2002 року, залишеним без змін постановою Вищого Суду м. Сегед від 21 серпня 2003 року, чоловіка засуджено за ст. Кримінального кодексу Угорщини 1978 року та призначено йому основне покарання у виді довічного позбавлення волі, додаткове покарання - у  виді вислання з  території Угорщини. Також цим вироком передбачено право засудженого бути умовно звільненим на поруки не раніше ніж через 20 років.

Як убачається з матеріалів провадження, засуджений на підставі Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року було передано для подальшого відбування покарання в Україну. Внаслідок цього до Апеляційного суду Закарпатської області надійшли матеріали справи про приведення вироку іноземної держави (Угорщини) у відповідність із національним законодавством.

Апеляційний суд Закарпатської області постановою від 26 вересня 2007 року, з урахуванням змін, унесених ухвалою Верховного Суду України від 20 грудня 2007 року, визнав вирок Окружного суду округу Бекес від 21 березня 2002 року та постанову Вищого Суду м. Сегед від  21 серпня 2003 року. Привів ці рішення у відповідність із КК, за яким ухвалив вважати чоловіка засудженим за пунктами 1, 6, 12 ч. 2 ст. 115 цього Кодексу до покарання у виді довічного позбавлення волі без конфіскації майна з можливістю умовного звільнення на поруки не раніше ніж через 20 років.

Як убачається з наведених у рішенні ЄСПЛ положень ч. 2 ст. 47/А Кримінального кодексу Угорщини, у випадку якщо передбачається право на умовне звільнення на поруки, найбільш рання дата умовного звільнення на поруки може бути визначена через двадцять років відбуття покарання (п. 24 рішення). При цьому вказана норма закону за своїм змістом не є імперативною та не зобов`язує суд звільнити особу від відбування покарання, а лише передбачає можливість особи клопотати про умовне звільнення та обов`язок суду розглянути таке клопотання.

Отже, судовими рішеннями Угорщини було передбачено право останнього клопотати про умовне звільнення на поруки не раніше ніж через 20 років. Таке ж право за засудженим визнано і національними судами під час приведення судових рішень у відповідність із національним законодавством.

Як убачається із судових рішень, строк відбування покарання необхідно рахувати з 8 грудня 1999 року. Тобто за вироком суду Угорщини право клопотати про умовне звільнення у чоловіка могло виникнути лише з  8 грудня 2019 року.

Законом України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом строку попереднього ув`язнення у строк покарання» від 26 листопада 2015 року, який вступив у дію 24  грудня 2015 року, до ч. 5 ст. 72 КК України щодо зарахування строку попереднього ув`язнення були внесені зміни, відповідно до яких зарахування судом строку попереднього ув`язнення у разі засудження до позбавлення волі в  межах того самого кримінального провадження, у межах якого до особи було застосовано попереднє ув`язнення, провадиться з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

Ухвалами Ізяславського районного суду Хмельницької області на підставі ч. 5 ст. 72 КК в строк попереднього ув`язнення зараховано періоди з 8 грудня 1999  року по 21 серпня 2003 року та з 8 травня по 20 грудня 2007 року з розрахунку один день ув`язнення за два дні позбавлення волі.

З матеріалів провадження також убачається, що чоловік, скориставшись правом клопотати про умовно-дострокове звільнення, в період з 2015 року неодноразово звертався до національних судів. Проте засудженому було відмовлено в їх задоволенні не лише з підстав того, що на національному рівні не передбачено право на таке звільнення, а й з підстав відсутності доведення засудженим факту свого виправлення.

Так, зокрема, зі змісту ухвали Ізяславського районного суду, вбачається, що суд, відмовляючи в  умовно-достроковому звільненні, перевірив, чи став останній на шлях виправлення. Зокрема, в рішеннях зазначено, що засуджений в період відбування покарання характеризується негативно, вісім разів притягувався до дисциплінарної відповідальності. З персоналом дотримується правомірних та ввічливих взаємовідносин, дбайливо ставиться до майна установи, до виконання вимог персоналу установи виконання покарань ставиться не завжди сумлінно через особисту неорганізованість, виконує роботи із самообслуговування, має достатній рівень необхідних навичок.

Отже, районним судом неодноразово розглядались по суті клопотання про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі.

У практиці є випадки, коли місцеві суди, керуючись положеннями Конституції, Конвенції про передачу засуджених осіб 1983 року, Закону від 29 червня 2004 року № 1906-IV «Про міжнародні договори України» та кримінального й кримінального процесуального законодавства, в порядку виконання вироку застосовували умовно-дострокове звільнення від подальшого відбування покарання до осіб, засуджених іноземними судами до довічного ув’язнення з можливістю клопотати про умовне звільнення після відбуття певного строку.

Статтею 9 Конвенції про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983 року визначено наслідки передачі засудженої особи для держави виконання вироку. Відповідно до ч. 3 цієї статті виконання вироку регулюється законодавством держави виконання вироку, і тільки ця держава має право приймати всі відповідні рішення.

Констатувавши порушення Конвенції, ЄСПЛ орієнтувався на чинне на момент розгляду провадження національне законодавство, у якому загалом була відсутня можливість у перспективі звільнення від відбування покарання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі. Так, пославшись на встановлені в його практиці загальні принципи щодо несумісності нескоротного покарання у виді довічного позбавлення волі з  вимогами ст. 3 Конвенції та оцінку українського законодавства у справі «Петухов проти України (№ 2)», Суд зазначив, що оскільки після ухвалення Рішення Конституційного Суду України від 16 вересня 2021 року № 6-р(ІІ)/2021 процедура і порядок умовно-дострокового звільнення щодо засуджених до довічного позбавлення волі ще не запроваджені, то обґрунтування Суду в згаданому рішенні є застосовними і до цієї справи. Крім того, Суд вказав, що в цій справі спосіб заміни покарання засудженого зводився до позбавлення його можливості клопотати про умовно-дострокове звільнення через особливості українського законодавства.

Разом з тим на даний час законодавство України в цій частині зазнало істотних змін. Так, Законом від 18 жовтня 2022 року № 2690-IX «Про внесення змін до Кодексу України про адміністративні правопорушення, Кримінального кодексу України та Кримінального процесуального кодексу України щодо виконання рішень Європейського суду з прав людини» внесено зміни до деяких законодавчих актів України, зокрема КК (статті 81, 82) та КПК (ст. 539), а саме щодо вирішення питання про заміну покарання у виді довічного позбавлення волі на більш м`яке та про умовно-дострокове звільнення від призначеного покарання, які набрали чинності 6 листопада 2022 року.

Посилаючись на цей Закон, засуджений 28 листопада 2022 року звертався до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого він відбуває покарання, з відповідною заявою. Однак у судовому засіданні 6  грудня 2022 року засуджений просив залишити його заяву без розгляду, і таке прохання суд задовольнив. Тобто засуджений фактично відмовився скористатися законодавчим механізмом пом'якшення довічного позбавлення волі, запровадженим в Україні на виконання рішень ЄСПЛ.

Проте законодавець не встановив процесуальних перешкод для нового звернення особи до суду в порядку ст. 539 КПК для вирішення питання про умовно-дострокове звільнення. Зважаючи на положення ч. 5 ст. 9 вказаного Кодексу, при розгляді відповідного питання має бути враховано як рішення міжнародної судової установи, так і особливості визначеного йому покарання.

При цьому з огляду на усталену практику ЄСПЛ, наведену ним в рішенні «Купінський проти України» (пункти 47 - 50), за наявності можливості клопотати про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі Суд не ототожнює поняття «покарання» та «виконання покарання» у цілях ст. 7 Конвенції і виходить з того, що в засудженого має бути можливість перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі та перспектива реального звільнення від його відбування. Законодавчі умови такого перегляду є виключною компетенцією кожної окремої держави та не можуть бути тотожними. У зв`язку із цим, сама лише наявність можливості клопотати про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання у виді довічного позбавлення волі за законодавством держави виконання вироку є сумісною з вимогами ст. 7 Конвенції.

Отже, на думку Великої Палати Верховного Суду констатовані ЄСПЛ у рішенні «Купінський проти України» порушення стосуються механізмів не індивідуального, а загального характеру, процесуальні вимоги адвоката перебувають поза зв`язком з позицією міжнародної судової установи, а виконання визнаного в Україні вироку іноземної держави щодо засудженого може бути вирішено за правилами розділу VIII КПК з додержанням положень ч. 5 ст. 9 цього Кодексу.

З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду вважає, що відсутні правові підстави для задоволення заяви захисника.

Отже, ВП ВС заяву захисника в інтересах засудженого  про перегляд постанови Апеляційного суду Закарпатської області від 26 вересня 2007 року та ухвали Верховного Суду України від 20 грудня 2007 року з підстави встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні справи судом залишила без задоволення.

Нагадаємо, як писала «Судово-юридична газета», ВП ВС у своєму рішенні від 18 серпня 2022 року вказала, що виконати рішення Європейського суду з прав людини «Пєтухов проти України №2» повинна Верховна Рада. Рішення ЄСПЛ у згаданій справі стосується того, що довічне позбавлення волі без права перегляду такого покарання та відсутність перспективи звільнення суперечать Конвенції про захист прав людини. Україна довгий час не могла внести відповідні зміни до законодавства, а ВП ВС не наважувалася приймати рішення без законодавця. Так, у 2020 році Велика Палата нового Верховного Суду відмовилася переглядати вирок про довічне позбавлення волі навіть після цього рішення ЄСПЛ. ВП ВС визнала, що в національному законодавстві України «існує суттєва законодавча прогалина, що стосується врегулювання можливості звільнення осіб, засуджених до довічного позбавлення волі».

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.