Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя, — ВП Верховного Суду

Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження. Однак здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

При цьому співвідношення принципу доступу до правосуддя та обов`язку сплати судового збору під час звернення до суду вимагає від суду тлумачити будь-які обов`язки зі сплати судового збору так, щоб жодним чином не ускладнити їх виконання позивачем (заявником, скаржником).

На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду (суддя-доповідач Валентина Сімоненко) у постанові №170/129/21 від 18 січня 2023 року.

Обставини справи

15 лютого 2021 року чоловік звернувся з позовом до ТОВ «Сімпл Мані», ТОВ «Фінансова компанія «Європейська агенція з повернення боргів» про визнання договору факторингу частково недійсним та просив витребувати у відповідачів оригінали примірників договору факторингу, акта приймання-передачі інформації згідно з реєстром боржників в електронному виді за договором факторингу та витягом з Реєстру боржників до договору факторингу, оглянути взаємопов`язану справу № 170/609/19.

Ухвалою Шацького районного суду Волинської області цивільну справу направлено за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва.

 25 червня 2021 року Шевченківський районний суд м. Києва вказану позовну заяву залишив без руху, надавши позивачу строк для усунення недоліків, оскільки не надано належним чином засвідчені копії документів, що додаються до позовної заяви, для суду та інших учасників справи і не сплачено судовий збір у розмірі 908 грн за реквізитами для сплати судового збору за подання заяв до Шевченківського районного суду м. Києва.

Суд першої інстанції зазначив, що, як убачається з матеріалів справи, при подачі позовної заяви сплачено судовий збір за подання позову в розмірі, передбаченому Законом України «Про судовий збір», проте останній зараховано на рахунок Шацького районного суду Волинської області, тоді як справа розглядається Шевченківським районним судом м. Києва. На думку суду, це суперечить положенням статті 9 Закону України «Про судовий збір». Також вказано, що засвідчення відповідності копій з копій документа не відповідає вимогам статті 95 ЦПК України.

10 серпня 2021 року позивач подав до Шевченківського районного суду м. Києва заяву про усунення недоліків, до якої додав засвідчені ним копії договору, а також незасвідчені копії  інших додатків. У заяві просив відкрити провадження у справі та вказував, що, подавши позов до Шацького районного суду Волинської області, він сплатив судовий збір за платіжними реквізитами цього суду, а ні ЦПК України, ні Закон України «Про судовий збір» не передбачають повторної сплати судового збору, якщо він був сплачений при подачі позовної заяви.

27 серпня 2021 року ухвалою Шевченківського районного суду вказану позовну заяву повернуто як неподану згідно з частиною третьою статті 185 ЦПК України. Суд першої інстанції вважав, що позивач не надав належним чином засвідчені копії документів для суду, що зазначені в пунктах 2-4 додатків до заяви про усунення недоліків, та доказів сплати судового збору на реквізити Шевченківського районного суду м. Києва, які були зазначені в ухвалі про залишення позову без руху від 25 червня 2021 року.

Постановою Київського апеляційного суду апеляційну скаргу залишено без задоволення; ухвалу Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2021 року залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції вказав, що посилання в апеляційній скарзі на те, що ЦПК України та Законом України «Про судовий збір» не передбачено повторної сплати судового збору (за реквізитами суду, до якого було передано справу), якщо він уже сплачений при подачі позовної заяви, оскільки визначальним є сам факт сплати судового збору, що підтверджується відповідними документами та надходженнями суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, не заслуговують на увагу, оскільки відповідно до статті 9 Закону України «Про судовий збір» судовий збір сплачується за місцем розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції виснував, що судовий збір не сплачено за місцем розгляду справи, що виключає можливість його зарахування до спеціального фонду Державного бюджету України за реквізитами Шевченківського районного суду м. Києва, а порушення позивачем правил підсудності, що визначені ЦПК України, не може бути підставою для звільнення особи від сплати судового збору за місцем розгляду справи, аналогічна позиція викладена в постанові Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 24 вересня 2018 року по справі № 805/168/18-а. Крім того, підкреслив, що позивач не позбавлений можливості повернути помилково сплачений судовий збір на підставі абзацу 1 пункту  5 положень, затверджених наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 року №787, зареєстрованих у Міністерстві юстиції України 25 вересня 2013 року за № 1650/24182 «Про повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів».

11 серпня 2022 року позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 вересня 2022 року справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених частинами третьою та п`ятою статті 403 ЦПК України, для відступу від висновку, викладеного Верховним Судом у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у постанові від 24 вересня 2018 року у справі № 805/168/18-а, про те, що у разі передачі справи з одного суду до іншого особа повинна сплатити судовий збір за подання заяви (скарги) за реквізитами того суду, якому передана справа, а вже сплачений судовий збір особа може повернути як помилково зарахований.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду вказав на необхідність відступу від вказаного вище висновку, викладеного у наведеній постанові, оскільки він створює невиправдані перешкоди та обов`язок дотримуватись процедур, що прямо не передбачені Законом України «Про судовий збір».

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду зазначив, що у разі якщо судовий збір сплачено за місцем подання позову (заяви, скарги) до суду, а потім матеріали справи передано до іншого суду за належною територіальною юрисдикцією (підсудністю), то суд, який отримав матеріали позову (заяви, скарги), не вправі вимагати повторної сплати судового збору за його реквізитами, оскільки визначальним є сам факт надходження суми судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України, а незалежно від того, на реквізити якого суду сплачений судовий збір, він зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України.

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Предметом касаційного перегляду є ухвала від 27 серпня 2021 року Шевченківського районного суду м. Києва у справі № 170/129/21 в провадженні № 2/761/8170/21 про повернення позовної заяви та постанова Київського апеляційного суду від 12 липня 2022 року про залишення її без змін.

Суди попередніх інстанцій вважали наявними підстави для визнання позовної заяви неподаною та повернення її позивачу.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що скаржник не заперечував щодо свого обов`язку сплатити судовий збір, а наполягав на тому, що здійснив його у передбачений законом спосіб та надав суду відповідне підтвердження - копію виписки по рахунку від 18 лютого 2021 року, в якій зазначено про акумуляцію надходжень до СФДБ Судовій збір.

На розгляд Великої Палати Верховного Суду поставлене питання: чи має суд право вимагати повторної сплати судового збору за місцем розгляду справи з урахуванням того, що позивач не позбавлений можливості повернути помилково сплачений судовий збір, у зв'язку з порушенням правил підсудності, на підставі абзацу 1 пункту 5 Порядку повернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України 03 вересня 2013 року № 787, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 25 вересня 2013 року за № 1650/24182 (далі - Порядок № 787).

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантує право на справедливий і публічний розгляд справи упродовж розумного строку. Виходячи з конструкції частини першої статті 6 Конвенції, можна зробити висновок, що в ній закріплено такі елементи права на судовий захист: 1) право на розгляд справи; 2) справедливість судового розгляду; 3) публічність розгляду справи та проголошення рішення; 4) розумний строк розгляду справи; 5) розгляд справи судом, встановленим законом; 6) незалежність і безсторонність суду. Право на розгляд справи означає право особи звернутися до суду та право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом.

При цьому особі має бути забезпечена можливість реалізувати вказані права без будь-яких перепон чи ускладнень. Здатність особи безперешкодно отримати судовий захист є змістом поняття доступу до правосуддя. Перешкоди у доступі до правосуддя можуть виникати як через особливості внутрішнього процесуального законодавства, так і через передбачені матеріальним правом обмеження.

Принцип справедливості судового розгляду в окремих рішеннях Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) трактується як належне відправлення правосуддя, право на доступ до правосуддя, рівність сторін, змагальний характер судового розгляду справи, обґрунтованість судового розгляду тощо.

Наприклад, ЄСПЛ у п. 52 рішення від 19 червня 2001 року в справі «Креуз проти Польщі» (Kreuz v. Poland, заява № 28249/95) зазначив: «Суд повторює, як він уже постановляв у багатьох випадках, що пункт 1 статті 6 гарантує кожному право подавати до суду будь-який  позов,  що  стосується  його  цивільних  прав  та обов`язків.  Таким чином,  це положення, яке містить у собі «право на  суд», з якого випливає право доступу до суду, тобто право порушувати провадження у суді в цивільних справах,  становить лише один  аспект; однак це є той аспект, який дійсно робить можливим використання подальших гарантій, закладених у пункті 1 статті 6. Такі характеристики судового  провадження, як справедливість, відкритість та невідкладність, насправді не мають жодної цінності, якщо таке провадження передусім не порушено. І в цивільних справах навряд чи можна уявити  верховенство  права  без  можливості  мати доступ  до  суду (див. рішення Суду «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. The United Kingdom) від 21 січня 1975 року, серія A, N 18, с. 18, п. 34 (у кінці) та 35 - 36; і "Z та інші проти Сполученого Королівства" (Z and Others v. the United Kingdom) (GC) N 29392/95 ECHR 2001-..., п. 91-93)».

У рішенні «Меньшакова проти України» (Menshakova v. Ukraine, заява № 377/02) від 8 квітня 2010 року ЄСПЛ також виклав конвенційні стандарти стосовно доступу до суду: «Суд повторює, що п. 1 статті 6 гарантує кожному право на звернення до суду з позовом щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Таким чином, він втілює в собі «право на суд», яке, згідно з практикою Суду, включає в себе не тільки право ініціювати провадження, але й право розраховувати на «розгляд» спору судом (див., наприклад, рішення у справі «Кутіч проти Хорватії» (Kutic v. Croatia), заява № 48778/99, п. 25, ЄСПЛ 2002-ІІ).

ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» (Perez de Rada Cavanilles v. Spain) від 28 жовтня 1998 року).

Право на отримання судового захисту означає, що суб`єкт має право звернутися до суду та матиме право на те, що його справа буде розглянута та вирішена судом. Можливість реалізувати вказані права повинна бути забезпечена кожній особі без будь-яких дискримінаційних перепон чи занадто формалізованих ускладнень.

Як уже зазначалося Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18, справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, зокрема, у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи. Дотримання цього принципу є гарантією того, що учасник справи, незалежно від рівня фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, має можливість забезпечити захист своїх прав та інтересів.

Законодавство України однією з умов розгляду справи судом визначає сплату судового збору у розмірі та у випадках, визначених законом. Правові засади справляння судового збору, платників, об`єкти та розміри ставок судового збору, порядок сплати, звільнення від сплати та повернення судового збору визначені Законом України «Про судовий збір».

Судовий збір - це збір, що справляється на всій території України за подання заяв, скарг до суду, за видачу судами документів, а також у разі ухвалення окремих судових рішень, передбачених цим Законом. Судовий збір включається до складу судових витрат (стаття 1 Закону України «Про судовий збір»).

Згідно зі статтею 2 Закону України «Про судовий збір» платники судового збору -громадяни України, іноземці, особи без громадянства, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні) та фізичні особи - підприємці, які звертаються до суду чи стосовно яких ухвалене судове рішення, передбачене цим Законом.

Відтак держава ставить сплату судового збору як передумову звернення до суду, а тому й судовий збір повинен бути сплачений до подачі позовної заяви в суд.

Позивач (заявник, скаржник) виконує свій обов`язок щодо сплати судового збору в момент зарахування визначеної Законом України «Про судовий збір» суми до спеціального фонду Державного бюджету України.

Співвідношення принципу доступу до правосуддя та обов`язку сплати судового збору під час звернення до суду вимагає від суду тлумачити будь-які обов`язки зі сплати судового збору так, щоб жодним чином не ускладнити їх виконання позивачем (заявником, скаржником).

За загальним правилом позовні заяви подаються за місцем розташування  відповідача (стаття 26 ЦПК України). Інші правила територіальної юрисдикції (підсудності) спорів визначаються  параграфом третім глави другої розділу першого ЦПК України. За положеннями цих норм первинне визначення територіальної юрисдикції (підсудності) справи здійснюється позивачем самостійно на підставі цих норм закону.

Однак суд може й не погодитись з вибором позивачем підсудності справи, в такому випадку він повинен передати справу на розгляд іншому суду (стаття 31 ЦПК України) та самостійно направити у цей суд матеріали справи. При цьому виправданим є таке направлення до початку здійснення будь-яких інших процесуальних дій, у тому числі в частині перевірки дотримання вимог процесуального закону до форми та змісту позовної заяви та доданих до неї додатків.

Вичерпний перелік вимог до позовної заяви визначений статтями 175-177 ЦПК України. У частині четвертій статті 177 ЦПК України зазначено, що до позовної заяви додаються документи, що підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі, або документи, що підтверджують підстави звільнення від сплати судового збору відповідно до закону.

Стаття 9 Закону України «Про судовий збір» встановлює, що судовий збір сплачується за місцем розгляду справи та зараховується до спеціального фонду Державного бюджету України. Суд перед відкриттям (порушенням) провадження у справі, прийняттям до розгляду заяв (скарг) перевіряє зарахування судового збору до спеціального фонду Державного бюджету України. Кошти судового збору спрямовуються на забезпечення здійснення судочинства та функціонування органів судової влади, а також на забезпечення архітектурної доступності приміщень судів, доступності інформації, що розміщується в суді, для осіб з інвалідністю та інших маломобільних груп населення.

Зарахування коштів до Державного бюджету України свідчить по те, що з моменту їх зарахування вони стають коштами дохідної частини Державного бюджету України, однак повинні витрачатись на забезпечення здійснення судочинства та функціонування органів судової влади. При цьому, виходячи зі змісту зазначеної норми, законодавство не визначає, що кошти державного бюджету, які зараховані до Державного бюджету за розгляд певної справи певним судом, повинні витрачатись лише на функціонування цього суду.

Розміри судового збору, що надійшли за розгляд справ судами України, враховуються по кожному суду, за їх надходження, застосування пільг щодо сплати судового збору та їх використання суди звітують перед Державною судовою адміністрацією України (далі - ДСА України), а ДСА України - перед Державною службою статистики України (наказ Державної судової адміністрації України від 21 грудня 2012 року № 172 (зі змінами) у редакції наказу ДСА України від 04 листопада 2022 року № 404).

Однак це також не означає, що суди як органи судової влади, що здійснюють функції правосуддя, є автономними у цій своїй діяльності, оскільки кошти судового збору є коштами спеціального фонду Державного бюджету України в цілому та вони не спрямовуються лише на здійснення правосуддя виключно тим судом, що розглядає справу.

Відтак, виходячи з аналізу зазначеного законодавства, немає підстав вважати, що судовий збір при передачі справи за підсудністю іншому суду повинен сплачуватись повторно на рахунок того суду, де справа розглядається фактично. Перерозподіл сплачених коштів може здійснюватися ДСА України у визначеному нею порядку або у порядку, визначеному іншим компетентним органом держави.

Виходячи з термінології Порядку № 787 кошти судового збору, що сплачені позивачем на рахунок певного суду, вважаючи, що справа підсудна саме цьому суду, не відносяться до коштів, які повертаються на підставі цього порядку, за винятком випадків, коли судовий збір на рахунок суду, що передав справу за підсудністю до іншого суду, сплачено у більшому розмірі, а саме у розмірі, що перевищує розмір судового збору, встановленого законом.

Отже,  судовий збір є сплаченим з моменту зарахування до спеціального фонду Державного бюджету України, і суд, який отримав справу у випадку направлення справи за підсудністю, не має права вимагати повторної сплати судового збору за місцем розгляду справи.

Щодо відступу від висновку Верховного Суду

У пункті 49 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів про якість судових рішень зазначається, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

З метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Велика Палата Верховного Суду повинна мати ґрунтовні підстави: її попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід має очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Верховним Судом у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду порушено питання про відступ від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 вересня 2018 року у справі № 805/168/18-а (касаційне провадження № К/9901/57194/18).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 вересня 2018 року у справі № 805/168/18-а, якою касаційну скаргу Головного управління ДФС у Донецькій області залишено без задоволення, а ухвалу Окружного адміністративного суду міста Києва від 14 травня 2018 та постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 03 липня 2018 року залишено без змін, зазначено: «Ухвалюючи рішення про повернення позовної заяви, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що відсутні підстави для відкриття провадження у справі, оскільки позивачем не були усунуті недоліки позовної заяви, а саме - не сплачений судовий збір за місцем розгляду справи, що виключає можливість його зарахування до спеціального фонду Державного бюджету України за реквізитами Окружного адміністративного суду міста Києва».

Відповідно до фактичних обставин справи № 805/168/18-а позивач звернувся до Донецького окружного адміністративного суду із позовом про стягнення податкового боргу. Донецький окружний адміністративний суд відкрив провадження у цій справі, а потім передав справу на розгляд до Окружного адміністративного суду міста Києва на підставі пункту 3 частини першої статті 29 Кодексу адміністративного судочинства України. Окружний адміністративний суд міста Києва залишив позовну заяву без руху з підстав її невідповідності вимогам частини третьої статті 161 Кодексу адміністративного судочинства України, оскільки до позовної заяви не додано документа про сплату судового збору за місцем розгляду справи відповідно до положень частини першої статті 9 Закону України «Про судовий збір». Також вказаною ухвалою позивачу був наданий п`ятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання цієї ухвали. У межах встановленого строку позивач надіслав до Окружного адміністративного суду міста Києва клопотання, у якому просив відкрити провадження у даній справі з підстав того, що ані Кодекс адміністративного судочинства України, ані Закон України «Про судовий збір» не передбачають обов`язку повторної сплати судового збору у випадку передання справи за підсудністю з одного адміністративного суду до іншого адміністративного суду.

Таким чином, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду за аналогічних обставин вказав, що несплата судового збору на реквізити того суду, якому направлена справа за належною територіальною юрисдикцією (підсудністю), є недоліком. При цьому суд касаційної інстанції відхилив як безпідставні посилання скаржника на статтю 7 Закону України «Про судовий збір», оскільки вже сплачений судовий збір особа може повернути як помилково зарахований судовий збір.

З огляду на правову позицію, яку висловила Велика Палата Верховного Суду у справі, що переглядається, є підстави для відступу від висновку, висловленого  у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 24 вересня 2018 року у справі № 805/168/18-а, щодо того, що при передачі справи до іншого суду за підсудністю судовий збір підлягає сплаті на рахунок того суду, який фактично розглядає справу, а повернення вже сплаченого судового збору здійснюється відповідно до абзацу 2 пункту 5 розділу І Порядку повернення коштів, помилково або надміру зарахованих до державного та місцевих бюджетів, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 03 вересня 2013 № 787 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Щодо суті касаційної скарги

Заслухавши доповідь судді, перевіривши наведені в касаційній скарзі доводи та матеріали справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає задоволенню.

Постановляючи ухвалу від 27 серпня 2021 року про повернення позовної заяви у зв`язку з невиконанням ухвали суду про її залишення без руху від 25 червня 2021 року, суд першої інстанції виходив з двох підстав: несплати судового збору та неподання належним чином засвідчених копій доданих до позовної заяви документів.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду виснувала, що судовий збір у цій справі є сплаченим з моменту зарахування до спеціального фонду Державного бюджету України, незалежно від того, на реквізити якого суду він сплачений, то доводи скаржника щодо виконання ним обов`язку зі сплати судового збору знайшли своє підтвердження (див. розділ цієї постанови «Правова позиція Великої Палати Верховного Суду»).

Щодо підстав повернення позовної заяви у зв'язку з неподанням належним чином завірених копій документів Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Повертаючи позовну заяву позивачу, суд першої інстанції вказував, що останнім не виконано вимоги ухвали Шевченківського районного суду м. Києва від 25 червня 2021 року, а саме не надано належним чином засвідчених копій документів для суду, що зазначені в пунктах 2-4 додатків до заяви про усунення недоліків, що  було зазначено в ухвалі про залишення позову без руху від 25 червня 2021 року.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, установлених цим Кодексом.

Саме для цього та для забезпечення прав протилежної сторони на інформування про справу ЦПК України передбачає,  що позовна заява повинна містити перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; зазначення доказів, які не можуть бути подані разом із позовною заявою (за наявності); зазначення щодо наявності у позивача або іншої особи оригіналів письмових або електронних доказів, копії яких додано до заяви (пункт 8 частини третьої статті 175 ЦПК України).

При цьому зазначений Кодекс також містить правила засвідчення та подачі письмових доказів (частини перша - шоста статті 95 ЦПК України). Відповідно до зазначеної статті письмовими доказами є документи (крім електронних документів), які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії, якщо інше не передбачено цим Кодексом. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього.  Учасники справи мають право подавати письмові докази в електронних копіях, посвідчених електронним підписом, прирівняним до власноручного підпису відповідно до закону. Електронна копія письмового доказу не вважається електронним доказом. Копії документів вважаються засвідченими належним чином, якщо їх засвідчено в порядку, встановленому чинним законодавством.  Учасник справи, який подає письмові докази в копіях (електронних копіях), повинен зазначити про наявність у нього або іншої особи оригіналу письмового доказу. Учасник справи підтверджує відповідність копії письмового доказу оригіналу, який знаходиться у нього, своїм підписом із зазначенням дати такого засвідчення. Якщо подано копію (електронну копію) письмового доказу, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи може витребувати у відповідної особи оригінал письмового доказу. Якщо оригінал письмового доказу не подано, а учасник справи або суд ставить під сумнів відповідність поданої копії (електронної копії) оригіналу, такий доказ не береться судом до уваги.

Аналізуючи зміст цієї статті, слід дійти висновку, що: 1) письмові докази подаються в оригіналі або копіях; 2) копії поданих документів мають бути засвідчені у порядку, встановленому законодавством; 3) учасник справи, який подає письмові докази в копіях, зазначає про наявність у нього оригіналу такого документа і засвідчує копію такого доказу своїм підписом із зазначенням дати засвідчення копії; 4) якщо в учасника справи немає оригіналу, він подає наявну у нього копію письмового доказу і може заявити клопотання про витребування цього доказу у відповідного учасника справи; 5) за відсутності такого клопотання таке витребування може зробити суд з власної ініціативи. Зазначена норма не містить вимог щодо будь-якого засвідчення копій документів, оригіналів яких позивач не має, а загальне правило щодо подачі копій, засвідчених належним чином, слід тлумачити у контексті усієї зазначеної статті ЦПК України.

Відтак позивач повинен був надати засвідчені власноручним підписом копії письмових доказів, оригінали яких у нього є; подати за наявності копії письмових доказів, яких у нього немає, зазначивши, в якого учасника такі докази можуть бути витребувані судом, або заявити клопотання про витребування таких доказів.

Як убачається з матеріалів справи, позивач при зверненні до суду з позовною заявою зазначив у додатках письмові докази з чотирьох пунктів. Однак з матеріалів справи вбачається, що такі до позову не додано. При цьому позивач у прохальній частині позовної заяви просив витребувати у відповідачів письмові докази, зазначені в пунктах 2-4 прохальної частини позову. А тому суд мав підстави залишити позовну заяву без руху з підстав недодання до позовної заяви копії письмового доказу, зазначеного у пункті 1 додатків, оскільки вбачається, що такий доказ був наявний у позивача в оригіналі.

Разом з тим при виконанні ухвали суду про залишення позовної заяви без руху 10 серпня 2021 року позивач подав заяву про усунення недоліків, до якої додав власноруч засвідчений письмовий доказ, зазначений ним у пункті 1 додатків у кількості екземплярів, достатній для виконання вимог закону у цій частині, та додав світокопії доказів, зазначених в іншій частині додатків до позовної заяви.

З огляду на клопотання позивача, висловлене у позовній заяві про витребування у відповідача копій письмових доказів, зазначених у пунктах 2-4 додатків до позовної заяви, у суду були відсутні підстави для повернення позовної заяви у зв'язку з неподанням належним чином засвідчених копій письмових доказів. Однак це не впливає на оцінку цих доказів відповідно до статей 77-80 ЦПК України надалі.

Таким чином, Велика Палата Верховного Суду зазначає, що оскаржувана ухвала Шевченківського районного суду м. Києва від 27 серпня 2021 року не відповідає положенням процесуального законодавства та підлягала скасуванню.

На вказане суд апеляційної інстанції уваги не звернув та помилково відмовив позивачу у задоволенні апеляційної скарги, у зв`язку із чим постанова Київського апеляційного суду від 12 липня 2022 року також підлягає скасуванню. Справа підлягає направленню для розгляду до суду першої інстанції.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю або для продовження розгляду.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій процесуальних норм права, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про задоволення касаційної скарги, скасування рішення судів попередніх інстанцій та направлення справи для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.