Сварка між родинами підприємців вилилася у справу щодо спростування недостовірної інформації у Facebook: яке рішення ухвалив Верховний Суд

Одне лише зазначення, що оспорювана інформація була поширена у соціальній мережі Facebook, є недостатньою аргументацією у справі стосовно спростування недостовірної інформації. На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі №454/2743/19, суддя доповідач – Дмитро Луспеник, постанова від 14 грудня 2022 року.

Історія справи

У 2019 році позивачі звернулися до суду і просили суд визнати недостовірною і такою, що принижує їх честь, гідність та ділову репутацію, поширену відповідачем в соціальній мережі Facebook інформацію, зобов`язати відповідача спростувати поширену інформацію шляхом розміщення резолютивної частини рішення суду в соціальній мережі Facebook та принести вибачення перед ними, стягнути з відповідача на користь одного з позивачів 100 тисяч грн, а на користь другого – 55 тисяч грн на відшкодування моральної шкоди.

Позивачі зазначали, що вони є фізичними особами-підприємцями та здійснюють роздрібну торгівлю з лотків і на ринках текстильними виробами, одягом і взуттям. Для здійснення торгівлі вони використовують належні їм торгові павільйони на ринку ПП «Майдан» у селі Острів Сокальського району.

Позивач вказував, що помітив, що якийсь чоловік здійснює зйомку на мобільний телефон павільйонів, вийшовши на вулицю він упізнав відповідача, з яким він знайомий з 2013 року, коли той здійснював ремонтні роботи в будинку позивачів. Зазначали, що відповідач сказав, що прославить позивачів як аферистів з приводу неоплати будівельних робіт та продовжував знімати їх павільйони. Наступного дня на ринку знайомі повідомили, що фотознімки, які робив відповідач, розміщено в соціальній мережі Facebook.

Позивачі зазначали, що при переході на вказану сторінку соціальної мережі було виявлено, що там розміщено допис, до якого додано фотознімки одного з позивачів та торгових павільйонів. До даного допису було долучено відео, на якому відтворювалися зазначені павільйони та під час цього відповідач застерігав, щоб з позивачами не мати жодних справ, оскільки вони недоплачують працівникам та він мав такий випадок з ними.

Надалі дописи та ті самі відео- та фотознімки були поширені у різних Facebook-групах.

Позивачі вказували, що зазначена інформація викладена в категоричній, стверджувальній формі, тому не може бути оціночним судженням, є неправдивою, негативною і такою, що принижує їх честь, гідність і ділову репутацію, як підприємців, внаслідок чого порушені їх особисті немайнові права, оскільки вони нікого не обманювали.

При цьому, вони зазнали душевних страждань, оскільки відповідач зганьбив їх перед знайомими, споживачами та рідними, висвітливши їх як злочинців (шахраїв), аферистів, брехунів, всі дописи відповідача супроводжувалися фотознімками із зображенням одного з позивачів. Унаслідок вказаних дій відповідача у них зменшилася кількість клієнтів, їм ніяково перед клієнтами та іншими працівниками ринку, поширена негативна інформація стала відома багатьом особам, оскільки під дописами розміщено коментарі, у тому числі з погрозами на їх адресу щодо спалення належного їм майна тощо, а також вказані дописи були численно поширені іншими користувачами та учасниками інтернет-спільнот, вони витрачають багато часу для відновлення своєї репутації в суспільстві, дії відповідача також негативно вплинули на стан їхнього здоров`я.

Позивачі зазначили, що відповідач дійсно проводив будівельні роботи в належному їм будинку в 2013 році, які були оплачені в повному обсязі, відповідач мав намір надалі продовжити ремонт, однак вони запросили інших спеціалістів.

У липні-серпні 2019 року позивачі здійснювали ремонт в торгових павільйонах на ринку ПП «Майдан» та відповідач переконав робочі бригади щоб не проводити ремонту, оскільки вони можуть не отримати повної платні.

Також відповідач здійснював підприємницьку діяльність на ринку ПП «Майдан» у павільйоні, який був розташований в охоронюваній зоні теплоцентралі, дружина відповідача - здійснювала у вказаному місці торгівлю товарами для опалення приміщень.

1 вересня 2019 року один з позивачів звернувся в міську раду з приводу вказаного незаконно-збудованого приміщення павільйону, де відповідач здійснював підприємницьку діяльність, яке за результатами перевірки було знесено, тому позивачі вважали, що вказані події стали причиною поширення відповідачем неправдивої інформації щодо них.

Рішення судів

Рішенням Сокальського районного суду Львівської області від 8 червня 2021 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного суду від 12 липня 2022 року, позов задоволено частково.

Визнано недостовірною і такою, що принижує честь, гідність та ділову репутацію, поширену інформацію.

Зобов`язано відповідача спростувати зазначену недостовірну інформацію шляхом розміщення резолютивної частини даного судового рішення в соціальній мережі Facebook.

Стягнуто з на користь першого позивача 10 000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди, на користь другого – 15 000 грн на відшкодування завданої моральної шкоди, а також судовий збір та витрати на правничу допомогу.

Суди зокрема послалися на відповідну прецедентну практику Європейського суду з прав людини щодо тлумачення статті 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а також на роз`яснення, надані судам у постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 лютого 2009 року №1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи».

У вересні 2022 року відповідач звернувся до Верховного Суду із касаційною скаргою. Зазначає, що він не має жодного відношення до публікацій, про які зазначала позивачі, судами не було встановлено, хто здійснив публікації та якими доказами це підтверджується. При цьому, вказує, що позивачі не надали доказів належності Інтернет-сторінки саме йому та те, що це він поширював будь-яку інформацію, а надані позивачами скріншоти (знімки з екрану комп`ютера) з огляду на положення статті 100 ЦПК України не є належними електронними доказами.

Вказує, що він не може бути відповідачем у справі, оскільки не поширював про позивачів недостовірної інформації, а позивачі у справі не довели, що він поширював відносно них якусь інформацію, так як із поданих до суду роздруківок мережі Facebook неможливо встановити, чи вони реальні, оскільки до суду надано лише скріншоти, які можна видозмінювати, суди не перевірили чи взагалі вони існують. При цьому, вказує, що дані про власника веб-сайта можуть бути елементарно витребувані в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет. А тому пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови в позові.

Також послався на відповідні правові висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Відзиви на касаційну скаргу від учасників справи до суду не надходили.

Позиція Верховного Суду

ВС виснував, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.

Статтею 15 ЦК України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до статей 28, 68 Конституції України кожен має право на повагу до його гідності та ніхто не може бути підданий такому поводженню, що принижує його гідність. Кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Таким чином, праву на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань відповідає обов`язок не поширювати про особу недостовірну інформацію та таку, що ганьбить її гідність, честь чи ділову репутацію.

Відповідно до частини четвертої статті 32 Конституції України кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно із статтями 297, 299 ЦК України кожен має право на повагу до його гідності та честі, на недоторканність своєї ділової репутації.

При розгляді справ про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи суди повинні мати на увазі, що юридичним складом правопорушення, наявність якого може бути підставою для задоволення позову, є сукупність таких обставин: а) поширення інформації, тобто доведення її до відома хоча б одній особі у будь-який спосіб; б) поширена інформація стосується певної фізичної чи юридичної особи, тобто позивача; в) поширення недостовірної інформації, тобто такої, яка не відповідає дійсності; г) поширення інформації, що порушує особисті немайнові права, тобто або завдає шкоди відповідним особистим немайновим благам, або перешкоджає особі повно і своєчасно здійснювати своє особисте немайнове право.

За правилами статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Пленум Верховного Суду України у постанові від 27 лютого 2009 року № 1 «Про судову практику у справах про захист гідності та честі фізичної особи, а також ділової репутації фізичної та юридичної особи» у пунктах 9-12 роз`яснив судам, що відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.

Належним відповідачем у разі поширення оспорюваної інформації в мережі Інтернет є автор відповідного інформаційного матеріалу та власник веб-сайта, особи яких позивач повинен установити та зазначити в позовній заяві.

Якщо автор поширеної інформації невідомий або його особу та/чи місце проживання (місцезнаходження) неможливо встановити, а також коли інформація є анонімною і доступ до сайта – вільним, належним відповідачем є власник веб-сайта, на якому розміщено зазначений інформаційний матеріал, оскільки саме він створив технологічну можливість та умови для поширення недостовірної інформації.

Дані про власника веб-сайта можуть бути витребувані відповідно до положень ЦПК в адміністратора системи реєстрації та обліку доменних назв та адреси українського сегмента мережі Інтернет.

В Україні відсутнє окреме правове регулювання (спеціальний закон) Інтернет-ЗМІ.

До таких правовідносин підлягають застосуванню: Конституція України, ЦК України, закони України: «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення і радіомовлення», «Про захист персональних даних», «Про доступ до публічної інформації», «Про інформаційні агентства», «Про авторське право і суміжні права» тощо, а також міжнародні стандарти: Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, прецедентна практика Європейського суду з прав людини, Резолюція Ради ООН «Про сприяння, захист та здійснення прав людини в Інтернет (05.07.2012), Рекомендація КМРЄ щодо посібника з прав людини для Інтернет-користувачів (СМ/Rec(2014)6) тощо.  

Верховним Судом України, Верховним Судом щодо визначення належного відповідача у разі поширення інформації в мережі Інтернет, яку позивачі просять спростувати, сформовано сталу судову практику, у тому числі щодо фіксації (збір, надання) доказів, їх допустимість та достовірність, експертизи у сфері телекомунікаційних систем, дослідження змісту веб-сторінок, оцінки електронних доказів (копій) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 грудня 2021 року у справі № 905/902/20, провадження № 12-52 гс 21, постанову Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18 березня 2021 року у справі № 927/791/18).

Власники веб-сайтів та постачальники послуг хостингу, крім фізичних осіб, які не є суб`єктами господарювання, зобов`язані розміщувати у вільному доступі на власних веб-сайтах та (або) в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) достовірну інформацію про себе.

Фізичні особи, які не є суб`єктами господарювання, розміщують у вільному доступі на веб-сайтах, власниками яких вони є, або в публічних базах даних записів про доменні імена (WHOIS) контактну інформацію власника веб-сайту, передбачену пунктом «в» цієї частини (частина одинадцята статті 52-1 Закону України «Про авторське право та суміжні права»).

Адміністрування адресного простору мережі Інтернет у домені.UA здійснюється недержавною організацією, функції якого здійснює об`єднання підприємств «Український мережевий інформаційний центр» (частина третя статті 56 Закону України «Про телекомунікації», розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 липня 2003 року № 447-р «Про адміністрування домену.UA»). ОП «Український мережевий інформаційний центр» акредитувало Центр компетенції для надання послуг, пов`язаних із фіксацією поширення інформації в Інтернет.

Зазначена інформація та вказана правова позиція судам регулярно доводилися у постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду: від 26 лютого 2020 року у справі № 742/3812/18; від 25 листопада 2020 року у справі № 753/7666/19, від 01 грудня 2021 у справі № 742/287/17 та інших.

В апеляційній скарзі представник відповідача основними доводами зазначав те, що відповідач не має жодного відношення до користувача під іменем « … » соціальної мережі Facebook, інформацію про позивачів не поширював (це міститься на 3 сторінках скарги). А в районному суді він це не зазначив, оскільки суд розглянув справу за його і його представника відсутності, не задовольнивши мотивоване клопотання про відкладення розгляду справи.    

У постанові апеляційного суду щодо вказаних суттєвих і мотивованих аргументів апеляційної скарги зазначено лише одне речення: «Оспорювана позивачами інформація була поширена відповідачем у соціальній мережі Facebook».    

ЄСПЛ неодноразово вказував, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року).

У справі «Серявін та інші проти України» (заява № 4909/04, пункт 58) ЄСПЛ зазначив, що призначення обґрунтованого рішення полягає у тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією (рішення у справі «Hirvisaari v. Finland», заява № 49684/99, пункт 30).

У пункті 31 рішення у справі «Волошин проти України» (№ 15853/08) та пункті 22 рішення у справі «Бацаніна проти Росії» (№ 3932/02) ЄСПЛ зазначив, що принцип рівності сторін вимагає «справедливого балансу між сторонами», і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її.

Крім цього, у пункті 42 рішення у справі «Бендерський проти України» (№ 22750/02) ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватись в світлі обставин кожної справи (… ). Конвенція не гарантує захист теоретичних та ілюзорних прав, а гарантує захист прав конкретних та ефективних (…). Право може вважатися ефективним, тільки якщо зауваження сторін насправді "заслухані", тобто належним чином вивчені судом.

Отже, згідно зі сталою практикою ЄСПЛ, у рішеннях судів повинні бути відповідним чином викладені мотиви, які лежать в основі цих рішень. При цьому ЄСПЛ виділяє декілька цілей мотивування судових рішень: продемонструвати і довести передусім сторонам, що суд справді почув їхні позиції, а не проігнорував їх; надати сторонам змогу вирішити питання про доцільність його оскарження та забезпечення ефективного апеляційного перегляду справи; суспільний контроль за правосуддям.

Оскаржуване судове рішення апеляційного суду не відповідає критерію обґрунтованості судового рішення.

Апеляційний суд у порушення вимог статей 264, 367, 374, 382 ЦПК України безмотивовано не прийняв до уваги вказані обставини і надані докази та не зазначив, якими доказами, поданими позивачами, ці обставини спростовуються, не встановив обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, а саме те, що інформацію, яку позивачі мають намір спростувати, поширив саме відповідач і що сторінка користувача під іменем « … » у соціальній мережі Facebook належить саме відповідачу.

За таких обставин постанова апеляційного суду не може вважатися законною і обґрунтованою, і відповідно до пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування такого судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом (частина четверта статті 411 ЦПК України).

Отже, Верховний Суд касаційну скаргу задовольнив частково. Постанову Львівського апеляційного суду від 12 липня 2022 року скасував, справу передав на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.