Ефективний судовий контроль за дискреційними повноваженнями АМКУ: чи існують ризики «легалізації свавілля» за умов недостатньої правової визначеності

Денис Попков,

суддя Східного апеляційного господарського суду

«Не стався до іншого як до засобу досягнення твоїх цілей»

Іммануїл Кант

01.01.2024 набирає чинності ініційований ще у квітні 2021, а підписаний у серпні 2023 Закон «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення законодавства про захист економічної конкуренції та діяльності Антимонопольного комітету України» (далі – Закон №3295-IX). Наслідком цієї події є запровадження судового контролю дискреційних повноважень «квазіслідчої» природи мультифункціональної  національної інституції з «проведення перевірки суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, доступу до приміщень, інших володінь, інших місць зберігання інформації, що перебуває у володінні та/або користуванні суб’єктів господарювання, об’єднань, органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, та/або на вчинення окремих процесуальних дій, передбачених законодавством про захист економічної конкуренції, у вигляді проведення огляду, опломбовування (опечатування), накладення арешту на майно, вилучення майна.»

Вчинення означених дій органами АМК щодо відповідних суб’єктів з 01.01.2024 можливо тільки за «санкцією» господарського суду, яка надається у формі ухвали у межах  нової категорії справ, розгляд яких регламентовано ст.252-1 ГПК (також запроваджується із цієї дати). У «міждисциплінарній» метафорі «квазіслідчих» дій законодавець відвів господарському суду роль, наближену до функції слідчого судді у кримінальних провадженнях.

Не занурюючись у сферу  достатності і належності обґрунтування законодавчої ініціативи такої новації (законопроект позиціований як виконання  зобов’язань України перед ЄС, а з висловлюваними зауваження до його формулювань можна ознайомитися сайті Верховної Ради) – адже закон вже є і після вказаної дати набрання чинності має виконуватися і застосовуватися, у тому числі, і судами – пропоную замислитися та окреслити ті питання, які можуть виникнути саме на стадії правозастосування.

1. Стаття 252-1 включена законодавцем у Главу І Розділу ІV ГПК – а це ж «апеляційний»(!) розділ. Логічно виникає питання щодо інстанційності розгляду відповідних клопотань АМК, хоча ч.2 ст.24 ГПК відповідних змін не передбачає. Втім, навіть якщо попри дивну «локалізацію» новели у тілі ГПК використане за змістом статті формулювання «господарський суд» слід розуміти як господарський суд першої інстанції у класичному розумінні, то залишається невизначеність довкола територіальної юрисдикції. Дійсно, жодних підказок (на відміну від усіх інших випадків вчинення судом процесуальних дій, врегульованих ГПК) критерію визначення управненого господарського суду законодавець не надає, хоча згідно п.1 ч.2 ст.252-1 ГПК найменування відповідного суду є обов’язковим реквізитом клопотання. То що має братися до уваги для визначення господарського суду (поміркуємо над варіантами):

а) Місцезнаходження територіального органу АМК як заявника клопотання – але ж поточна структура територіальних органів останнього налічує шість міжобласних відділень, кожне з яких охоплює декілька областей, що не збігається із територіальною структурою системи господарських судів. У такому разі навантаження справ нової категорії буде розподілятися по судах нерівномірно  - провадження будуть отримувати тільки ті господарські суди, на території юрисдикції яких перебувають офіси відповідних міжобласних територіальних відділень АМК (слід відразу відмітити, що розташовані по областях структурні підрозділи з назвами «відділи досліджень і розслідувань» не є територіальними відділеннями у розумінні ст.12 Закону України «Про Антимонопольний комітет України» (далі – Закон АМК)).

б) Якщо ініціатором є безпосередньо АМК, спеціальна компетенція якого поширюється на всю територію України, то до якого господарського суду він має звертатися? Міста Києва? Окрім вже згадуваної проблеми нерівномірності навантаження за таким підходом, виникає питання підстав утворення для такої фактично «виключної» підсудності, що у такому вигляді у  «профільній» ст.30 ГПК не згадується.

в) Місцезнаходження об’єкту перевірки – відповідних осіб у розумінні п.4 ч.2 ст.252-1 ГПК, але ж, наприклад, у справах про антиконкурентні узгоджені дії таких осіб природно більше, ніж одна і вони  можуть знаходитися (перебувати чи проживати) у різних областях. То мають бути окремі клопотання по кожному об’єкту перевірки (нібито на це натякає використання формулювання «об’єкт перевірки» у реквізитах клопотання в однині) або одне для декількох осіб, але до якого саме суду і чому?

г) Місцезнаходження майна (приміщень, предметів, носіїв інформації тощо), відносно якого мають вчинятися «санкціоновані» процесуальні дії. Але ж таких «прив’язок» також може бути більше однієї позиції і розташовуватися за різними адресами. Будемо використовувати аналогію ч.3 ст.30 ГПК? І як для цього порівняти значущість для цілей заходів (слід розуміти, що це відповідна справа чи розслідування у провадженні антимонопольного органу) приміщення, наприклад, та систем електронних комунікацій чи носіїв інформації?

Важливість правильного вирішення юрисдикційного питання є очевидною у контексті дотримання приписів ст.6 ЄКСПЛ відносно «суду, встановленого законом» та приписів ч.2 ст.19 Конституції України, хоча б з тих міркувань, що на ці аспекти зверне увагу ЄСПЛ у гіпотетичному майбутньому позові суб’єкту господарювання до України про правомірність запровадження державою у вигляді розглядуваної «санкції» господарського суду «втручання» у його право «мирного володіння» своїм майном, гарантоване ст.1 Першого протоколу ЕКСПЛ. При цьому, незалежно від обрання судом певного з розглянутих вище ймовірних критеріїв (або якогось іншого) для оцінки наявності/відсутності власної компетенції вирішувати по суті клопотання антимонопольного органу, варто відмітити, що ст.252-1 ГПК не передбачає такої «опції» як скерування цього клопотання судом до іншого суду за територіальною підсудністю або відмову у задоволенні клопотання з підстави недотримання заявником такої підсудності. Але хіба така процесуальна неврегульованість виправдовує застосування процесуальної влади, що має конкретні негативні наслідки для майнових інтересів суб’єктів господарювання, за межами юрисдикції (територіальної) відповідного господарського суду?

2. Хто все ж таки може виступати належним заявником такого клопотання, і як наслідок – уповноваженим його підписантом? Частина 2 ст.248 ГПК у редакції Закону №3295-IX згадує лише безпосередньо Антимонопольний комітет України, тоді як назва ст.252-1 та її частина 1 доповнює ініціаторів клопотання і територіальними відділеннями АМК, а згідно п.2 ч.2 цієї норми серед елементів клопотання вказується і інформація про інший орган АМК, для якого запитується дозвіл на вчинення відповідних дій. А які наслідки для визначення судом належності підписанта і ініціатора клопотання має реалізації передбаченого абз.11 ч.6 ст.9 Закону АМК права голови комітету змінити територіальну юрисдикцію у межах органів АМК будь-якої справи  про захист економічної конкуренції? Відразу спадає на думку (для порівняння) чітке законодавче врегулювання питання права підпису процесуальних звернень до суду з боку органів прокуратури.

Наразі, так само, як і визначене у п.1 питання належної юрисдикції, належність ініціатора втручання від імені держави у майнові права суб’єктів господарювання  це не тільки аспект «законної підстави» такого втручання у розумінні ст.1 Першого протоколу ЕКСПЛ, але й суб’єкта персоніфікації  відповідальності за наслідки неправомірного вручення (майнова шкода, упущена вигода, ділова репутація, порушення особистих немайнових прав у випадках, що стосується персональних даних та іншої захищуваної інформації тощо).

3. Порівняння редакцій ч.2 ст.248 та ст.252-1 ГПК породжує і питання щодо процедури розгляду відповідних клопотань, адже перша з них встановлює строк розгляду судом 2 робочі дні з моменту надходження, але у якості заявника вказує тільки на АМК (без згадки  його територіальних відділень) та у своєму змісті не перелічує такі процесуальні дії, як «проведення огляду, опломбовування (опечатування)», тоді як друга не встановлює ніяких строків розгляду взагалі, але передбачає ширше коло як заявників, так і процесуальних дій. Тож протягом якого строку суд має розглядати клопотання територіального органу АМК про надання дозволу на огляд та/або опломбування (опечатування)?

До пулу подібних «процедурних» питань слід також віднести і процесуальну невизначеність учасників справ за такими клопотаннями, адже це клопотання не є позовом (та не передбачає обов’язку заявника звернутися до господарського суду із відповідним позовом у продовж чітко визначеного строку, наприклад, як у випадку «допозовних» забезпечувальних заходів),  а його розгляд не є вирішенням спору. Тож який саме процесуальний  статус мають заявник клопотання та суб’єкт, відносно якого запитується дозвіл на вчинення відповідних дій, якщо жоден із передбачених ст.41 ГПК статусів для них не підходить? Можливе це буде здаватися суто «технічним» питанням, але ж саме з наявністю статусу пов’язані процесуальні права та обов’язки  (ст.42 ГПК). У будь-якому разі, як на мене, незвичною виглядає ситуація, коли питання про можливість суб’єкта господарювання ознайомитися із матеріалами клопотання (адже надсилання йому копій заявником не передбачено)   для реалізації права на апеляційне оскарження ухвали про його задоволення (до речі, окремо про можливість оскарження такої ухвали у «профільній» ст.255 ГПК ви також згадки не знайдете – таке оскарження передбачено у ч.8 ст.252-1 ГПК) має вирішуватися судом крізь власне розуміння ступеню застосовності права «на ефективний доступ до суду», гарантованого ст.6 ЄКСПЛ, а не на підставі прямої національної процесуальної норми.

Вказана у п. 1 юрисдикційно-територіальна невизначеність своїм наслідком створює вірогідність існування ситуації, коли антимонопольний орган звертатиметься з повністю  ідентичними клопотанням, але до різних господарських судів, і такі суди навіть не можуть бути обізнані про це (пам’ятаємо про встановлену ч.9 ст.252-1 ГПК заборону оприлюднення). Тож цілком ймовірне виникнення ситуації паралельного та одночасного існування різних результатів розгляду одного по суті процесуального питання – а вже антимонопольний орган буде використовувати найбільш зручний «інструмент». Законодавець не опікувався необхідністю ані встановлення обов’язку для ініціатора зазначати за змістом клопотання про те, що не має на розгляді іншого суду  аналогічного питання (або воно вже взагалі було вирішено), ані наслідків встановлення цієї обставини з точки зору подальших процесуальних дій суду. Своєю чергою, згадка законодавця у ч.6 ст.252-1 ГПК про те, що саме залишення клопотання без розгляду (а не відмова у його задоволенні) не перешкоджає повторному звернення, нібито натякає на юридичну значущість «дублювання» звернень.

4. Якщо проаналізувати зміст того, що у ч.1 ст.252-1 ГПК законодавець має на увазі під підставами надання судової «санкції», хоча б одну з яких для задоволення клопотання має підтвердити заявник клопотання згідно вимог ч.3 цієї норми, то фактично у кращому випадку мова йде про «приводи» - чіткої вимоги для обґрунтування відповідності виду запитуваного заходу та легітимної мети його запровадження стаття не містить. До речі, саму закладену Законом №3295-IX легітимну мету такого втручання скоріше за все можна розгледіти у фразі ч.2 ст.248 ГПК «…які можуть свідчити про ознаки порушення законодавства про захист економічної конкуренції чи можуть бути доказами у справі про порушення законодавства про захист економічної конкуренції…».

Давайте порівняємо ступінь правової визначеності регламентації з максимально наближеними до розглядуваного процесуального феномену процесуально спорідненими категоріями -  забезпечення позову (1) та забезпечення доказів (2):

• категорія (1): містить безпосередню вказівку на забезпечуваний спосіб захисту, що дозволяє оцінити адекватність обрання як виду забезпечення (майнові позовні вимоги забезпечуються «майновим» забезпеченням), так і його обсягу (за позовом про стягнення 1000грн арешт не накладається на 1000000грн); умовою запровадження є доведення ризику не досягнення правового ефекту від судового захисту; встановлено конкретний перелік забезпечувальних заходів, запровадження яких у визначених випадках є заборонено, хоча вони формально і охоплені можливими видами забезпечення; передбачений балансуючий «запобіжник» у вигляді можливості запровадження зустрічного забезпечення; чітке встановлення стислого строку для подання забезпеченого позову під загрозою обов’язкового скасування забезпечення; передбачена можливість скасування або заміни забезпечення тим судом, який його запровадив, через зміну обставин; недосягнення легітимної мети забезпечення з підстав, за які відповідає його ініціатор, передбачає можливість відшкодування ініціатором збитків особі, до якої таке забезпечення було застосоване.
• категорія (2): містить безпосередню вказівку на зв'язок між забезпеченим доказом та його використанням для обґрунтування існуючого чи майбутнього позову; умовою запровадження є доведення ризиків втрати або неможливості збирання доказів у інший спосіб; чітке встановлення стислого строку на подання позову, у якому такий доказ має бути використаний, під загрозою обов’язкового скасування ухвали; унеможливлено використання отриманих доказів у іншій справі, ніж та, для якої вони забезпечувалися; недосягнення легітимної мети з підстав, за які відповідає ініціатор забезпечення доказів, передбачає можливість відшкодування ініціатором збитків, які спричинені особі таким забезпеченням.

Вочевидь, порівняння не на користь розглядуваної новели. Тож виникає проблема, як суддя під час розгляду клопотання має вирішувати питання дотримання «трискладового тесту» правомірності «втручання»  у право «мирного володіння» за ст.1 Першого протоколу ЄКСПЛ (вочевидь, що вилучення, опечатування та арешт майна безпосереднім чином обмежують власника чи легітимного володільця та користувача у здійсненні своїх прав), зокрема щодо «пропорційності» запитуваних у клопотанні органу АМК заходів? А якщо ми врахуємо, що об’єктом вилучення можуть бути також і носії інформації, які у відповідних суб’єктів цілком легально можуть містити персональні данні їх контрагентів, споживачів, працівників (тобто осіб, які не мають особистого ніякого статусу чи причетності до розслідування або справи органу АМК), то виникає питання і про ризики «санкціонування» порушення ст.32 Конституції України, і про «тест» на виправданість втручання за ст.8 ЄКСПЛ.

Ці питання особливо загострюються тим фактором, що для ініціаторів клопотання Закон №3295-IX не передбачає навіть мінімального процесуального «мотиватора» для свідомого та виваженого використання такого процесуального інструменту  - у вигляді обов’язку зі сплати судового збору. Своєю чергою, очікуваний результат швидкого отримання бажаного підтвердження порушення законодавства у сфері економічної конкуренції «силовим» шляхом буде виступати «спокусою» порівняно із іншими доступними способами збирання інформації (хоча й вони і менш «обтяжливі» для суб’єктів господарювання, які можуть у підсумку взагалі не визнані порушниками).

5. У ч.1 ст.252-1 ГПК така ознака предметів, відносно яких можуть вчинятися запитувані у клопотанні дії, як «перебуває у володінні та/або користуванні» згадується лише відносно «приміщень, інших володінь та інших місць зберігання інформації», тоді як такі процесуальні дії як вилучення та арешт за клопотанням мають застосуватися відповідно до майна, щодо якого ознака приналежності відповідному «підслідному» суб’єкту вже не визначається. З цього приводу першим виникає питання, у якому сенсі Закон №3295-IX розуміє «володіння та користування» - це відповідний правовий титул (із реєстрацією права, якщо мова йде про об’єкти нерухомості) чи якесь фізичне/фактичне перебування працівників відповідного «підозрюваного» суб’єкту у певному приміщенні безвідносно до наявності або природи правових підстав такого перебування? Відповідь на нього дозволила б більш точно визначити коло необхідних документів, які мають додаватися до клопотання у відповідності до вимог ч.3 ст.252-1 ГПК, адже п.7 ч.2 цієї норми вимагає зазначення у клопотанні лише фактичного місцезнаходження відповідних приміщень, володінь чи місць зберігання інформації, відносно яких мають вчинятися запитувані дії.

Наступним очевидним питанням вже щодо майна у контексті його арешту та вилучення є наявність/відсутність правомірної можливості органів АМК вимагати таких дій безвідносно до питання приналежності цього майна: чи може у розслідуваній справі антимонопольного органу відносно конкретного суб’єкта щодо ймовірного порушення ним законодавства про економічну конкуренцію бути арештоване та вилучено майно, що належить іншому суб’єкту – не учаснику відповідної справи (розслідування)?

Зв'язок із питанням приналежності майна та розглядуваної у п.5 проблематиці судової оцінки пропорційності/співмірності «втручання» має і невизначеність законодавця щодо ступеню необхідної конкретизації у клопотанні та ухвалі такого майна – хіба може бути достатнім для арешту і вилучення загально-родова та неконкретна індивідуалізації «підозрілого» майна? Такий описовий дефект клопотання підпадатиме під «недостатність підстав» чи «недостатню обґрунтованість необхідності» з точки зору відхилення у задоволенні?

6. Розв’язання вказаних у п.5 питань впливає і на з’ясування волі законодавця щодо уповноваженої на оскарження такої ухвали особи у розумінні ч.8 ст.252-1 ГПК:

• чи має право на апеляційну скаргу ухвали «підозрюваний» суб’єкт у провадженні органу АМК, якщо, наприклад, арешт або вилучення було застосовано відносно майна, приналежного іншому суб’єкту?
• а власник арештованого або вилученого майна, але не «підозрювана» у справі (провадженні) антимонопольного органу особа, може бути самостійним апелянтом та у якій якості? Логічне припущення кваліфікації такого апелянта як «особи, що не брала участь у справі, але суд вирішив питання про її права» у розумінні ч.2 ст.254 ГПК не підходить, адже у такому статусі можуть оскаржуватися лише ухвали з переліку ст.255 ГПК (а «нашої» там не має)
• ч.8 ст.252-1 ГПК не передбачає права на оскарження відмови у задоволенні клопотання ініціатором. Але як тоді бути із гарантією права на апеляційний перегляд справи за п.8 ч.2 ст.129 Конституції України (воно не містить винятків у залежності від типу її сторін), якщо враховувати, що розгляд клопотання і є «справою» нової категорії (нам про це назва ст.252-1 ГПК чітко вказує) і будь-якого іншого рішення «по суті», разом з яким могла би оскаржуватися ця ухвала, тут взагалі не буде?

Крім того, ч.8 ст.252-1 ГПК передбачає можливість оскарження саме ухвали про повне чи часткове задоволення клопотання, тоді як ч.11 цієї норми вказує про можливість вирішення судом ще одного типу питань у межах такої категорії справи – про продовження строку відповідних заходів (слід розуміти із загальних положень господарського процесу, що у такому разі судом також має бути постановлена відповідна ухвала, але цього чітко не вказано). Так ось, про право (і кого саме?) на оскарження ухвали про продовження строку відповідних заходів законодавець ніяк не вказує (!), хоча не можна виключати (а як інакше розуміти слово «може», ніж як вказівку на дискрецію суду, а не імперативний обов’язок),  що суд може і відхилити клопотання про продовження строку чи задовольнити його частково. І слідування у з’ясуванні думки законодавця простої логіки «ототожнення» (раз продовження заходів для  субʼєкта, якого перевіряють, має такі ж наслідки з точки зору обмеження і «втручання», як і первісне «санкціонування» таких заходів, то і оскарження має допускатися) виглядає простим тільки на перший погляд. Ухвали є різними (!), бо для продовження строку заходів суд має з’ясовувати тільки наявність  однієї з трьох визначених обставин для продовження, а не переоцінювати правомірність та обґрунтованість запровадження заходів як таких. З цим же пов’язана і проблематика меж апеляційного оскарження, якщо дійти висновку про самостійну оскаржуваність ухвал про продовження строків заходів  - наскільки апеляційний суд може заглиблюватися у оцінку правомірності запровадження та існування обмежень взагалі, коли розглядатиме питання про правильність їх продовження, якщо, наприклад, первісну ухвалу про запровадження заходів оскаржено не було, або вона оскаржувалося іншою особою (ініціатором, іншим «підозрюваним» учасником у розслідуванні антимонопольного органу чи власником арештованого/вилученого майна)?

До речі, якщо проаналізувати три визначені обставини для продовження строку заходів, то перші дві умовно так чи інакше опосередковують  згоду на таке продовження з боку суб’єкта, якого перевіряють, а  третя від такої згоди не залежить. І ось, повертаючись до висвітленої у п.5 проблематиці недостатньої визначеності довкола юридичного значення приналежності майна, виникає питання – а наскільки можна вважати належною підставою для продовження, наприклад, опечатування, арешту чи вилучення майна згоду на це суб’єкта, якому таке майно не належить на праві власності? А якщо «підслідний» суб’єкт є орендарем майна, то чи управнений він погоджувати продовження строку заходів щодо такого майна за  межі строку його оренди?

7. Закладена Законом №3295-IX ідея забезпечення ефективності реалізації «санкціонованих» судом заходів через швидкість та утаємниченість від «підозрюваних» субʼєктів (через заборону оприлюднення у ч.9 ст.252-1 ГПК) своїм зворотнім боком має відступ від засадничих принципів господарського процесу – диспозитивність та змагальність, що, на мою думку, має компенсуватися застосуванням підвищеного стандарту доказування (так, як цей підхід запроваджено, наприклад, відносно вирішення питання щодо можливості постановлення ухвали про відкриття провадження у такій справі) та вимогливості щодо безсумнівності і повноти доказів, поданих разом із клопотанням.

Втім, межі дотримання вказаної «таємності» (сподіваюсь, технічні засоби ДСС господарських судів дозволяють після накладання електронного підпису судді на визначений час «заблокувати» автоматичне надсилання оригіналу ухвали про задоволення клопотання до ЄДРСР) та «беззмагальності» мають бути визначені більш якісно та послідовно, адже:

• щодо передбаченої ч.6 ст.252-1 ГПК ухвали про залишення клопотання без руху законодавцем не передбачено заборони оприлюднення, але ж це очевидно дозволить недобросовісним «підозрюваним» суб’єктам встигнути відповідною мірою вплинути на «доказову базу» своїх порушень законодавства про економічну конкуренцію до появи ухвали про задоволення клопотання після усунення заявником недоліків;
• відносно згадуваної вище ухвали про продовження строку заходів (ч.11 ст.252-1 ГПК) законодавець також не визначає вимог щодо заборони оприлюднення, і це логічно, адже на той момент суб’єкт вже фактично має дізнатися про «санкцію» суду через її фактичну реалізацію. Але чи слідує із  «презумпції» такої обізнаності необхідність суду інформувати суб’єкта про розгляд питання щодо продовження строку заходів та можливість останнього  висловлювати свої заперечення з цього приводу (повернення до засад змагальності) – якщо, звісно, ми вирішим питання із статусом цього субʼєкта у цій справі та колом приналежних йому процесуальних прав (п.3 цієї публікації)? Аналогічне питання щодо допустимості подальшого відступу суду від змагальності та відкритості розгляду і у випадку запровадження відповідних процесуальних обмежень відносно «додатково знайденого» під час реалізації «санкціонованих» заходів у порядку ч.12 ст.252-1 ГПК.

Як можна бачити із окресленого кола запитань (і це далеко не всі, наприклад, неочевидним, але не менш цікавим є, якщо дотримуватися запропонованої аналогії із функцією слідчого судді у кримінальних провадженнях, проблематика наявність/відсутність підстав для відводу судді від розгляду справи про оскарження рішення АМК відповідним субʼєктом, якщо таке оскаржуване рішення було винесено із використанням матеріалів і доказів, отриманих внаслідок реалізації «санкціонованих» раніше цим суддею процесуальних заходів за клопотанням органу АМК) Закон №3295-IX є справжнім викликом для правозастосування з точки зору забезпечення виваженості та збалансованості між закладеною законодавцем легітимною метою та дотриманням прав презюмованих добросовісними учасниками  господарських правовідносин.

Але якщо так чи інакше вказані проблеми, зумовлені, насамперед, «недостатньою якістю закону», можуть (?!) згодом знайти своє вирішення через формування послідовної судової практики, то, наприклад, ситуація з невизначеністю довкола скарг на дії органів АМК вже під час реалізації санкціонованих заходів вимагає реакції законодавця: п.7 ч.1 ст.20 ГПК прямо згадує про віднесення до господарської юрисдикції справ з оскарження саме рішень, а не дій органів АМК, тоді як очевидно, що запровадження механізму судового непозовного контролю, подібного до розгляду судом скарг на дій органів з виконання судових рішень (Розділ VІ ГПК), було набагато ефективнішим та дозволило запобігти появі певній частині позовів про стягнення завданих заходами збитків (чи мінімізувати їх розмір).

На фоні окресленої у бліц-режимі контраверсійності призначеної Законом №3295-IX на 01.01.2024 зміни господарського процесуального «ландшафту» викликає певне здивування  «непропорційність» розміру уваги, яку приділяє «профільна» палата КГС цій новації у порівнянні із заходами та дискусіями довкола розбудови ІР-суду (відповідні справи розглядаються зараз і без цієї інституції, а її створення у поточних ресурсних обмеженнях держави виглядає невиправданим). Хоча, можливо, відсутність своєчасного фахового обговорення (із залученням і спеціалістів АМК) окресленої проблематики під егідою КГС цілком логічно виправдовується тим, що постанова апеляційного суду за результатами оскарження ухвали, передбаченої ст.252-1 ГПК, не визначена об’єктом касаційного перегляду за змістом ст.287 цього Кодексу. Тож, професійній спільноті та суб’єктам господарювання залишається чекати на появу з 01.01.2024 різних регіональних судових практик по апеляційних округах, які існуватимуть до моменту узгодження правових позицій у режимі «горизонтальних» комунікацій?....

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.