Нарадча кімната: надмірний формалізм чи запорука справедливого судового розгляду

Дмитро Луспеник, Наталія Сакара,

судді Верховного Суду, науковці-процесуалісти,

спеціально для «Судово-юридичної газети»

Карантин коронавірусу, а в подальшому російська агресія проти України та запровадження воєнного стану мають наслідком переосмислення багатьох повсякденних речей, присутніх в житті кожної людини. Однією з основних проблем, яка постає перед сучасним українським суспільством, є пристосування способу життя до сучасних реалій, що полягає в першу чергу в забезпеченні максимальних заходів безпеки, однак, при цьому, при збереженні можливостей реалізовувати повсякденні потреби у звичному режимі.

Не є виключенням й судова гілка влади. Перед судами постало завдання здійснювати правосуддя в умовах «обмеженого контакту» між учасниками судового процесу, але, при цьому, при максимальному збереженні традиційних цінностей судочинства та забезпеченні прав людини. Наведене стало одним з поштовхів до більш активної діджиталізації судочинства. Так, учасники справи почали заохочуватися до участі в судових засіданнях в режимі відеоконференції, у сторін з’явилася можливість, використовуючи ЕСІТС, як звернутися до суду в електронній формі, так і ознайомитися з матеріалами справи, не приходячи безпосередньо до приміщення суду. На тлі цього останнім часом все частіше почали обговорюватися перспективи запровадження так званого «дистанційного правосуддя», а не лише дистанційного розгляду справ. При цьому, незважаючи на запровадження воєнного стану та військові дії, складну економічну ситуацію в Україні продовжують відбуватися реформи, спрямовані на максимальну гармонізацію та адаптацію національного законодавства до законодавства ЄС, підвищення доступності та удосконалення системи правосуддя.

Наведене, на наш погляд, стало поштовхом до розробки проєкту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та деяких законодавчих актів України щодо вдосконалення ухвалення та проголошення судових рішень» (№ 9445 від 30.06.2023 року) (надалі – законопроєкт), внесеного на розгляд Верховної Ради України. На думку його авторів, інститут «нарадчої кімнати», який наразі є невід’ємною частиною відкритого судового процесу, станом на умови сьогодення має вигляд надмірного формалізму та не відповідає ані меті запровадження терміну «таємниця нарадчої кімнати», яка насамперед має передбачати заборону втручання та впливу на прийняття судового рішення, ані суті судової діяльності, яка передбачає здійснення ефективного правосуддя в розумні строки. Він спрямований на зміну положень процесуального законодавства, пов’язаних із порядком ухвалення та проголошення судових рішень шляхом відмови від виходу суду до нарадчої кімнати та заміщення «таємниці нарадчої кімнати» на «таємницю ухвалення судового рішення».

Разом з тим, на даний час в правовій спільноті відсутня єдина позиція: чи схвально ставитися до запропонованих змін та ратувати за їх прийняття, чи все ж таки наполягати на залишенні існуючого порядку ухвалення судових рішень. Так, як і автори вказаного законопроєкта, деякі правники вважають, що норми про нарадчу кімнату виглядають застарілими, оскільки одноосібному судді нарадча кімната абсолютно не потрібна, тим більше, що процесуальні норми дозволяють за результатами розгляду справи оголосити лише вступну та резолютивну частини судового рішення, для підготовки яких не слід видалятися до нарадчої кімнати, а вже потім суддя може викласти повний текст. Інші ж, навпаки, наполягають, що лише дотримання порядку ухвалення судових рішень в нарадчій кімнаті є гарантією незалежності та непередженості суддів, дозволяє забезпечити законність та обґрунтованість судових рішень, досягнути мети, що стоїть перед судочинством, у зв’язку з чим існуючі правила мають бути збережені.

У зв’язку з наведеним, ми, судді Верховного Суду, які доволі тривалий час займаються наукою процесуального права, вбачаємо за можливе висловити свою позицію з цього приводу. Маємо надію, що наші думки будуть враховані при обговоренні вказаного законопроєкту.

По-перше, ухвалення судових рішень в нарадчій кімнаті є безумовною гарантією незалежності та неупередженості суддів, які є необхідними складовими права на справедливий судовий розгляд.

Так, як свідчить практика Європейського суду з прав людини серед критеріїв, за якими конкретний орган оцінюється як незалежний, є не лише наявність гарантій проти зовнішнього впливу, що проявляється у тому, щоб судді були звільнені від зовнішнього тиску як з боку інших гілок влади, представників судової влади, сторін, але й також наявність зовнішніх атрибутів незалежності конкретного судді. У цьому контексті розуміння «незалежності» наближується до «об’єктивної неупередженості», яка стосується структурних питань організації діяльності суддів під час здійснення судочинства та повинна проявлятися у відсутності будь-яких законних сумнівів у тому, що її забезпечено та гарантовано. При її оцінці враховуються факти, які хоча й не залежать від поведінки судді, але можуть змусити сумніватися у його неупередженості. Мова йде про те, що відправлення правосуддя має не лише бути неупередженим, але сприйматися таким з точки зору стороннього спостерігача, у громадськості не повинно бути сумнівів щодо цього. Наведеному, на наш погляд, як раз і сприяє дотримання особливого порядку ухвалення судових рішень в нарадчій кімнаті, куди суддя видаляється одразу після заслуховування судових дебатів, унеможливлюючи контакти та зовнішній вплив ззовні.

По-друге, нарадча кімната – це спеціально обладнане приміщення, доступ до якого заборонений будь-якій особі, крім суддів (чи колегії, чи одноосібного судді), що входять до складу суду, який розглядав справу. При цьому визначальним, на наш погляд, для характеристики того чи іншого приміщення як «нарадчої кімнати» є його обладнання всім необхідним для того, щоб у суду була технічна можливість проаналізувати матеріали справи, зосередитися на ухваленні судового рішення та мати можливість його виготовити за обмеженого доступу саме в цей момент сторонніх осіб до нього. Звісно, чинні норми процесуального права спрямовують на те, що це має бути приміщення, яке спеціально обладнане лише для цієї мети та не може використовуватися за іншим призначенням, що є необхідним і має місце в багатьох судах.

По-третє, нарадча кімната є беззаперечно дієвим та необхідним інструментом при колегіальному розгляді справи, оскільки дозволяє суддям, які входять до складу колегії, зібратися в одному приміщенні для обговорення обставин справи та ухвалення судового рішення. При цьому останні, мають впевненість та переконання в тому, що не лише ніхто не втрутиться в процес обговорення обставин справи, але й не набуде розголосу думка кожного, висловлена в процесі такої наради.

По-четверте, видалення суду до нарадчої кімнати, як вже зазначалося, відбувається безпосередньо після судових дебатів, що, крім мети збереження ясності сприйняття всього того, що відбулося в судовому засіданні, дозволяє уникнути шаблонності справ, забезпечити індивідуальний підхід щодо її вирішення, можливість зосередитися на окремих деталях. Саме у зв’язку з цим дотримання правила щодо певної процедури ухвалення судового рішення має зберігатися й для випадків, коли розгляд справи здійснюється судом у складі одноосібного судді. У цьому випадку вказане дозволяє судді (колегії суддів) усамітнено подумати, не відчуваючи жодного впливу. Адже навіть ухвалення вступної і резолютивної частин судового рішення негайно після судового розгляду є, по суті, під «впливом» емоцій учасників справи. Суддя у нарадчій кімнаті повинен спокійно «відкинути» все зайве і ухвалити зважене, справедливе судове рішення. 

Так, наведене обмежує суддю від спілкування з сторонніми особами й, відповідно, не лише виключає можливість впливу на них, а й створює додаткові зобов’язання відсторонитися від «власних та сторонніх проблем» та зосередитися виключно на процесі усунення стану невизначеності, який існує між учасниками процесу, та ухвалити судове рішення, керуючись внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об’єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.  При цьому суддя повинен не лише сформулювати кінцевий результат, а й віднайти з врахуванням обставин справи та наявних в матеріалах доказів його логічне з точки зору норм права та зрозуміле для учасників справи обґрунтування. Незважаючи на те, що після виходу з нарадчої кімнати може бути проголошена лише вступна та резолютивна частини судового рішення, але вже в цей момент має бути наявне чітке усвідомлення щодо мотивування досягнутого результату, оскільки після проголошення судове рішення зміні не підлягає.

По-п’яте, виявляються сумнівними замисли авторів законопроєкту, що скасування виходу суду до нарадчої кімнати пришвидшить процес відправлення правосуддя й буде сприяти дотриманню розумних строків судового розгляду. Так, по закінченню розгляду справи по суті суддя в будь-якому випадку повинен мати час оцінити докази з метою ухвалення виваженого судового рішення, на яке не можуть впливати емоції учасників справи, виявлені ними під час судових дебатів, й ті декілька хвилин, які він витрачає на те, щоб дійти до нарадчої кімнати, істотно на загальний час не вплинуть. У той же час учасники справи після оголошення того, що суд видаляється до нарадчої кімнати, мають впевненість, що вони отримують очікуваний ними протягом розгляду справи результат по виходу суду з нарадчої кімнати.

Хотілося б наголосити, що ми не заперечуємо необхідності у пришвидшенні розгляду справ особливо деяких категорій, однак, наведене не може відбуватися за рахунок обмеження конституційних гарантій, максимально наближених до європейських стандартів відправлення правосуддя. Наведене має відбуватися за рахунок пошуку нового процесуального інструментарію, як-то розширення суддівської дискреції у вирішенні окремих процесуальних питань.

По-шосте, вбачається, що запропоновані зміни створюють певну небезпеку дотримання вимог щодо справедливого та публічного судового розгляду. Так, незалежно від зайнятості судді учасники процесу вправі очікувати на отримання мотивованого судового рішення, з якого буде зрозумілим, чому відкинуті ті чи інші аргументи кожної сторони, суд надав перевагу одним доказам перед іншими тощо. Закінчення розгляду справи лише проголошенням вступної та резолютивної частини без складання в подальшому повного тексту судового рішення має наслідком порушенням права на публічний розгляд справи, про що вже зазначав Європейський суд з прав людини.

По-сьоме, що, на наш погляд, є останнім, але не менш важливим аргументом на підтримку позицій щодо недоцільності запропонованих змін. Скасування вимоги щодо ухвалення судових рішень в нарадчій кімнаті може призвести до зниження довіри до судової гілки влади, яка такими важкими зусиллями зараз відновлюється, та справедливості самих судових рішень, оскільки з точки зору стороннього спостерігача під загрозою опиняться гарантії незалежності та неупередженості суддів. Існування правила щодо особливого порядку ухвалення судових рішень для нашої правової системи було традиційними протягом достатнього тривалого проміжку часу.

Навряд чи доцільним є проведення певного «спрощення» процедур судочинства особливо в умовах воєнного стану, що прямо заборонено частиною другою статті 26 Закону України «Про правовий режим воєнного стану», згідно з якою скорочення чи прискорення будь-яких форм судочинства забороняється.

У зв’язку з наведеним, на наш погляд, усунення правила щодо ухвалення судового рішення в нарадчій кімнаті є взагалі недоречним, а наразі – взагалі не на часі.

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.