КГС роз’яснив, коли грошове зобов’язання не можна вважати елементом розрахунку сторін

Грошове зобов’язання про перерахування суми коштів на підтвердження намірів щодо належного виконання умов договору не можна вважати елементом розрахунків сторін. Цієї позиції дотримався Касаційний господарський суд у постанові № 910/14179/18 від 30.07.2019.

Так, суди встановили, що одночасно з укладенням договору його сторони підписали додаткову угоду, якою внесли зміни до розділу 5, виклавши його у такій редакції:

«5.1. Результатом виконання даного Договору є завершений будівництвом та прийнятий в експлуатацію Об’єкт. 5.2. Сторона-2 на підтвердження намірів щодо належного виконання умов Договору перераховує Стороні-1 суму у розмірі 8 160 000 гривень, що є еквівалентом 300 000 доларів США, згідно середнього комерційного курсу продажу долару США на день підписання Договору (1 долар = 25,396 гривень) на наступним графіком: до 07.07.2018 еквівалент у гривні 100 000,00 доларів США згідно середнього комерційного курсу продажу долару США на день здійснення проплати; до 07.08.2018 еквівалент у гривні 100 000,00 доларів США згідно середнього комерційного курсу продажу долару США на день здійснення проплати; до 07.09.2018 еквівалент у гривні 100 000,00 доларів США згідно середнього комерційного курсу продажу долару США на день здійснення проплати. 5.3 Сторони розподіляють між собою майнові права у наступних частинах: 5.3.1. Сторона-1 отримує у власність майнові права на частину житлової площі Об’єкта, що складає 7% (сім) від Загальної житлової площі Об’єкта по цьому Договору. 5.3.2. Сторона-2 отримує у власність майнові права на залишкову частину площі від Загальної площі Об’єкта по цьому Договору. 5.4. Всі розрахунки між Сторонами за цим Договором виконуються шляхом отримання ними своїх Частин Об’єкта з врахуванням положень пункту 5.2. Договору».

У зв’язку з тим, що відповідачем не сплачено погоджені додатковою угодою кошти, позивач звернувся з цим позовом.

Досліджуючи правову природу вказаних коштів, суди обох інстанцій врахували, що за умовами договору вони мали бути сплачені відповідачем на підтвердження своїх намірів щодо належного виконання його умов, у зв’язку з чим вирішили, що в даному випадку таке грошове зобов’язання відповідача не кореспондується з жодним зобов’язанням позивача, а є лише підтвердженням наявності (або відсутності) певного наміру. Враховуючи викладене, суди дійшли висновків, що таке зобов’язання не можна вважати елементом розрахунків між сторонами.

Водночас, за висновками судів обох інстанцій, відповідна сума не є забезпеченням зобов’язання, врегульованим главою 49 ЦК України, оскільки визначальною рисою відповідного засобу має бути його направленість на належне виконання боржником своїх зобов’язань та реальна можливість кредитора відновити за рахунок таких коштів свої права у випадку їх порушення боржником. Оскільки обов’язок зі сплати спірної суми коштів не залежить від належного або неналежного виконання відповідачем своїх зобов’язань, жодних підстав для повернення вказаної суми договором не передбачено, суди обох інстанцій дійшли висновку, що спірна сума не може вважатись засобом забезпечення зобов’язання.

За таких обставин, враховуючи, що сторони не визначили в укладеному договорі правову природу спірної суми, а з їх пояснень випливає різне тлумачення вказаної умови договору, при цьому чинні акти законодавства не передбачають умов сплати відповідних коштів, суд дійшов висновку про необхідність застосування принципу сontra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem — слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав), за яким особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов'язаний з неясністю такої умови.

Зважаючи на те, що вказана умова договору неясного змісту включена до додаткової угоди саме за ініціативи позивача, суд інстанції погодився із висновками про необхідність її розуміння на користь відповідача, а відтак про відсутність достатніх правових підстав для стягнення з відповідача заявлених позивачем грошових коштів. Водночас судами зроблено висновок, що умова договору, якою передбачено сплату спірної суми коштів, свідчить лише про намір укласти угоду про забезпечення виконання зобов’язання.

Нагадаємо, раніше «Судово-юридична газета» повідомляла про постанову КГС ВС щодо переходу до наступної судової процедури банкрутства. 

Також ми писали про постанову КСГ ВС щодо позову про визнання права власності при втраті правовстановлюючого документа.