Європейський суд з прав людини розбирався у справі «Горлов та інші проти Росії» (заяви №27057/06 та 2 інші). Про це повідомляє інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
Так, троє громадян (Ігор Горлов, Денис Вахмістров та Віктор Саблін) перебували в місцях обмеження волі, у камерах, що знаходились під постійним спостереженням тюремних охоронців, в тому числі охоронців-жінок. Відеокамери системи внутрішнього телевізійного спостереження були встановлені над дверима таким чином, що приміщення було добре видно, в тому числі ліжка і частково туалети.
Постійне відеоспостереження за камерою операторами-жінками було принизливим: чоловіки, зокрема, мали роздягатися в межах видимості. Але оскарження не мало успіху. Суд не взяв до уваги ці аргументи, оскільки жінки-співробітники діяли в межах своїх повноважень та виконували свої професійні обов’язки.
Посилаючись на статтю 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, громадяни звернулися до ЄСПЛ.
Суд зазначив, що сторони не сперечалися щодо того, що постійне відеоспостереження за ув’язненими в камерах складало втручання у право на повагу до приватного життя. Але таке втручання порушувало б статтю 8, тоді, коли б воно не було «відповідним до закону» у значенні ч. 2 ст. 8 Конвенції. Таким чином, закон повинен бути передбачуваним, сформульованим з достатньою точністю для того, щоб особа могла регулювати свою поведінку.
У цій справі уряд покладався на законодавчі та підзаконні акти. Проте після їх розгляду ЄСПЛ визнав, що відповідні положення встановлювали загальне правило, яке дозволяло адміністраціям пенітенціарних установ та слідчих ізоляторів застосовувати відеоспостереження, в той час як підзаконний акт лише відтворював ці положення, а не уточнював їх. Зокрема, не було зазначено, наприклад, чи загальні й житлові зони повинні підпорядковуватися спостереженню; в який час дня воно повинне працювати; його умови та тривалість; застосовні процедури тощо.
В той час як Суд визнав, що цей захід мав певну основу в національному законодавстві, він не був переконаний, що існуюча нормативно-правова база була сумісною з вимогою «якості права». Фактично, національна нормативно-правова база надавала адміністрації слідчих ізоляторів та пенітенціарних установ необмежені повноваження здійснювати постійне відеоспостереження за кожною особою, яка знаходиться в досудовому ув’язненні або в ув’язненні після засудження, без будь-яких умов на будь-якій території установи, в тому числі в камерах, протягом невизначеного терміну без періодичних переглядів. В тогочасному вигляді національне законодавство фактично не пропонувало жодних гарантій від зловживань державних посадових осіб.
Хоча Суд міг визнати, що, може виникнути необхідність контролювати певні території пенітенціарних установ або певних ув’язнених на постійній основі, він встановив, що існуючу нормативно-правову базу в Росії неможливо вважати достатньо зрозумілою, чіткою та докладною для того, щоб надавати відповідний захист від свавільного втручання органів влади у право на повагу до приватного життя.
Тому Суд дійшов висновку, що відеоспостереження у камерах не було «відповідним до закону», як цього вимагає стаття 8. Отже мало місце її порушення.
З текстом прес-релізу рішення ЄСПЛ у справі «Горлов та інші проти Росії» (заяви №27057/06 та 2 інші) у перекладі президента Спілки адвокатів України Олени Дроздової можна ознайомитися за посиланням.
Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що Верховний Суд оприлюднив черговий огляд судової практики Європейського суду з прав людини.
Також ми писали, що спілкування адвоката з ув’язненим можна прирівняти до приватного життя.