Застосування зустрічного забезпечення позову: КЦС ВС вказав на обов’язкові підстави

Вжиття заходів зустрічного забезпечення у розумінні ч. 3 ст. 154 Цивільного процесуального кодексу України є не диспозитивним правом суду, а його обов’язком. Такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду в результаті перегляду справи  № 753/2380/18-ц у постанові від 10 квітня 2019 року (касаційне провадження № 61-38399св18).

У справі, що переглядалася, Дарницький районний суд м. Києва ухвалою від 12 лютого 2018 року, залишеною без змін постановою апеляційного суду м. Києва від 10 травня 2018 року, заяву позивача про забезпечення позову задовольнив. Крім того, апеляційний суд зазначив, що той факт, що суд першої інстанції не застосував зустрічного забезпечення, на правильність висновків суду першої інстанції щодо наявності підстав для вжиття заходів забезпечення позову, на майновий стан відповідачів не впливає. При цьому суд не позбавлений можливості вирішити вказане питання за відповідним клопотанням в окремій ухвалі про зустрічне забезпечення.

Верховний Суд не погодився з таким висновком судів попередніх інстанцій.

Відповідно до ч. 1 ст. 154 ЦПК України метою зустрічного забезпечення є забезпечення відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову.

Реалізація заходів зустрічного забезпечення є правом суду, а не його обов’язком, за винятком випадків, передбачених ч. 3 ст. 154 ЦПК України, в якій зазначено, що суд зобов'язаний застосовувати зустрічне забезпечення, зокрема, якщо позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України та майна, що знаходиться на території України, в розмірі, достатньому для відшкодування можливих збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові; або суду надані докази того, що майновий стан позивача або його дії щодо відчуження майна чи інші дії можуть ускладнити або зробити неможливим виконання рішення суду про відшкодування збитків відповідача, які можуть бути спричинені забезпеченням позову, у випадку відмови у позові.

Задовольняючи заяву про забезпечення позову, суди зазначених імперативних вимог закону не врахували, не перевірили доводів відповідача про те, що позивач не має зареєстрованого в установленому законом порядку місця проживання (перебування) чи місцезнаходження на території України, проживає на території Російської Федерації, або майна, що знаходиться на території України, що є обов′язковою підставою для застосування зустрічного забезпечення; не встановили, чи є співмірними заходи забезпечення позову заявленим позовним вимогам, і дійшли передчасного висновку про задоволення заяви про забезпечення позову.

Посилання апеляційного суду на те, що невжиття заходів зустрічного забезпечення не порушить майнових прав відповідачів, є безпідставними, оскільки з урахуванням вимог ч. 3 ст. 154 ЦПК України вжиття заходів зустрічного забезпечення є не диспозитивним правом суду, а його обов′язком незалежно від майнового стану відповідачів.

З повним текстом постанови можна ознайомитися за посиланням.

Раніше «Судово-юридична газета» писала,  що Верховний Суд зробив правовий висновок щодо принципу добросовісності, який лежить в основі доктрини заборони суперечливої поведінки сторони правочину.

Крім того,  ми писали про інтерес, проявлений суддями Верховного Суду до європейських принципів розгляду судових справ.