Верховный Суд определил, когда недействительность отдельной части сделки не влечет недействительности сделки в целом

Недействительность отдельной части сделки не влечет недействительности других ее частей и сделки в целом, если можно предположить, что сделка была бы совершена и без включения в нее недействительной части (статья 217 ГК Украины).

Такую позицию высказал Верховный Суд в составе коллегии судей Второй судебной палаты Кассационного гражданского суда (судья-докладчик Василий Крат) по делу 334/7687/21 от 30 ноября 2022 года.

Так, под содержанием сделки (контракта) понимается совокупность условий. В статье 217 ГК Украины установлены правовые последствия недействительности отдельных частей сделки.

Отдельной частью сделки в контексте статьи 217 ГК Украины является отдельная часть содержания сделки (договора), то есть ее условие. При этом, недействительность отдельной части договора не влечет недействительности других его частей и сделки в целом, если будет установлено, что договор был бы заключен сторонами и без включения в него условий, которые признаются недействительными или ничтожны.

«Следует учитывать, что при удовлетворении иска об оспаривании отдельных условий договора следует выяснять, что договор был бы заключен сторонами и без включения в него условий, которые признаются недействительными», - говорится в постановлении ВС.

Обставини справи

У жовтні 2021 року жінка звернулася з позовом до чоловіка, третя особа: приватний нотаріус про визнання недійсними пунктів шлюбного договору.

Позов обґрунтований тим, що з жовтня 2010 року сторони проживали однією сім`єю, як чоловік та жінка, без реєстрації шлюбу, вели спільне господарство. У зареєстрованому шлюбі на той час з іншими особами не перебували. Проживали разом в належній чоловіку квартирі. Після придбання іншої квартири вони постійно мешкали в ній.

21 липня 2017 року між сторонами зареєстровано шлюб. У зв`язку із збільшенням сім`ї внаслідок народження дочки та для поліпшення житлових умов, вони придбали за спільні кошти квартиру, в якій оселилися для подальшого проживання і в якій, проживали разом до вересня 2021 року.

Позивач та відповідач зареєстровані в різних квартирах . Спільна дитина взагалі не має зареєстрованого місця проживання.

У вересні 2021 року через сварки та фізичне насилля позивач змушена була з дитиною залишити квартиру та оселитися тимчасово в квартирі своєї матері.

Наразі вирішуються питання розірвання шлюбу, стягнення аліментів та поділу майна, придбаного під час шлюбу. Чоловік заперечує проти поділу майна, заявив, що все придбане під час спільного проживання майно є його особистою власністю і послався на шлюбний договір, посвідчений 12 жовтня 2018 року приватним нотаріусом.

Незадовго до народження дочки, коли позивач дуже погано почувалась, була вкрай знервована і обтяжена майбутніми пологами (пам`ятаючи перші трагічні пологи), він переконав її підписати важливий на його думку документ у нотаріуса.

Позивач вказувала, що на вимогу чоловіка, сторони разом поїхали до нотаріуса, де позивач підписала договір, його зміст на той час їй не був зрозумілий, так як її думки були зайняті народженням дитини.

З наданого шлюбного договору від 12 жовтня 2018 року вбачається, що він не відповідає приписам статті 97 СК України, так як містить умови, які ставлять позивача у надзвичайно невигідне матеріальне становище, зменшують обсяг прав їх дитини на володіння та користування житлом батьків, суперечать моральним засадам суспільства, суперечать чинному законодавству.

Жінка просила визнати недійсними певні пункти шлюбного договору.

Рішенням Ленінського районного суду Запоріжжя в задоволенні позову відмовлено. Постановою Запорізького апеляційного суду від 7 вересня 2022 року апеляційну скаргу жінки задоволено частково, рішення Ленінського районного суду скасовано.

Визнано недійсними пункти 1.3., 1.5., 1.6. шлюбного договору в частині, що стосується нерухомого та іншого майна (рухомого), право на яке підлягає державній реєстрації.

Чоловік подав касаційну скаргу.

Позиція Верховного Суду

Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім`ї та родичами не врегульовані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (стаття 8 СК України).

Відповідно до частини першої статті 9 ЦК України положення цього Кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають у сферах використання природних ресурсів та охорони довкілля, а також до трудових та сімейних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства (частина дев`ята статті 7 СК України).

Загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти сімейного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах сімейного законодавства.

Сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками (частина друга статті 7 СК України).

Подружжя, батьки дитини, батьки та діти, інші члени сім`ї та родичі, відносини між якими регулює цей Кодекс, можуть врегулювати свої відносини за домовленістю (договором), якщо це не суперечить вимогам цього Кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства (частина перша статті 9 СК України).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків.

З урахуванням принципів приватного права, зокрема, добросовісності, справедливості та розумності, сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 березня 2021 року у справі № 607/11746/17 (провадження № 61-18730св20).

Тобто, з урахуванням принципу тлумачення favor contractus (тлумачення договору на користь дійсності) сумніви щодо дійсності, чинності та виконуваності договору (правочину) повинні тлумачитися судом на користь його дійсності, чинності та виконуваності.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі).

Шлюбний договір на вимогу одного з подружжя або іншої особи, права та інтереси якої цим договором порушені, може бути визнаний недійсним за рішенням суду з підстав, встановлених Цивільним кодексом України (стаття 103 СК України).

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Шлюбним договором регулюються майнові відносини між подружжям, визначаються їхні майнові права та обов`язки. Шлюбний договір не може зменшувати обсягу прав дитини, які встановлені цим Кодексом, а також ставити одного з подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище. За шлюбним договором не може передаватися у власність одному з подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації (частини перша, четверта, п`ята статті 93 СК України).

Сторони можуть домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 цього Кодексу і вважати його спільною частковою власністю або особистою приватною власністю кожного з них (частина друга статті 97 СК України).

Положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин. У статті 103 СК України законодавець частково урегулював оспорюваність шлюбного договору. З урахуванням того, що положення ЦК України субсидіарно застосовуються для регулювання сімейних відносин, то до недійсності шлюбного договору (його частини) підлягають застосуванню норми § 2 «Правові наслідки недодержання сторонами при вчиненні правочину вимог закону» глави 16 ЦК України.

Для визнання судом оспорюваного шлюбного договору (його частини) недійсним необхідним є: наявність підстав для оспорення шлюбного договору (його частини); встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне приватне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору.

Під змістом шлюбного договору розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Під вимогами, яким не повинен суперечити шлюбний договір (його частина), мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах.

У статті 60 СК України закріплено принцип спільності майна подружжя. Сторони шлюбного договору мають можливість домовитися про непоширення на майно, набуте ними за час шлюбу, положень статті 60 СК України. Тобто, сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 10 травня 2022 року в справі № 755/5802/20 (провадження № 61-17477св21).

У постанові Верховного Суду України від 28 січня 2015 року в справі № 6-230цс14 зазначено, що:

«стаття 9 СК України визначає загальні межі договірного регулювання відносин між подружжям, а саме: така домовленість не повинна суперечити вимогам СК України, іншим законам та моральним засадам суспільства. Під вимогами законів у цьому випадку слід розуміти імперативні норми, що встановлюють заборону для договірного регулювання відносин подружжя.

Оскільки договір, в тому числі шлюбний договір, передусім є категорією цивільного права, то відповідно до статті 8 СК України у випадках договірного регулювання сімейних відносин повинні застосовуватися загальні норми статей 3, 6 ЦК України щодо свободи договору, а також глав 52, 53 ЦК України щодо поняття та умов договору, його укладення, зміни і розірвання.

Сторони не можуть на власний розсуд врегулювати у договорі свої відносини, лише у випадках якщо: 1) існує пряма заборона, встановлена актом цивільного законодавства; 2) заборона випливає із змісту акта законодавства; 3) така домовленість суперечить суті відносин між сторонами.

Про необхідність застосування норм ЦК України при визнанні шлюбного договору недійсним міститься вказівка і у статті 103 СК України.Виходячи зі змісту статей 9, 103 СК України, статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності шлюбного договору є недодержання в момент вчинення стороною (сторонами) таких вимог: 1) зміст шлюбного договору не може суперечити законодавству України, а також моральним засадам суспільства; 2) волевиявлення кожного із подружжя при укладенні шлюбного договору має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 3) шлюбний договір має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Окремим видом договірного регулювання сімейних відносин подружжя є шлюбний договір. У главі 10 СК України (статті 92-103) визначені вимоги до форми, змісту, строку дії та умов шлюбного договору, підстав його розірвання чи визнання недійсним. Так, відповідно до частини першої статті 93 СК України шлюбний договір регулює майнові відносини між подружжям, визначає їхні майнові права та обов`язки.У частинах четвертій, п`ятій статті 93 СК України містяться обмеження щодо змісту шлюбного договору: по-перше, договір не повинен ставити одного із подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище порівняно із законодавством; по-друге, за шлюбним договором не може передаватись у власність одному із подружжя нерухоме майно та інше майно, право на яке підлягає державній реєстрації.

Категорія «надзвичайно невигідне матеріальне становище», вжита у частині четвертій статті 93 СК України, має оціночний характер і підлягає доведенню стороною відповідно до частини третьої статті 10 ЦПК України.

У справі, яка переглядається, суд дійшов висновку про недоведеність цієї обставини. Норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права.

Таким чином, оскільки норми сімейного і цивільного законодавства не містять заборони чи обмеження права сторін шлюбного договору у визначені цими сторонами правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, висновок суду про відповідність шлюбного договору вимогам статей 64, 74, 93, 97 СК України, статей 203, 215 ЦК України є правильним. Встановивши, що правовідносини сторін та правовий режим спірного майна урегульовано шлюбним договором, суд обґрунтовано застосував до цих правовідносин норми шлюбного договору, а не загальні норми СК України».

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 ЦК України).

Тлумачення вказаної норми свідчить, що під змістом правочину (договору) розуміється сукупність умов. У статті 217 ЦК України встановлено правові наслідки недійсності окремих частин правочину. Окремою частиною правочину в контексті статті 217 ЦК України є окрема частина змісту правочину (договору), тобто його умова. При цьому, недійсність окремої частини договору не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо буде встановлено, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними або є нікчемними. Слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними.

У справі, що переглядається:

в позові позивач посилалась на те, що пункти 1.3., 1.5., 1.6. є недійсними з підстав, що: 1) ставлять позивача (дружину) в невигідне матеріальне становище; 2) зменшують обсяг прав спільної дитини сторін шлюбного договору; 3) суперечать моральним засадам суспільства; 4) суперечать чинному законодавству;

апеляційний суд при частковому задоволенні позову вважав, що: в шлюбному договорі подружжя може визначати режим будь-якого майна як одноосібної приватної власності когось одного із подружжя, крім нерухомого майна та рухомого, яке підлягає реєстрації; позивач такими умовами позбавлена права на будь-яке нерухоме майно та рухоме, яке підлягає реєстрації, що і доводить постановлення її у невигідне матеріальне становище такими умовами та які суперечать моральним засадам суспільства;

апеляційний суд не врахував, що як наявність підстав для визнання оспорюваного шлюбного договору (чи його частини) недійсним, так і порушення (не визнання або оспорювання) суб`єктивного приватного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного шлюбного договору. При цьому апеляційний суд не встановив, які саме приватні права або інтереси позивача порушені (не визнані або оспорювані) на момент вчинення шлюбного договору;

апеляційний суд не звернув уваги, що: норма статті 97 СК України надає подружжю право визначати у шлюбному договорі правовий режим майна, набутого до чи під час шлюбу, та не містить заборон або будь-яких обмежень цього права; сторони шлюбного договору можуть домовитися, що: майно, набуте за час шлюбу, але після укладення шлюбного договору, буде набуватися сторонами на праві спільної часткової власності; режим спільності майна (стаття 60 СК України) може бути змінений за домовленістю сторін на режим роздільності. Сторони можуть включити до шлюбного договору умову, що повністю виключає можливість виникнення в майбутньому спільного подружнього майна. При цьому майно, набуте за час шлюбу, належатиме кожному з подружжя на праві приватної власності (роздільне майно); оспорюваними умовами шлюбного договору визначено правовий режим щодо прав кожного з подружжя на майно та перехід права власності на нерухоме майно від одного власника до іншого, яке підлягає державній реєстрації, не відбувся.

апеляційний суд не врахував, що позивачем не доведено, що оспорювані умови шлюбного договору ставлять її у надзвичайно невигідне матеріальне становище, зокрема не надано доказів, які підтверджували б відсутність в неї власного майна чи вчинення відповідачем дій спрямованих на ухилення від утримання позивача та дитини під час її перебування у відпустці по догляду за дитиною; оспорювані умови порушують моральні засади суспільства;

апеляційний суд не звернув уваги, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними.

суд першої інстанції встановив, що підстави для визнання оспорюваних умов шлюбного договору відсутні, а тому обґрунтовано відмовив в їх визнанні недійсними. Натомість апеляційний суд скасував законне та обґрунтоване рішення суду першої інстанції. Тому постанову апеляційного суду в оскарженій частині належить скасувати та залишити в силі в цій частині рішення суду першої інстанції. З урахування викладеного, в задоволенні клопотання жінки про закриття касаційного провадження необхідно відмовити.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, що постанова суду апеляційної інстанції прийнята без додержання норм матеріального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що: касаційну скаргу необхідно задовольнити; постанову Запорізького апеляційного суду від 7 вересня 2022 року в оскарженій частині та частині розподілу судових витрат скасувати; рішення Ленінського районного суду м. Запоріжжя від 22 лютого 2022 року у відповідній частині залишити в силі; в задоволенні клопотання про закриття касаційного провадження відмовити.

З урахуванням того, що постанова апеляційного суду в оскарженій частині підлягає скасуванню, в тому числі в частині розподілу судових витрат, то на позивача покладаються судові витрати за подання апеляційної скарги та судові витрати відповідача зі сплати судового збору за подання касаційної скарги.

Отже, КЦС задовольнив касаційну скаргу чоловіка.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.