Большая Палата ВС определила, в какой юрисдикции должен рассматриваться спор между должником в исполнительном производстве и частным исполнителем о взыскании безосновательно приобретенных средств

Большая Палата Верховного Суда определила, к какой юрисдикции относится рассмотрение спора между должником в исполнительном производстве и частным исполнителем о взыскании безосновательно приобретенных средств. Соответствующую позицию БП ВС высказала по делу №229/1026/21.

Также БП ВС подчеркнула, что суд согласно принципу juranovit curia («суд знает законы») при рассмотрении дела должен самостоятельно осуществить правовую квалификацию спорных правоотношений.

Обставини справи

У березні 2021 року публічне акціонерне товариство «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» (ПАТ «Промінвестбанк») звернулося до суду з позовом до приватного виконавця округу м. Києва про стягнення безпідставно набутих коштів та відсотків за безпідставне володіння цими коштами.

На обґрунтування своїх вимог позивач посилався на те, що 21 листопада 2018 року відповідачем відкрито виконавчі провадження про стягнення з ПАТ «Промінвестбанк» на користь приватного підприємства коштів у сумі 24,69 млн грн та про стягнення суми у розмірі 416 156 грн.

21 листопада 2018 року у ВП приватним виконавцем винесена постанова про стягнення з боржника основної винагороди у розмірі 2 469 173,31 грн та постанова про об`єднання виконавчих проваджень у зведене виконавче провадження. Постановою приватного виконавця від 8 січня 2019 року повернуто виконавчий документ стягувачу на підставі пункту 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження» (за заявою стягувача), оскільки накази, видані Господарським судом м. Києва, повернуто стягувачу без виконання.

У подальшому стягувач ПП звернувся до іншого приватного виконавця із заявою про виконання вказаного судового наказу. 7 березня 2019 року постановою приватного виконавця Корольова В. В. завершено виконавче провадження внаслідок повного виконання рішення суду та стягнуто основну винагороду приватного виконавця.

Проте у липні 2019 року приватний виконавець округу м. Києва звернувся до приватного виконавця із заявою про відкриття виконавчого провадження щодо стягнення з ПАТ «Промінвестбанк» суми основної винагороди у розмірі 2 469 173, 31 грн на підставі постанови відповідача від 21 листопада 2018 року у виконавчому провадженні ВП № 57756205 з виконання рішення Господарського суду м. Києва. 30 вересня 2019 року приватним виконавцем стягнуто з ПАТ «Промінвестбанк» грошові кошти у розмірі 2 469 173, 31 грн (винагорода приватного виконавця) та закінчено виконавче провадження.

Посилаючись на те, що вказані кошти у вигляді винагороди приватного виконавця приватний виконавець набув безпідставно, банк просив стягнути їх з останнього на підставі статті 1212 ЦК України, а також відсотки за користування грошовими коштами у період з 30 вересня 2019 року до 15 лютого 2021 року у розмірі 102 284,66 грн.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Ухвалою Дружківського міського суду Донецької області від 5 березня 2021 року у відкритті провадження відмовлено на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.

Відмовляючи у відкритті провадження у справі, суд першої інстанції посилаючись на пункт 1 частини першої  статті 186 ЦПК України, виходив із того, що спір не підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, а повинен розглядатися у порядку адміністративного судочинства, оскільки позивач оспорює отримання відповідачем коштів у вигляді основної винагороди за вчинення виконавчих дій приватним виконавцем.

Зазначену ухвалу суду першої інстанції ПАТ «Акціонерний комерційний промислово-інвестиційний банк» оскаржило в апеляційному порядку. Постановою Донецького апеляційного суду від 21 липня 2021 року ухвалу Дружківського міського суду Донецької області скасовано та направлено справу для продовження розгляду до суду першої інстанції.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що у суду першої інстанції не було підстав для відмови у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України, оскільки справа підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства. Суд зазначив, що позовні вимоги пов`язані з недоговірними зобов`язаннями, а саме у зв`язку з набуттям майна без достатньої правової підстави. Доводи, на які посилається позивач, та сам факт набуття відповідачем майна без достатньої правової підстави є обставинами, які підлягають встановленню під час вирішення питання щодо задоволення позовних вимог по суті та підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Вирішуючи питання щодо юрисдикції цього спору, Велика Палата Верховного Суду виходить з такого.

Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства - цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.

Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до його відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Для вирішення питання про розмежування компетенції судів щодо розгляду адміністративних і цивільних справ недостатньо застосування виключно формального критерію - визначення складу учасників справи. Визначальною ознакою для правильного вирішення спору є характер правовідносин, з яких виник спір. При визначенні предметної та/або суб`єктної юрисдикції справ суди повинні виходити із прав та/або інтересів, за захистом яких звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, їх змісту та правової природи.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Водночас приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи особистого немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило, майнового, конкретного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб`єктів владних повноважень.

Отже критеріями відмежування справ цивільної юрисдикції від інших є,

• по-перше, наявність спору щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних особистих прав, свобод чи інтересіву  цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносинах, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства,
• а по-друге, суб`єктний склад цього спору, в якому однією зі сторін є зазвичай фізична особа (стаття 19 ЦПК України).

Натомість публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження (стаття 19 КАС України).

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на правовідносини, що виникають, зокрема, у зв`язку зі здійсненням суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій; на публічно-правові спори, у тому числі на спори фізичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження (частина перша, пункт 1 частини другої статті 19 КАС України у відповідній редакції).

Тому загальними критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути і пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.

У пункті 7 частини першої статті 4 КАС України  визначено, що  суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Стосовно терміна «публічно-владні управлінські функції», то зміст поняття полягає в наявності у суб`єкта суспільно необхідних для невизначеного або певного кола осіб повноважень застосовувати надану йому владу, за допомогою якої впливати на розвиток правовідносин, а  «управлінські функції» - це основні напрямки діяльності органу влади, його посадової чи службової особи або іншого уповноваженого суб`єкта, спрямовані на управління діяльністю підлеглого суб`єкта.

Відтак до справ адміністративної юрисдикції віднесені, зокрема,  публічно-правові спори, ознакою яких є не лише спеціальний суб`єктний склад, але і їх виникнення з приводу виконання чи невиконання суб`єктом владних повноважень владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення та/або спір, який виник між двома чи більше суб`єктами стосовно їх прав та обов`язків у правовідносинах, у яких хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого (інших) суб`єкта (суб`єктів), а останній (останні) відповідно зобов`язаний (зобов`язані) виконувати вимоги та приписи такого суб`єкта владних повноважень тощо.

Разом з тим виконавче провадження є особливою процедурою виконання виконавчих документів, у тому числі судових рішень, що врегульована як процесуальними кодексами (ЦПК України, КАС України, ГПК України), так і Законом України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII«Про виконавче провадження».

За змістом пункту 5 частини першої Закону України «Про виконавче провадження» постанови державних виконавців про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є окремими виконавчими документами.

Тобто примусовому виконанню підлягають не лише виконавчі документи, видані судами в передбачених законом випадках на виконання судових рішень, але й постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу.

Отже, постанова про стягнення виконавчого збору є самостійним виконавчим документом, який підлягає примусовому виконанню.

Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності виконавців.

Відповідно до статті 447 ЦПК сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Аналогічні положення містить стаття 339 ГПК України, за змістом якої сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду зі скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Натомість згідно з правилами адміністративного судочинства щодо особливостей провадження у справах з приводу рішень, дій або бездіяльності органу державної виконавчої служби, приватного виконавця за частиною першою статті 287 КАС України учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця, приватного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду з позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законом не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб.

Відтак за загальними правилами процесуальних кодексів скарги на рішення, дії та бездіяльність службових осіб під час виконання судових рішень подаються за юрисдикцією того суду, який ухвалив судове рішення, що знаходиться на виконанні.

Крім загального порядку оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби, визначеного наведеними нормами процесуального законодавства, відповідні спеціальні норми встановлені Законом України «Про виконавче провадження», згідно із частиною першою статті 74 якого рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до суду, який видав виконавчий документ, у порядку, передбаченому законом.

При цьому частиною другою статті 74 зазначеного Закону передбачено, що рішення, дії чи бездіяльність виконавця та посадових осіб органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб), у тому числі постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, постанов приватного виконавця про стягнення основної винагороди, витрат виконавчого провадження та штрафів, можуть бути оскаржені сторонами, іншими учасниками та особами до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Аналізуючи зазначені норми права у поєднанні з висловленими Великою Палатою Верховного Суду принципами визначення юрисдикції спорів, пов`язаних з виконанням виконавчих документів, слід дійти висновків, що оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень судів, за винятком рішень щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу здійснюється до суду, який ухвалив судове рішення.

Оскарження рішень, дій або бездіяльності державних, приватних виконавців, посадових осіб органів державної виконавчої служби в процедурі виконання рішень інших органів, у тому числі щодо виконавчого збору, витрат, пов`язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні, здійснюється до судів адміністративної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду у своїх постановах неодноразово робила висновок про те, що спір з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, прийнятої під час дії Закону України «Про виконавче провадження», підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, було видано виконавчий документ, що знаходився на примусовому виконанні у державного виконавця.

За змістом позовної заяви предметом спору у цій справі є не оскарження дій/бездіяльності відповідача (приватного виконавця) як суб`єкта владних повноважень, а неправомірність та безпідставність набуття відповідачем грошових коштів, які належать позивачу, що свідчить про приватно-правовий, а не публічно-правовий характер спірних правовідносин.

Аналізуючи зміст наведених вище правових норм у контексті вирішення питання юрисдикційної належності тих вимог, які ставить перед судом позивач, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що фактично спірні правовідносини в цій справі стосуються реалізації права позивача на захист майнових прав.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що спір у цій справі не пов`язаний з захистом прав, свобод чи інтересів позивача у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку приватного виконавця, що, відповідно, виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства.

Таким чином, оскільки предметом розгляду у цій справі не є вимоги про оскарження дій приватного виконавця, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що вказаний позов не може бути віднесений до адміністративної юрисдикції як такий, що підлягає розгляду адміністративними судами на підставі частини другої статті 74 Закону України «Про виконавче провадження» та частини першої статті 287 КАС України.

Водночас спір сторін не підлягає розгляду й у порядку господарського судочинства, з огляду на таке.

За статтею 45 ГПК України сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені в статті 4 цього Кодексу.

Відповідно до положень частини другої статті 4 ГПК України право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням, мають юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування.

Велика Палата Верховного Суду враховує, що з дати набрання чинності ГПК України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» одним із критеріїв віднесення справ до господарської юрисдикції визначено наявність між сторонами саме господарських правовідносин, а також запроваджено підхід щодо розмежування юрисдикції залежно від предмета правовідносин, а не лише від суб`єктного складу сторін.

Отже, ознаками спору, на який поширюється юрисдикція господарського суду, окрім суб`єктного складу сторін є: наявність між сторонами господарських правовідносин, урегульованих Цивільним та Господарським кодексами України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних правовідносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції.

Так, предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена статтею 20 ГПК України.

У цій справі спір про стягнення за правилами статті 1212 ЦК України з фізичної особи (приватного виконавця) безпідставно набутих коштів виник з правовідносин, пов`язаних із примусовим виконанням рішення суду.

Велика Палата Верховного Суду зазначає про відсутність імперативних норм вказаної статті 20 ГПК України щодо виключної належності вказаного спору, одним із учасників якого є фізична особа, за предметом цих правовідносин до господарської юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду також враховує, що положеннями статті 339 ГПК України встановлено, що сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи органу державної виконавчої служби або приватного виконавця під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їхні права.

Однак, оскільки предметом розгляду у справі не є заявлені на підставі статті 339 ГПК України вимоги про оскарження дій приватного виконавця під час виконання судового рішення у господарській справі, спір сторін у цій справі не може бути віднесений до господарської юрисдикції виключно на тій підставі, що судове рішення у цій справі ухвалено за правилами ГПК України.

Аналіз змісту позовних вимог, як зазначалось, свідчить про те, що спірні правовідносини в цій справі стосуються реалізації права позивача на захист майнових прав, при цьому між позивачем та відповідачем (приватним виконавцем) відсутні господарські правовідносини, як і спір про право, який виник з таких правовідносин.

Важливість процесуального аспекту у визначенні юрисдикції суду з розгляду даного спору полягає у тому, що слід розрізняти підсудність справи за скаргою на дії/рішення державного/приватного виконавця, які подаються згідно з частиною першою статті 339 ГПК України до суду, який розглянув справу як суд першої інстанції за правилами ГПК України, від справи, пов`язаної з цивільно-правовим спором, а саме стягнення безпідставно набутих грошових коштів на підставі норм ЦК України.

Законом не передбачено іншого порядку подання позовів, як і не встановлено особливостей подання позовів до приватних виконавців чи інших осіб, які здійснюють незалежну професійну діяльність.

З огляду на все вищезазначене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що, оскільки у цій справі спірні правовідносини пов`язані з безпідставним, на думку позивача, неповерненням відповідачем (фізичною особою) йому грошових коштів, то спір не є публічно-правовим, а випливає з відносин, які стосуються реалізації права позивача на захист майнових прав, що виключає можливість розгляду цієї справи за правилами адміністративного судочинства. При цьому, враховуючи відсутність між сторонами господарських правовідносин, як і спору про право, який виник з таких правовідносин, відсутність імперативних норм процесуального закону про віднесення такого виду спору до юрисдикції господарських судів, спір у цій справі має вирішуватися в порядку цивільного судочинства.

До таких висновків щодо юрисдикції спору дійшов Верховний Суд у складі Касаційного господарського суду  у постанові від 22 жовтня  2020 року у справі № 910/4286/20, та у складі Касаційного цивільного суду в постанові від 05 лютого 2020 року у справі № 201/8493/18, підстав для відступу від яких не вбачається.

Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду мотивовані тим, що у справі, що переглядається, позов ПАТ «Промінвестбанк», який був боржником у виконавчому провадженні, стосується стягнення з відповідача коштів, отриманих у вигляді основної винагороди за вчинення виконавчих дій приватним виконавцем. Позивач вважає, що підстав для стягнення основної винагороди не було, оскільки приватним виконавцем не вчинялись дії щодо виконання судового рішення, воно примусово виконане іншим приватним виконавцем із стягненням основної винагороди. Такі вимоги пов`язані із питанням законності постанови приватного виконавця щодо стягнення основної винагороди за вчинення виконавчих дій, яка і є підставою для такого стягнення.  Тому, Друга судова палата Касаційного цивільного суду вважає, що цей позов не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства та має розглядатися в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до частини першої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування.

Згідно з пунктами 4 і 5 частини третьої статті 175 ЦПК України позовна заява повинна містити зміст позовних вимог: спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити у рішенні; якщо позов подано до кількох відповідачів - зміст позовних вимог щодо кожного з них; виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

З викладеного вбачається, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову  - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви (частина третя статті 49 ЦПК України).

Зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Визначення (зміна) предмета, підстав позову у спорі - це право, яке належить позивачу. Натомість установлення обґрунтованості позову - це обов`язок суду, який здійснюється під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження. Тобто суд не вправі відмовляти у відкритті провадження у справі з тих підстав, що по суті позов необґрунтований та має заявлятися з використанням іншого способу захисту в порядку іншого судочинства.

Позивач обґрунтовував підстави позову тим, що грошові кошти у розмірі 2 469 173, 31 грн у вигляді винагороди приватний виконавець набув безпідставно, просив стягнути їх з останнього на підставі статті 1212 ЦК України.

Незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови у позові, оскільки суд згідно з принципом juranovit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно здійснити правову кваліфікацію спірних правовідносин.

Близькі за змістом висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 (провадження № 12-161гс19, пункти 81, 83, 84), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21, пункт 95).

Таким чином, з огляду на суб`єктний склад спору (участь фізичної особи - приватного виконавця), предмет позову (повернення безпідставно набутого майна) та характер спірних правовідносин (приватно-правовий) Велика Палата Верховного Суду вважає, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Оскільки спір між боржником у виконавчому провадженні та приватним виконавцем про стягнення безпідставно набутих коштів не є спором з приводу оскарження постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та підлягає розгляду у порядку цивільного судочинства, Велика Палата Верховного Суду вважає, що постанова Донецького апеляційного суду  від 21 липня 2021 року прийнята з додержанням норм процесуального права. А тому її слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш telegram-канал t.me/sudua и на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.