Обґрунтовують ненадання публічної інформації постановою ВАСУ 2016 року: що не так з позицією Верховної Ради, НАЗК, ДБР, Офісу Генпрокурора та Податкової

Останнім часом суб’єкти владних повноважень масово відмовляють у наданні публічної інформації, визначеної законом як така, доступ до якої не може бути обмежений, спираючись на постанову Пленуму Вищого адміністративного суду України № 10 від 29 вересня 2016 року «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації».

Нагадаємо, що з 2016 року вже пройшло 8 років, і з цього часу багато що змінилося, зокрема і у судовій практиці. Окрім того, держоргани застосовують цю постанову при будь-якій ліпшій нагоді та всупереч прямим нормам Конституції та Закону України «Про доступ до публічної інформації».

При цьому така масова практика відмов держорганів почала розвиватися лише у 2021-2022 роках.

Раніше «Судово-юридична газета» писала про випадки, коли розпорядники інформації не надавали відповіді на запити.

Зокрема, Апарат Верховної Ради України відмовив у наданні публічної інформації на запит, направлений на ім’я спікера Руслана Стефанчука, стосовно коштів, які були витрачені на оновлення парламентського телеканалу «Рада» та на які цілі вони були витрачені, пославшись на дану Постанову Пленуму ВАСУ.

Таким чином, в Апараті ВР вважають постанову вищою за силою, ніж сам Закон «Про доступ до публічної інформації», відповідно до ч. 5 ст. 6 якого: «Не може бути обмежено доступ до інформації про складання, розгляд і затвердження бюджетів, кошторисів розпорядників бюджетних коштів та плани використання бюджетних коштів одержувачів бюджетних коштів, а також їх виконання за розписами, бюджетними програмами та видатками, взяття розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів бюджетних зобов’язань або здійснення розпорядження бюджетними коштами у будь-який інший спосіб, планування, формування, здійснення та виконання закупівлі товарів, робіт і послуг за бюджетні кошти».

Також це стосується Національного агентства з питань запобігання корупції (НАЗК), яке не змогло надати інформацію стосовно проекту свого актА. В його поясненнях йшлося, що всі документи НАЗК є інформацією з обмеженим доступом, включно з проектами його актів. При цьому Агентство опиралося на згадану постанову ВАСУ.

Хоча відповідно до Положення про набори даних, які підлягають оприлюдненню у формі відкритих даних, затвердженого постановою КМУ від 21 жовтня 2015 р. № 835, до таких даних належать, зокрема:

• проекти нормативно-правових актів
• переліки регуляторних актів із зазначенням дати набрання чинності, строку проведення базового, повторного та періодичного відстеження їх результативності та інформації про джерело їх оприлюднення
• план діяльності з підготовки проектів регуляторних актів із зазначенням видів і назв проектів, цілей їх прийняття, строків підготовки проектів, найменування органів і підрозділів, відповідальних за розроблення проектів, дати їх внесення на розгляд регуляторного органу та посилання на джерело оприлюднення
• інформація про нормативно-правові засади діяльності розпорядника інформації тощо.

Ситуація повторилася з Офісом Генпрокурора і ДБР, які, відмовляючи у задоволенні запитів на публічну інформацію, посилаються саме на цю постанову ВАСУ. Слід зазначити, що запит стосувався питання, якого саме працівника правоохоронного органу було затримано (про що сам ОГП повідомив на своєму сайті, але не вказав назву органу, яким згодом виявилося Бюро економічної безпеки).

Теж саме стосується і Державної податкової служби України, яка не змогла пояснити (а точніше, навіть просто процитувати) норми податкового законодавства, які набули чинності з 1 січня 2022 року щодо плати за землю (резонансного законопроекту 5600).

Виникає риторичне питання, чому у відповідях було посилання на те, що не є законом, а є роз’ясненням для адміністративних судів?

Окрім того, чому саме зараз розповсюджується така згубна практика порушення закону про доступ до публічної інформації (хто «витяг» дану постанову та надав органам вказівку відмовляти на цій підставі у наданні інформації)?

Варто наголосити, що про це висловився і суд у справі № 640/14685/19.

У цій справі суд звернув увагу на помилковість посилання на п. 3.4 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України № 10 від  29 вересня 2016 року № 10 як на норму чинного законодавства. 

Конституцією України постанова Пленуму не віднесена до актів законодавства, що у свою чергу вказує на неможливість врахування вказаних доводів при вирішенні даного спору.

Суд щодо останнього додав, що судова практика не стоїть на місці.

«У багатьох сферах вона еволюціонує і постійно розвивається. Як свідчить і практика ЄСПЛ, Конвенція - це живий організм, і її необхідно тлумачити з урахуванням реалій сьогоднішнього дня», - зазначено у матеріалах справи.  

Як зазначив ЄСПЛ у рішенні «Тайрер проти Сполученого Королівства» від 25 квітня 1978 р., вперше тлумачити Конвенцію як «живий організм» («живий інструмент») почала Європейська комісія з прав людини.

Суд з таким тлумаченням погодився: «Суд повинен також нагадати, що, як слушно наголосила Комісія, Конвенція є живим інструментом і повинна тлумачитися у світлі умов сьогодення (п. 31)».

Раніше «Судово-юридична газета» писала про позицію Верховного Суду щодо ненадання публічної інформації через паперову форму зберігання.

Також ми писали, що у своєму рішенні (справа № 9901/118/21 від 14.09.2021) Верховний Суд вказав, що можливість віднесення інформації до конфіденційної, таємної чи службової не слід розуміти як єдину достатню підставу для обмеження доступу до конкретної інформації, що містить ознаки будь-якого із названих видів інформації.

Запровадження обмеження доступу до конкретної інформації за результатами розгляду запиту на інформацію допускається лише за умови застосування вимог пунктів 1- 3 частини другої статі 6 Закону № 2939-VI.

Ці вимоги називають «трискладовим тестом», який повинна пройти публічна інформація для визначення її відкритою чи обмеженою. Лише за умови додержання сукупності всіх трьох підстав може бути обмежено доступ до інформації.

Верховний Суд звертає увагу на те, що положення частини другої статті 6 Закону № 2939-VI передбачають вимоги до обмеження доступу до інформації, а не підстави для надання такого доступу. Такий підхід ґрунтується на тому, що статтею 1 Закону закріплена презумпція відкритості публічної інформації, доступ до якої може бути обмеженим лише у разі, якщо розпорядник інформації обґрунтує це на підставі «трискладового тесту».

Отже, обов`язок доведення того факту, що доступ до інформації може бути обмежений, покладається на розпорядника публічної інформації.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що телеканал «Рада» проводить закупівлі, сенс яких не можуть пояснити у Руслана Стефанчука.

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook, Viber  та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.