Верховний Суд висловився щодо визнання договору довічного утримання недійсним

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду розглянув справу № 520/9320/17, в якій досліджував питання визнання договору довічного утримання недійсним.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що позивач звернулася з позовом до відповідача про визнання договору довічного отримання недійсним.

Суть спору полягала в тому, що позивач ще з 1996 року є власником однокімнатної квартири. Квартиру у власність набула в порядку приватизації, в квартирі зареєстрована з 1987 року, але фактично проживала з чоловіком в житловому будинку за іншою адресою. Відповідач з сім’єю проживає в квартирі тривалій час з її згоди, за домовленістю доглядав за квартирою,  надавав їй кошти на утримання житла та комунальні послуги. Після смерті чоловіка вона залишилась одна. А 4 травня 2017 року склала на користь відповідача заповіт та пізніше підписала договір довічного утримання.

Зазначала, що мала намір лише заповісти відповідачу квартиру,  тому вказувала, що договір довічного утримання підписала помилково. Позивач після уточнення вимог з посиланням на частину 3 статті 203, частину 1 статті 215, частину 1 статті 229 ЦК України просила визнати з підстав помилки недійсним договір довічного утримання.

Втім, рішенням Київського районного суду м. Одеси, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду, в задоволенні позову відмовлено. Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що висновок суду першої інстанції про відмову в позові за безпідставністю матеріально-правової вимоги про визнання договору довічного утримання недійсним на підставі частини 1 статті 229 ЦК України як правочину, вчиненого під впливом помилки, є правильним. Обставини (факти), якими позивач обґрунтовував вимоги, не доводять помилку щодо природи правочину довічного утримання, прав позивача та обов’язків відповідача за спірним договором. В матеріалах справи відсутні докази на спростування направленості волевиявлення позивача на укладення саме договору довічного утримання з відчуженням конкретного нерухомого майна, як то однокімнатної квартири, якою відповідач за згоди позивача по найму користувався близько десяти років.

Також апеляційний суд підкреслив, що позивачем не зазначено, які ж саме фактичні обставини неправильно нею були сприйняті, що спотворило її справжню волю, за відсутності яких обставин можна було б вважати, що правочин довічного утримання не був би вчинений.

Висновок Верховного Суду

Розглядаючи справу, ВС зазначив, що за загальним правилом, відповідно до статей 229-233 ЦК України правочин, вчинений під впливом помилки, обману, насильства, зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною або в наслідок впливу тяжкої обставини, є оспорюваним. Обставини, щодо яких помилилася сторона правочину (стаття 229 ЦК України), мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести, що така помилка дійсно мала місце,  а також, що вона має істотне значення. Помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.

Крім того, ВС нагадав, що у постанові Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 3 жовтня 2018 року у справі № 759/17065/14-ц (провадження № 61-2779св18) зроблено висновок по застосуванню статті 229 ЦК України та вказано, що «під помилкою розуміється неправильне, помилкове, таке, що не відповідає дійсності, уявлення особи про природу чи елементи вчинюваного нею правочину.

Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов’язків сторін; властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей речі, які значно знижують можливість використання за цільовим призначенням. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 229 ЦК України повинна довести, що така помилка дійсно мала місце, а також те, що вона має істотне значення. Під природою правочину слід розуміти сутність правочину, яка дозволяє відмежувати його від інших правочинів. Причому природа правочину охоплюватиме собою його характеристику з позицій: а) оплатності або безоплатності (наприклад, особа вважала, що укладає договір довічного утримання, а насправді уклала договір дарування); б) правових наслідків його вчинення (наприклад, особа вважала, що укладає договір комісії, а насправді це був договір купівлі-продажу з відстроченням платежу)».

ВС наголосив, встановивши, що підстави для визнання договору довічного утримання недійсним відсутні, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, зробив обґрунтований висновок про відмову в задоволенні позову.

Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції без змін.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що коли договір оренди землі вважається укладеним.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.