ВС висловився щодо підстав припинення договору іпотеки

Чинне законодавство не містить жодної правової норми, яка б обмежувала певним строком процедуру примусової реалізації іпотечного майна і тим більше пов`язувала б сплив цього строку із правовим наслідком у вигляді припинення іпотеки.

На цьому наголосив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду у справі № 922/1639/19.

Обставини справи

На підставі укладеного з Акціонерним товариством «У» (правонаступник –  Акціонерне товариство «А») іпотечного договору від 02.10.2008 ПП «В»  (іпотекодавець) виступило майновим поручителем за виконання особи_1 грошових зобов`язань за кредитним договором від 02.10.2008, передавши в іпотеку банку нерухоме майно – нежитлові приміщення. Унаслідок невиконанням особи_1 своїх кредитних зобов`язань банк звернувся з позовом до ПП «В» про звернення стягнення на предмет іпотеки. Рішенням господарського суду Харківської області від 26.09.20112011 у справі №66/260-10, яке набрало законної сили, позов задоволений.

У травні 2019 року ПП «В» звернулось з позовом до АТ «А» про (1) визнання наказу господарського суду Харківської області від 23.11.2011 у справі № 66/260-10 таким, що не підлягає виконанню; (2) визнання договору іпотеки від 02.10.2008 припиненим.

Рішенням господарського суду Харківської області позов задоволений частково, визнано припиненим укладений між сторонами договір іпотеки.

Постановою Східного апеляційного господарського суду вказане рішення суду першої інстанції було скасовано, прийнято нове рішення про відмову в позові повністю.

Суд апеляційної інстанції виходив з того, що ні стаття 17 Закону України "Про іпотеку", ні інші норми чинного законодавства не визначають такої підстави для припинення іпотеки, як тривале не використання іпотекодержателем свого  права на примусовий продаж предмета іпотеки, а позивач не надав жодних інших належних та допустимих доказів наявності обставин, з настанням яких законодавство пов’язує припинення іпотеки.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС підкреслили, що частино 1, 2 статті 590 ЦК України визначено порядок дій заставодержателя (іпотекодержателя) щодо захисту свого права у разі, коли основне зобов’язання не буде виконано у встановлений строк (термін). У такому разі заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України «Про іпотеку» у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов’язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов’язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки.

ВС зауважив, що укладаючи іпотечний договір, позивач, як іпотекодавець (майновий поручитель), шляхом вільного волевиявлення прийняв на себе всі ризики, пов’язані з невиконанням позичальником (особа_1) умов кредитного договору та настання відповідних несприятливих для нього наслідків у разі невиконання основного зобов’язання боржником, добровільно обмеживши своє право власності на предмет іпотеки у встановлений чинним законодавством спосіб.

У свою чергу, підстави припинення іпотеки передбачені статтею 17 Закону України «Про іпотеку», до яких зокрема належать: припинення основного зобов`язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізація предмета іпотеки відповідно до цього закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її; з інших підстав, передбачених законом.

Судді ВС наголосили, що положеннями наведеного вище спеціального Закону щодо врегулювання правовідносин іпотеки визначено вичерпний перелік підстав для припинення іпотеки, аналогічний із закріпленим у статті 593 ЦК України, жодної з яких позивачем у заявленому позові не наведено та апеляційним господарським судом у даній справі не  встановлено.

Сама по собі наявність судового рішення про задоволення вимог банку, як і обставини, пов’язані з процедурою виконання судового рішення, не припиняють та не змінюють правовідносин сторін за договором іпотеки до фактичного погашення вимог кредитора за рахунок примусової реалізації предмета іпотеки. При цьому чинне законодавство не містить жодної правової норми, яка б обмежувала певним строком процедуру примусової реалізації іпотечного майна і тим більше пов`язувала б сплив цього строку із правовим наслідком у вигляді припинення іпотеки.

Укладаючи договір іпотеки, позивач свідомо та у визначений законодавством спосіб обмежив своє право власності на предмет іпотеки та передбачив ймовірність звернення стягнення на належне йому майно у примусовому порядку, а тому наявність або відсутність волевиявлення кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки жодним чином не впливає та не порушує прав іпотекодавця.

Також ВС зауважив, що апеляційним господарським судом було встановлено обставини, які свідчать про вчинення саме позивачем та іншими особами в його інтересах цілеспрямованих дій, які полягали у поданні численних позовів з метою затягування процедури реалізації предмета іпотеки на виконання судового рішення у справі №66/260-10. Отже, позивач, свідомо перешкоджаючи відповідачу в реалізації своїх прав іпотекодавця, намагається з метою припинення іпотеки у межах даного провадження переконати суд у протилежному –  допущенню умисної бездіяльності відповідачем, що свідчить про недобросовісність поведінки саме позивача.

У даному випадку позивачем не було доведено порушення його права, за захистом якого було пред’явлено позов у цій справі, з огляду на відсутність законодавчо визначених підстав припинення іпотеки, що є самостійною підставою для відмови у позові.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, чи припиняється іпотека у разі розірвання кредитного договору.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути в курсі найважливіших подій.