Чому рішення Верховного Суду України для районного суду – порожнє місце

 Виграш справи у Верховному Суді не означає неможливість знову звернутись до суду з таким самим позовом?

Редакція СЮГ отримала листа від 57-ми громадян, котрі побоюються, що їх земельні ділянки ( в середньому по 8-10 соток), котрі вони отримали  у власність майже 10 років тому, намагається через суди відібрати народний депутат. Також громадяни повідомляють, що нині відбувається вже друга спроба. Попередня успіхом не увінчалася: були пройдені всі судові інстанції і рішенням Верховного Суду України було встановлено правоту громадян.  І попри чинне рішення Верховного Суду, йдеться у листі, суд першої інстанції — Вишгородський районний суд (суддя Баличева М.Б., професійну долю якої, за скаргою громадян,  тепер вирішуватиме ВРП) — прийняв до розгляду справу за тими ж підставами і виніс рішення проти людей, котрі вже майже десятиліття не можуть реалізувати своє законне право скористатися своєю ж приватною власністю. Нині справа знаходиться на розгляді Апеляційного суду Київської області. І як видно з листа, громадяни сподіваються, що при апеляційному розгляді такого «бєспредела», як у Вишгороді, не буде, і суд ухвалить законне рішення. А громадяни, врешті, зможуть зайнятися садівництвом на омріяних дачних ділянках.

Наш позаштатний кореспондент спробував розібратися у цій справі.

Перше питання: виграш справи у Верховному Суді нічого не означає?  Це рішення не виконують ані прокурори, ані самі суди. І як це не виглядало б абсурдно на перший погляд, на жаль, це реальність.

Незвичайна історія звичайних людей, яким не пощастило мати земельні ділянки по сусідству з народним депутатом України, вражає своєю зухвалістю. Чесно кажучи, до того, як ми побачили матеріали справи, не вірилось, що це правда. Що в нашій державі люди, які виграли справу у Верховному Суді України, через рік знову будуть доводити свою правду у новому судовому колі. І здається, що ці кола пекла для них не закінчаться, допоки судове рішення не буде влаштовувати народного депутата…

Коротка передісторія.

У вересні 2009 року, майже 10 років тому, Вишгородська міська рада виділила у приватну власність для ведення садівництва 57 земельних ділянок в межах Вишгородської міської ради в садовому товаристві «ВЕТЕРАН-3».

А у травні 2010-го міжрайонний природоохоронний прокурор Київської області звернувся до адміністративного суду начебто з позовом в інтересах держави, в якому просив це рішення Вишгородської ради про виділення землі громадянам скасувати. Для  скасування прокурор вбачав дві підстави. Перша — буцімто виділена земля  розташована в прибережній захисній смузі,  відповідно, відноситься до земель водного фонду (хоча це, судячи з матеріалів справи, не відповідає дійсності). І друга — начебто при ухваленні міською радою рішення не була дотримана процедура порядку безоплатної приватизації земельних ділянок. Що також є нісенітницею. Принаймні, так говорять документи.

Судовий процес був довгим. Справа пройшла і першу, і апеляційну, і касаційну інстанції, і навіть Верховний Суд України. Цікаво, до речі, те, що суди мали різні точки зору щодо наявності чи відсутності порушень процедурних вимог при ухваленні оскаржуваного рішення. Однак всі судові інстанції були одностайні в тому, що виділені земельні ділянки не є земельними ділянками водного фонду. Зокрема, суди дійшли висновку, що віднесення земель тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (частина 1 статті 20 Земельного кодексу України). Тобто земельна ділянка може відноситись лише до однієї з передбачених у статті 19 Земельного кодексу України категорій земель. При цьому було встановлено, що земельна ділянка СТ «Ветеран-3» відноситься до категорії земель сільськогосподарського призначення. А відтак, не може належати до земель водного фонду.

Здавалося б, все просто і зрозуміло: Верховний Суд України поставив у цій справі жирну крапку в лютому 2015 року, коли відмовив у задоволенні заяви прокурора про перегляд рішення касаційного суду, яке було винесено на користь  власників земельних ділянок.

Чому ж  рішення ВСУ для районного суду — порожній звук?

Матеріали свідчать, що у серпні 2015 року, до Вишгородського районного суду Київської області звернувся перший заступник прокурора Київської області в інтересах держави з позовом, в якому знову просив суд позбавити власників земельних ділянок, виділених в 2009 році, права власності. Не дивно, що майже за 10 років власники вказаних ділянок мінялись декілька разів. І врешті-решт, позов було подано до 57 осіб, які зазначені земельні ділянки отримували в дар, успадковували або просто купували.

Просто вражає: купляєте маленький клаптик землі під Києвом, котра не так дешево коштує. При цьому належним чином перевіряєте всі юридичні нюанси, бачите, що є рішення судів, якими всі претензії зняті. Нотаріус підтверджує, що немає жодних обмежень чи обтяжень. І тут раптом в суді з`являється черговий позов про скасування права власності та відібрання вашої земельної ділянки! І рішення Верховного Суду нічого не варте! І не важливо, що купили ви цю ділянку за чесно зароблені та задекларовані  гроші!

Чи може таке відбуватися в правовій державі? Відповідь: ні. Але ж відбувається.  

Здавалося б, на прокурора вчинили політичний тиск (так стверджують громадяни), і він подав схожий позов до суду,  повторивши попередні позовні вимоги і використавши процесуальні шпарини, що дозволили підмінити юрисдикцію і повністю продублювати позовні вимоги.  

На думку експертів, суд повинен розібратися, врахувати аргументи сторін і послатися на рішення Верховного Суду, не враховувати яке просто не мав права.  Врешті, у позові прокурору суд мав би відмовити. Як стверджують дачники, у них не було сумнівів, що так воно й буде.

Однак суддя Вишгородського районного суду Київської області Баличева М.Б. не врахувала, що відповідно до ч.4 ст. 82 Цивільного процесуального кодексу України, обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Суддя проігнорувала встановлені судовим рішенням факти щодо неналежності земельних ділянок до земель водного фонду. Окрім того, суддя взагалі не розбиралась щодо статусу водойми, поблизу котрої знаходяться вказані земельні ділянки. Адже частина з них знаходиться не біля Дніпра, а біля обвідного каналу, що передбачає інші правила визначення прибережної смуги не у 100 метрів, а  лише у 50. Так само суддя повністю проігнорувала підстави набуття права власності на земельні ділянки. Тобто навіть добросовісні набувачі, які за цей час купили зазначені земельні ділянки і опинились серед відповідачів, були одним розчерком судді позбавлені своєї власності. Не зупинив суддю і той факт, що строк звернення до суду з позовною заявою прокурор  давно пропустив, оскільки минуло близько 10 років з моменту передачі земельних ділянок.

Усі ці норми зухвало проігнорувала суддя і ухвалила рішення про повне задоволення позову прокурора. Чому? Відповідь на це питання, вочевидь, криється в інформації ЗМІ щодо впливу народного депутата на судовий процес та процес представництва інтересів держави прокурором.

Іншими словами, 57 власникам земельних ділянок просто не пощастило  з ненаситними сусідами.

Питання в тому, навіщо здійснювалась судова реформа, утворювались стільки контрольних органів, лунали заяви про боротьбу з корупцією, якщо суддя першої інстанції може запросто наплювати на рішення Верховного Суду, піддатися очевидному тиску і ухвалити повністю незаконне рішення? Як може тиск народного депутата — чи кого б там не було — бути вагомішим, ніж рішення Верховного Суду? Чому такі очевидно несправедливі та незаконні рішення досі існують в нашій державі? Хто може покласти цьому край, якщо одні й ті ж люди одною рукою голосують за судову реформу, іншою — розводять корупцію в судах?  Скільки продовжуватиметься ця безкарність? Це лише малий перелік питань, котрі ставлять зневірені громадяни. Хто на них відповість  — поки невідомо.