Ухвала слідчого судді про арешт майна автоматично припиняє свою дію у разі закриття кримінального провадження постановою слідчого або прокурора – ВС

У разі закриття кримінального провадження постановою слідчого або прокурора, ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно (речові докази) припиняє свою дію, з огляду на що припиняє свою дію і застосоване слідчим суддею позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування відповідним майном.

Оскільки ухвала слідчого судді про скасування арешту майна, ухвалена після закриття слідчим кримінального провадження, не передбачена кримінальними процесуальними нормами, суд апеляційної інстанції позбавлений права відмовити в перевірці законності такого рішення. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню.

На цьому наголосила Об`єднана палата Касаційного кримінального суду у постанові від 15 квітня 2024 року по справі № 554/2506/22.

Обставини справи

У травні 2023 року постановою слідчого кримінальне провадження закрито у зв`язку з відсутністю в діянні володільця авто складу кримінального правопорушення.

Слідчий суддя райсуду задовольнив клопотання адвоката і скасував арешт автомобіля «Мерседес Бенс». Наступного дня ухвалою слідчого судді було частково задоволено клопотання прокурора про скасування арешту майна, накладеного у кримінальному провадженні, скасовано арешт автомобіля марки «Mercedes-Benz, який постановлено передати для потреб Збройних Сил України.

У мотивах суд апеляційної інстанції вказав про те, що не вбачає підстав до оскарження ухвали слідчого судді, оскільки відсутні відомості про те, що скаржник має законні права користуватися автомобілем «Mercedes-Benz». Також апеляційний суд зазначив, що питання, порушене перед апеляційним судом, необхідно вирішувати в порядку цивільного судочинства, оскільки наявний спір про належність речей, що підлягають поверненню.

Закриваючи провадження за апеляційною скаргою адвоката на ухвалу слідчого судді, апеляційний суд послався на приписи ст. 309, п. 9-1 ч. 1 ст. 393 КПК, а також на ч. 12 ст. 100 цього Кодексу. Вказав, що ухвала слідчого судді щодо часткового задоволення клопотання про скасування арешту майна відсутня в переліку ухвал, які підлягають оскарженню в апеляційному порядку під час досудового розслідування, передбачених ст. 309 КПК, і з огляду на це дійшов висновку, що оскаржене рішення слідчого судді не може бути предметом перевірки в суді апеляційної інстанції.

Не погодившись із рішенням Полтавського апеляційного суду, адвокат звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою.

З метою формування єдиного правозастосовного підходу кримінальне провадження передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду.

Позиція Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду

ОП ККС ВС не погоджується з такими висновками апеляційного суду.

1. Частини 3 та 4 ст. 174 КПКрегулюють порядок вирішення питання про скасування арешту майна у двох випадках: судом - за наслідками розгляду кримінальної справи та прокурором - одночасно з винесенням ним постанови про закриття кримінального провадження.

Натомість у ст. 174 КПК не йдеться про скасування арешту майна слідчим суддею після закінчення досудового розслідування внаслідок закриття кримінального провадження за постановою керівника органу досудового розслідування на підставі приписів п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК.

Разом із тим, за приписами частини 4, якою доповнено ст. 132 КПК Законом «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо закриття кримінального провадження у зв`язку з втратою чинності законом, яким встановлювалася кримінальна протиправність діяння» № 2810-IX від 1 грудня 2022 року (набрав чинності 29 грудня цього ж року), ухвала слідчого судді або суду про застосування заходів забезпечення кримінального провадження припиняє свою дію після закінчення строку її дії, скасування запобіжного заходу, ухвалення виправдувального вироку чи закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Після закриття кримінального провадження втручання у сферу приватних інтересів (арешт майна) фактично набуває свавільного характеру, з огляду на що приписи ч. 4 ст. 132 КПК є дієвим засобом реалізації положень ст. 3 Конституції України, ст. 13 Конвенції задля усунення порушення прав власника або володільця майна.

Приписи ч. 4 ст. 132 КПК є нормою, за якою в КПК встановлено порядок припинення арешту майна після закриття кримінального провадження, застосування якої у взаємозв`язку із положеннями ч. 1 ст. 170 цього Кодексу скасовує обмеження, застосовані під час досудового розслідування.

Імперативні приписи ч. 4 ст. 132 КПК вимагають поводження з вказаним вище майном з боку прокурора, органу досудового розслідування, державної влади чи місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій, фізичних осіб та інших суб`єктів суспільних відносин як таким, що не є арештованим в порядку, передбаченому КПК. За відсутності інших законних підстав, позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, стосовно якого арешт припинив свою дію, є протиправним і тягне відповідальність, передбачену законом.

Отже, у разі закриття кримінального провадження постановою слідчого або прокурора, ухвала слідчого судді про накладення арешту на майно (речові докази) припиняє свою дію, з огляду на що припиняє свою дію і застосоване слідчим суддею позбавлення права на відчуження, розпорядження та/або користування відповідним майном. Після закриття кримінального провадження в порядку, передбаченому законом слідчим, речовий доказ перебуває у володінні органу досудового розслідування за відсутності процесуального рішення про арешт майна.

У цій справі кримінальне провадження закрив керівник органу досудового розслідування на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК, і з цього моменту припинила дію ухвала слідчого судді районного суду про арешт майна в межах кримінального провадження, наслідком чого є скасування арешту як заходу забезпечення кримінального провадження.

Перелік ухвал слідчого судді, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування в апеляційному порядку, визначено в ч. 3 ст. 307, ст. 309 КПК. До цього списку не відносяться ухвали слідчих суддів про повне або часткове скасування арешту майна, постановлені за правилами ст. 174 КПК, які за висновком об`єднаної палати ККС ВС, висловленим у постанові від 19 лютого 2019 року (справа № 569/17036/18, провадження № 51-598кмо19), апеляційному оскарженню не підлягають.

Приписи статей 174, 309 КПК містять імперативи, які підлягають застосуванню під час здійснення кримінального провадження, з огляду на що встановлена ними заборона оскаржити в апеляційному порядку ухвалу слідчого судді про скасування арешту майна розповсюджує свою дію виключно на ті стадії кримінального провадження, які визначені положеннями пунктів 5, 24 ч. 1 ст. 3 КПК.

Водночас у ст. 309 КПК не йдеться про неможливість чи заборону оскарження в апеляційному порядку ухвал слідчих суддів про скасування арешту майна, постановлених за відповідним клопотанням, що подане після закінчення досудового розслідування внаслідок закриття органом досудового розслідування (слідчим) кримінального провадження в порядку, передбаченому законом, зокрема, на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК.

Таке право забезпечується на підставі положень статей 124, 129 Конституції України, п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК. Наведене кореспондується з висновком, викладеним у постанові ВП ВС від 23 травня 2018 року у справі № 237/1459/17.

ОП ККС ВС уважає, що під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження апеляційному суду слід виходити з приписів ст. 9 КПК, яка розкриває принцип законності кримінального провадження та в ч. 6 установлює, що, коли положення Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 цього Кодексу, зокрема і забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності. Оскільки ухвала слідчого судді про скасування арешту майна, ухвалена після закриття слідчим кримінального провадження, не передбачена кримінальними процесуальними нормами, суд апеляційної інстанції позбавлений права відмовити в перевірці законності такого рішення, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 КПК. Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, статей 124, 129 Конституції України, які його гарантують.

2. Відповідно до ч. 1 ст. 100 КПКречовий доказ, який був наданий стороні кримінального провадження або нею вилучений, повинен бути якнайшвидше повернутий володільцю, крім випадків, передбачених статтями 160-166, 170-174 цього Кодексу.

Втім слідчий суддя постановив судове рішення, за яким речовий доказ, вилучений стороною обвинувачення у володільця автомобіля «Мерседес Бенс», вирішено передати іншій особі, яка не є володільцем в аспекті приписів ч. 1 ст. 100 КПК, тобто вирішив питання про долю речового доказу.

Апеляційний суд, пославшись на приписи ч. 12 ст. 100 КПК, не проаналізував їх у взаємозв`язку з тими, що визначені частинами 1, 9 цієї статті, і не звернув уваги на те, що рішення постановив слідчий суддя, який не наділений відповідними повноваженнями.

Порядок кримінального провадження на території України визначається лише кримінальним процесуальним законодавством України, яке складається з відповідних положень Конституції України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, цього Кодексу та інших законів України.

Чинний кримінальний процесуальний закон розрізняє поняття «суд» та «слідчий суддя», визначаючи стадії кримінального провадження (досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв`язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність) здійснення ними своїх повноважень та належним чином розмежовуючи їх.

Відповідно до ч. 9 ст. 100 КПК у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу.

Тобто, у випадку, коли кримінальне провадження закрите слідчим, клопотання подане в порядку ч. 9 ст. 100 КПК про долю речових доказів вирішується судом, а не слідчим суддею. Натомість у даному кримінальному провадженні суд апеляційної інстанції не дав належної оцінки тому, що розгляд клопотання прокурора здійснив не суд, а слідчий суддя і його ухвала підлягає оскарженню як така, що не передбачена КПК.

Право на судовий захист є фундаментальним правом людини, яке є гарантією захисту її прав, свобод і законних інтересів, а рівень його забезпеченості характеризує демократизм держави та її правовий характер.

У кримінальному судочинстві, де стикаються публічні та приватні інтереси, виникає потреба у створенні таких механізмів реалізації права на судовий захист, які забезпечували б ефективне поновлення прав особи, були максимально пристосовані для вирішення його завдань на всіх етапах провадження.

Як визначено ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Вирішуючи питання про можливість апеляційного оскарження рішень, за якими особа позбавляється відповідного права або обмежується, варто виходити з такого.

Відповідно до п. 8 ч. 2 ст. 129 Конституції України однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Як визначено ч. 2 ст. 24 КПК, гарантується право на перегляд вироку, ухвали суду, що стосується прав, свобод чи інтересів особи, судом вищого рівня в порядку, передбаченому цим Кодексом, незалежно від того, чи брала така особа участь у судовому розгляді.

КСУ у Рішенні від 8 квітня 2015 року № 3-рп/2015 сформулював юридичну позицію, за якою обмеження права на апеляційне оскарження рішення суду не може бути свавільним та несправедливим; таке обмеження має встановлюватися виключно Конституцією та законами України, переслідувати легітимну мету, бути обумовленим суспільною потребою досягнення цієї мети, пропорційним та обґрунтованим; у разі обмеження права на оскарження судових рішень законодавець зобов`язаний запровадити таке нормативне регулювання, яке дасть можливість оптимально досягти легітимної мети з мінімальним втручанням у реалізацію права на судовий захист і не порушувати сутнісний зміст такого права (абзац 3 пп. 2.2 п. 2 мотивувальної частини).

Також у Висновку від 20 січня 2016 року № 1-в/2016 Конституційний Суд України зауважив, що особі має бути гарантовано право на перегляд її справи судом апеляційної інстанції; після апеляційного розгляду справи сторони судового процесу можуть бути наділені правом оскаржити судові рішення першої та апеляційної інстанцій до суду касаційної інстанції у випадках, визначених законом, що сприятиме забезпеченню реалізації принципу верховенства права (абзац 2 пп. 3.6.3 пп. 3.6 п. 3 мотивувальної частини).

Відповідно до принципу верховенства права держава має запровадити таку процедуру апеляційного перегляду справ, яка забезпечувала б ефективність права на судовий захист, зокрема давала б можливість відновлювати порушені права і свободи та максимально запобігати негативним індивідуальним наслідкам можливої судової помилки.

Завданням кримінального провадження, окрім іншого, є охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження (ст. 2 КПК).

Згідно з ч. 6 ст. 9 КПК у випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені частиною першою статті 7 цього Кодексу.

Як визначено ч. 9 ст. 100 КПК, у разі закриття кримінального провадження слідчим або прокурором питання про спеціальну конфіскацію та долю речових доказів і документів вирішується ухвалою суду на підставі відповідного клопотання, яке розглядається згідно із статтями 171-174 цього Кодексу, однак не визначено порядку оскарження судового рішення, постановленого за результатом розгляду цього клопотання.

ОП ККС ВС зауважує, що посилання в ч. 9 ст. 100 КПК на те, що клопотання розглядається згідно зі статтями 171-174 КПК, слід сприймати як таке, що свідчить про наявність у суду за результатами такого розгляду відповідних повноважень вирішити питання про долю речових доказів і документів.

Положення процесуального закону прямо не регулюють можливості оскарження у апеляційному, а у подальшому й у касаційному порядку рішення суду за результатом розгляду клопотання про вирішення долі речових доказів, але й не забороняють такого оскарження з метою захисту від свавільного обмеження права власності або володіння.

Статтею 374 КПК передбачено, що у разі ухвалення вироку суд зобов`язаний вирішити питання щодо речових доказів і документів, і таке рішення може бути оскаржене як у апеляційному, так і у касаційному порядку.

На переконання ОП ККС ВС, аналогічним правом має бути наділена й особа, яка є володільцем або власником майна, і право якої на вільне розпорядження, користування чи володіння цим майном було обмежено під час досудового розслідування, а кримінальне провадження при цьому закрито слідчим або прокурором.

Забезпечення права на апеляційне та касаційне оскарження рішення суду, прийнятого за результатами розгляду питання про долю речових доказів та документів надає можливість реалізувати легітимну мету судового контролю в аспекті реалізації положень ст. 1 Протоколу до Конвенції.

3.Наведене вище в сукупності свідчить про те, що суд апеляційної інстанції постановив рішення з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону, що перешкодило йому ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване судове рішення.

Таким чином, ОП ККС вважає за необхідне скасувати оскаржене судове рішення та призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.

Висновок ОП ККС ВС щодо застосування норми, передбаченої абзацом 1 ч. 4 ст. 132 КПК:

У разі закриття слідчим, прокурором кримінального провадження в порядку, передбаченому КПК, заходи забезпечення кримінального провадження, серед яких і арешт майна, припиняють свою дію в силу прямої вказівки ч. 4 ст. 132 КПК.

Висновок щодо застосування норм, передбачених ст. 309, ч. 4 ст. 399 КПК, у їх взаємозв`язку із приписами статей 170 - 174 КПК:

Ухвала слідчого судді про скасування арешту майна або відмову у його скасуванні, постановлена після закриття кримінального провадження, не передбачена кримінальними процесуальними нормами, тому суд апеляційної інстанції не вправі відмовити в перевірці законності такого рішення, посилаючись на приписи ч. 4 ст. 399 та ст. 309 КПК.

Право на апеляційне оскарження такого судового рішення підлягає забезпеченню на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, статей 124, 129 Конституції України.

Висновок щодо застосування норми, передбаченої ч. 9 ст. 100КПК, у взаємозв`язку із нормами, передбаченими статтями 171-174 КПК:

Ухвала суду, постановлена на підставі ч. 9 ст. 100 КПК після закриття кримінального провадження слідчим або прокурором, за якою вирішено питання про долю речових доказів і документів, може бути оскаржена як у апеляційному, так і у касаційному порядку.

Постановлена слідчим суддею в порядку ч. 9 ст. 100 КПК ухвала про вирішення питання про долю речових доказів і документів, може бути оскаржена в апеляційному порядку на підставі п. 17 ч. 1 ст. 7 та ч. 1 ст. 24 КПК, як така, що не передбачена КПК.

Автор: Наталя Мамченко