Засуджений за одержання хабаря правоохоронець вимагав виплатити йому заборгованість із зарплати і виграв справу у ЄСПЛ: що вирішила Велика Палата

Велика Палата Верховного Суду 14 березня 2024 року розглянула справу колишнього правоохоронця, якого в свій час було засуджено за одержання хабаря, за виключними обставинами з підстави встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань (справа № 2а-14139/12/2670).

Обставини справи

Позивач проходив службу в органах внутрішніх справ України з 2001 року. З 2008 року обіймав посаду оперуповноваженого відділу боротьби зі злочинами, пов`язаними з торгівлею людьми Деснянського РУ ГУ МВС України в місті Києві.

У лютому 2010 року позивача затримали за підозрою в одержанні хабаря (ч. 2 ст. 368 КК). Начальник ГУ МВС відсторонив позивача від виконання службових обов`язків у зв`язку з порушенням стосовно нього кримінальної справи на час проведення службового розслідування. Службове розслідування було завершене 4 березня 2010 року.

Деснянський районний суд Києва вироком від 6 травня 2011 року засудив позивача за ч. 2 статті 368 КК до позбавлення волі на строк 5 років з конфіскацією, з позбавленням права обіймати посади, пов`язані з виконанням функцій представника влади строком на 3 роки.

Начальник ГУ МВС 16 вересня 2011 року звільнив позивача з органів внутрішніх справ згідно з пунктом 67 Положення про проходження служби (як особу, засуджену за вчинення злочину, після вступу в законну силу вироку суду) з 19 вересня 2011 року.

Грошове забезпечення позивачу не нараховувалось та не виплачувалось з 3 лютого 2010 року по день звільнення зі служби - 19 вересня 2011 року.

У жовтні 2012 року позивач звернувся до суду з позовом, у якому просив зобов`язати відповідача провести розрахунок при звільненні і сплатити йому: 37 152 грн 72 коп. заборгованість із виплати заробітної плати; 14 670 грн - заборгованість за затримку розрахунку при звільненні; 2 970 грн 24 коп. - компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням виплати заробітної плати.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 19 листопада 2012 року позов задовольнив частково. Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 24 січня 2013 року скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове, яким позов задовольнив частково. Зобов`язав Деснянське РУ ГУ МВС нарахувати і виплатити позивачу грошове забезпечення за період з 17 лютого по 4 березня 2010 року та компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням строків виплати грошового забезпечення. У задоволенні решти позовних вимог відмовив. Вищий адміністративний суд України ухвалою від 10 липня 2014 року касаційну скаргу позивача залишив без задоволення, а постанову Київського апеляційного адміністративного суду без змін.

Позивач не примирився із зазначеними судовими рішеннями й подав до Європейського суду з прав людини заяву, у якій скаржився на порушення своїх прав за пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статтею 1 Першого протоколу до цієї Конвенції, прояв яких полягав у незаконному позбавленні його заробітної плати і ненаведенні національними судами достатнього обґрунтування у своїх рішеннях про відмову у задоволенні його позовних вимог щодо виплати заборгованості.

ЄСПЛ за наслідками розгляду заяви позивача у своєму рішенні від 14 грудня 2023 року у справі «Коргун проти України»» (заява № 68907/14) констатував, що суди (апеляційний суд та ВАСУ) не виконали свого обов`язку розглянути та прокоментувати доводи, які мали вирішальне значення для результату розгляду справи. Відтак ЄСПЛ не зміг дійти висновку, що національні суди розглянули справу заявника, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, щоб провадження вважалося «справедливим». Наслідком таких дій національних судів стало порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Європейський суд з прав людини зазначив, що згідно з його з усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з гідним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів і трибуналів мають бути належним чином викладені підстави, на яких вони ґрунтуються (див. рішення у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» [ВП] (Garcia Ruiz v. Spain) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-1). Це зобов`язання передбачає, що сторона провадження може розраховувати на конкретну та чітку відповідь на ті аргументи, які мають вирішальне значення для результату розгляду справи (див. рішення у справі «Рамос Нунеш де Карвальо е Са проти Португалії» [ВП] (Ramos Nunes de Carvalho e Sa v. Portugal) [GC], заява № 55391/13 та 2 інші, пункт 185, від 6 листопада 2018 року).

У рамках обставин цієї справи ЄСПЛ зазначив, що апеляційний суд не прокоментував, чому він вважав положення про перебування у розпорядженні (органу внутрішніх справ) застосовними до заявника, з огляду на те, що не було доведено ухвалення будь-якого рішення про перебування його у розпорядженні.

Заявник вказав на проблему в обґрунтуванні, яке навів апеляційний суд, але ВАСУ жодним чином не прокоментував цей аргумент, лише повторив обґрунтування апеляційного суду.

Далі ЄСПЛ зазначив, що за цих обставин неможливо з`ясувати, чи суди просто знехтували розглядом цього аргументу, чи мали намір відхилити його, і, якщо таким був їхній намір, якими були підстави для такого рішення. Національні суди не посилалися на будь-яке інше положення національного законодавства, яке могло б бути підставою для невиплати заробітної плати заявнику за відповідний період.

25 грудня 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява позивача про перегляд за виключними обставинами постанови Київського апеляційного адміністративного суду, ухвали ВАСУ від 10 липня 2014 року з підстави встановлення ЄСПЛ порушення Україною міжнародних зобов`язань.

Представниця Деснянського РУ ГУ МВС України в місті Києві висловилася проти задоволення заяви з вимогами виплатити заборговане грошове забезпечення, заборгованість за затримку розрахунку при звільненні та компенсацію за втрату доходів у зв`язку з порушенням виплати грошового забезпечення, бо вважає, що нема законних підстав для виплати цих платежів. За її словами, позивач як працівник правоохоронного органу не може очікувати плати (грошового забезпечення) за виконання службових повноважень, яких насправді не виконував у зв`язку з тим, що був арештований (тимчасово перебував під вартою) за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата вирішила, що заява підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

Як випливає зі змісту та суті Рішення ЄСПЛ, порушення конвенційних приписів полягало насамперед у тому, що якщо суди апеляційної чи касаційної інстанцій вирішили, що факторами, які в окресленій правовій ситуації унеможливлювали виплату позивачеві грошового забезпечення, були дії і «рішення» про перебування працівника міліції в розпорядженні органу внутрішніх справ або, інакше кажучи, - поза штатною посадою упродовж часу, коли він був під арештом у зв`язку з притягненням до кримінальної відповідальності, період перебування під яким (арештом) не зараховується (не має зараховуватися) для виплати грошового забезпечення, то згадані національні суди мали би назвати (послатися, використати), щонайменше, «рішення» (офіційний документ), яке б підтверджувало переведення позивача в розпорядження органу внутрішніх справ, тобто у статус працівника міліції, який не давав би правомірних підстав для виплати грошового забезпечення.

У Рішенні ЄСПЛ акцентував увагу й на тому, що апеляційний, касаційний суди на противагу вимогам закону жодним чином не прокоментували (не відреагували) на доводи (позицію) позивача про те, що підстави, які суди поклали в основу відмови виплатити йому заборговане грошове забезпечення та інші пов`язані з ним грошові кошти, не існували.

ЄСПЛ підсумував, що національні суди не виконали свого обов`язку розглянути та прокоментувати доводи, які мали вирішальне значення для результату розгляду справи. У такому разі Суд не може дійти висновку, що національні суди розглянули справу заявника, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, щоб провадження вважалося «справедливим».

Такий висновок Суду має означати заразом, що констатація порушення конвенційних прав не повинна звільняти національні суди, які допустили порушення цих прав під час судового розгляду, від їхнього виправлення в межах національного законодавства, зокрема, як зазначив сам Суд, з дотриманням статті 361 і 362 КАС України вимагати відновлення провадження.

З огляду на встановлення в Рішенні ЄСПЛ порушення права позивача на справедливий розгляд його справи оскаржувані рішення належить визнати ухваленими з порушенням приписів адміністративного процесуального законодавства, зокрема частини третьої статті 159 КАС України (чинної на час розгляду справи), щодо обґрунтованості судового рішення.

Характер установлених Судом порушень під час розгляду справи позивача, які лягли в основу його висновку про порушення Україною пункту 1 статті 6 Конвенції через несправедливий розгляд справи, ставлять під сумнів рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій у цій справі.

Наведена обставина в розумінні підпункту «b» підпункту «іі» пункту ІІ Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи державам-членам № R(2000)2 від 19 січня 2000 року «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження у певних справах на національному рівні після прийняття рішень Європейським судом з прав людини» є передумовою для повторного розгляду справи як найбільш ефективного, якщо й не єдиного, засобу для відновлення попереднього правового становища, яке сторона мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum).

Отже, констатовані ЄСПЛ порушення конвенційних та національних вимог у контексті цієї справи можна усунути шляхом скасування ухвали суду касаційної інстанції та постанови суду апеляційної інстанції з направленням матеріалів заяви до суду апеляційної інстанції для ухвалення судового рішення відповідно до вимог КАС України з урахуванням висновків, викладених у Рішенні ЄСПЛ.

З огляду на викладене вимоги заявника підлягають задоволенню в частині прохання про скасування судового рішення касаційної інстанції у цій справі, але не можуть бути задоволені в частині ухвалення нового – позитивного для нього судового рішення.

Беручи до уваги очевидну необґрунтованість рішення суду апеляційної інстанції і те, що суд касаційної інстанції не має права (повноважень) встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази, а також дотримуючись принципу процесуальної економії, попри те, що заявник не ставив вимогу про скасування рішення суду апеляційної інстанції, Велика Палата вважає за необхідне, окрім судового рішення касаційної інстанції (ухвала ВАСУ від 10 липня 2014 року), скасувати й рішення суду апеляційної інстанції (постанова Київського апеляційного адміністративного суду від 24 січня 2013 року) та направити справу до апеляційної інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Google Новини SUD.UA, а також на наш VIBER, сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.