Придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача, - Велика Палата ВС висловилася стосовно витребування майна

Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна, а також враховувати висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.

Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі №233/4365/18.

За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

До Державного концерну «Укроборонпром» входить Костянтинівське державне науково-виробниче підприємство «Кварсит». Майно цього підприємства є обмеженим у цивільному обороті відповідно до Закону України «Про введення мораторію на примусову реалізацію майна» №2864-III.

Для погашення заборгованості цього підприємства ДП «Сетам» провело електронні торги з реалізації у виконавчому провадженні арештованого нерухомого майна – приміщення готелю. Підприємство оскаржило до суду електронні торги, протокол їх проведення, а також відповідний акт. Стверджувало, що відчуження майна було протиправним, бо відбулося без згоди Державного концерну «Укроборонпром» і всупереч мораторію на примусову реалізацію майна.

Суди першої й апеляційної інстанцій відмовили у задоволенні позову. Вважали, що мораторій, передбачений Законом №2864-III, незастосовний у спірних правовідносинах. Кошти, отримані від реалізації приміщення готелю, були спрямовані на погашення заборгованості державного підприємства перед його працівниками. А зазначений мораторій не розповсюджуються на випадки примусового виконання судових рішень щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами.

На думку судів, дії державного виконавця відповідали Закону «Про виконавче провадження» №1404-VIII, який є спеціальним актом щодо примусового виконання судових рішень відносно позивача як боржника. Порушення правил проведення електронних торгів суди не встановили. Зазначили, що приміщення готелю відсутнє у передбаченому Законом № 1404-VIII Переліку майна, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами.

Державний концерн «Укроборонпром» із рішеннями судів не погодився. Подав касаційну скаргу до Верховного Суду. Звернув увагу на те, що позивач включений до переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації згідно із Законом «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації». Тому нерухоме майно державної власності, яке знаходиться у позивача, відповідно до Закону України «Про управління об`єктами державної власності» №185-V у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, і Статуту позивача є обмеженим у цивільному обороті, зокрема, його не можна відчужити, як і не можна вчиняти дії, наслідком яких може бути його відчуження.

Велика Палата Верховного Суду мала відповісти на питання, зокрема, про те

 (1) чи є належними й ефективними вимоги про визнання недійсними протоколу й акта про проведені прилюдні торги;

(2) чи є підстави для висновку про те, що реалізація приміщення готелю відбулася згідно із Законом № 2864-III.

ВП ВС прийшла до висновку, що відповідь на перше питання негативна, тобто, вимоги про визнання недійсними протоколу й акта про проведені прилюдні торги не є належними й ефективними.

А для відповіді на інше необхідно дослідити зібрані у справі докази, окремі з яких суди попередніх інстанцій залишили поза увагою. Також під час нового розгляду справи залежно від установлених обставин слід вирішити питання про ефективність у спірних правовідносинах вимоги про визнання електронних торгів недійсними.

Передача справи до ВП ВС

19 травня 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду постановив ухвалу про передання справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду. Обґрунтував тим, що вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 листопада 2018 року у справі № 910/26146/15 і від 18 лютого 2021 року у справі № 910/14680/19, щодо неможливості відчуження об`єкта державної власності, який не підлягає приватизації.

Так, за обставинами справи № 910/26146/15 КГС вказав, що відчужене на аукціоні майно є державним, перебуває на балансі державного підприємства, віднесеного до Переліку об`єктів державної власності, що не підлягають приватизації, згідно з положеннями Закону України «Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації». Зважаючи на припис частини дев`ятої статті 11 Закону № 185-V, касаційний суд підтримав висновки суду апеляційної інстанції про визнання торгів недійсними.

За обставинами справи № 910/14680/19 КГС вказав, що саме по собі включення Акціонерного товариства «Перший Київський машинобудівний завод» до переліку об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації, але можуть бути корпоратизовані, є достатнім для висновку про поширення на майно цього товариства припису частини дев`ятої статті 11 Закону № 185-V щодо заборони відчуження такого майна та про наявність підстав для визнання торгів недійсними через реалізацію на них майна, якого стосується ця заборона.

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважає, що відступ від зазначеного висновку слід зробити на користь такого:

• Для визнання торгів недійсними необхідною є наявність для цього підстав (порушення правил проведення торгів), а також встановлення того, чи порушується, не визнається або оспорюється суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.
• Заборона, передбачена у частині дев`ятій статті 11 Закону № 185-Vу редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, не стосується примусового відчуження відповідного майна, а тільки добровільного.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Щодо оскарження протоколу й акта про проведені прилюдні торги

Позивач звернувся до суду з вимогами про визнання недійсними не тільки електронних торгів із реалізації арештованого приміщення готелю, але й протоколу та акта про проведені прилюдні торги. Суд першої інстанції відмовив у задоволенні позову. Апеляційний суд це рішення підтримав. Велика Палата Верхового Суду з відмовою у задоволенні вимог про визнання недійсними протоколу й акта про проведені прилюдні торги погоджується, але з інших мотивів, ніж ті, які навели суди попередніх інстанцій.

За змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію. Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту.

Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально.

У справі № 233/4365/18 Великій Палаті Верховного Суду належить, зокрема, вирішити, чи є належними й ефективними у спірних правовідносинах вимоги про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги.

Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що реалізація майна, зокрема майнових прав, на прилюдних торгах полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на нього до покупця - переможця прилюдних торгів. Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів особливості, проведення таких торгів є правочином. Такий висновок узгоджується з приписами статей 650, 655 і частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на публічних торгах і визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті.

Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів.

Оскільки продаж майна на публічних торгах є правочином, то оскаржити останній можна за певних умов (зокрема, у разі ефективності такого способу захисту для позивача), а не протокол як документ, який засвідчує вчинення цього правочину. Вимоги про визнання недійсними протоколу публічних торгів є неналежним і неефективним способом захисту. Такий самий підхід слід застосовувати і щодо оскарження іншого документа - акта про проведені електронні торги. З огляду на наведене неналежними та неефективними є відповідні дві вимоги позивача.

Тому рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. Вимогу про визнання недійсними електронних торгів суд може інтерпретувати як позов про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу. Проте ця вимога лише за певних умов може бути ефективним способом захисту, наприклад, тоді, якщо позивачем і відповідачем є продавець і покупець за договором купівлі-продажу.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України). Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга цієї статті у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Велика Палата Верховного Суду раніше виснувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна.

Суди попередніх інстанцій для вирішення питання про те, який суб`єкт має право на позов і на який саме (про визнання недійсним договору купівлі-продажу чи про витребування майна), належно не дослідили, чи міг позивач бути власником приміщення готелю за встановленої інформації про те, що воно є у державній власності, та відповідно у який спосіб позивач міг би захистити саме його право на це приміщення у разі порушення останнього.

Метою позову про витребування майна з чужого володіння є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку позбавлення власника його нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на таке майно.

Рішення суду про витребування нерухомого майна на користь його власника із чужого володіння є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України).

Якщо продавець продав товар, який належить іншій особі на праві власності, не маючи права його відчужувати, то покупець не набуває право власності на товар, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від такого набувача лише у випадках, встановлених частиною першою статті 388 ЦК України (з урахуванням винятків, визначених у частині другій цієї статті), тоді як у недобросовісного набувача чи у добросовісного, який набув майно безоплатно, власник має право його витребувати у всіх випадках (стаття 387, частина третя статті 388 ЦК України).

Тому, якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах, і, наприклад, вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув право власності на придбане приміщення готелю, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права. Для застосування вимоги про витребування майна з чужого володіння немає потреби в оскарженні електронних торгів (відповідного правочину купівлі--продажу), складених на їх підставі протоколу й акта про проведені електронні торги чи викладеного в окремому документі договору купівлі-продажу.

Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства. Добросовісність набувача майна має значення для застосування як критерію законності втручання держави у право набувача на мирне володіння майном, так і критерію пропорційності такого втручання легітимній меті останнього.

Якщо особа витребовує нерухоме майно, то для визначення добросовісності його набувача, крім приписів ЦК України, слід застосовувати припис пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», відповідно до якого державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна, а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону.

Отже, якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень.

Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

Щодо виконавчого провадження, у межах якого відбувалася реалізація приміщення готелю

Позивач стверджував, що стаття 1 Закону № 2864-III встановила мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств і господарських товариств, у статутних капіталах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна.

Суди першої й апеляційної інстанцій констатували, що за змістом статті 2 вказаного Закону мораторій на примусову реалізацію майна не розповсюджується на випадки примусового виконання рішень щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами. Вважали, що дії державного виконавця з опису, арешту й оцінки майна є підготовчими та не стосуються проведення торгів. Тому останні з цих підстав не можна визнати недійсними, а кошти від реалізації приміщення готелю були спрямовані на погашення заборгованості позивача із заробітної плати.

Третя особа у касаційній скарзі стверджувала, що зведене виконавче провадження, яке стосується, зокрема, погашення заборгованості позивача перед його працівниками, має номер № НОМЕР_2. Тоді як постанови державного виконавця у виконавчому провадженні № НОМЕР_1 від 2 серпня 2017 року про опис та арешт приміщення готелю і від 16 серпня 2017 року про призначення суб`єкта оціночної діяльності - суб`єкта господарювання для участі у виконавчому провадженні стосуються виконання наказу Господарського суду Донецької області від 17 серпня 2015 року у справі № 905/872/15 про стягнення заборгованості за договором поворотної фінансової допомоги на користь ТОВ «Сана-Груп». Цим третя особа звернула увагу суду на те, що реалізація приміщення готелю відбувалася з іншою метою, ніж примусове виконання рішень щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами. Велика Палата Верховного Суду вважає, що докази на підтвердження такого аргументу потребують їх оцінки належним судом.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що мораторій на відчуження державного майна, запроваджений Законом № 2864-III у відповідній редакції, не стосувався випадків примусового виконання рішень щодо виплати заробітної плати та інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами. Однак цей виняток не охоплює випадки примусового виконання будь-якого іншого рішення суду, бо під час такого виконання діє передбачена Законом № 2864-III заборона. Тому після проведення публічних торгів на виконання іншого рішення суду, ніж щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку з трудовими відносинами, наступне перерахування отриманих від реалізації обмеженого в обороті майна коштів на погашення саме заборгованості за такими виплатами не легалізує ці торги.

Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що кошти від реалізації приміщення готелю в межах зведеного виконавчого провадження були спрямовані на погашення заборгованості позивача з виплати заробітної плати двом його працівникам. Вказали, що опис та арешт приміщення готелю був здійснений на підставі відповідної постанови державного виконавця від 2 серпня 2017 року. Проте спрямування коштів, отриманих від реалізації приміщення готелю, для погашення зазначеної заборгованості ще не означає, що така реалізація відбувалася з метою погашення заборгованості позивача перед його працівниками, як і те, що саме для цього проведений опис і арешт майна боржника.

Третя особа вказала на те, що опис та арешт приміщення готелю державний виконавець провів у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, яке стосувалося виконання наказу Господарського суду Донецької області від 17 серпня 2015 року у справі № 905/872/15 про стягнення заборгованості за договором поворотної фінансової допомоги на користь ТОВ «Сана-Груп», хоча зведене виконавче провадження має номер № НОМЕР_2. Тому, не оцінивши вказаний аргумент, як і пов`язані з цим аргументом докази, не можна виснувати, що реалізація приміщення готелю відбулася згідно із Законом № 2864-III.

Суди попередніх інстанцій не оцінили інформацію, зокрема відомості про зведені виконавчі провадження № НОМЕР_2 і № НОМЕР_6, а також про винесення державним виконавцем постанов під час звернення стягнення на приміщення готелю у виконавчому провадженні № НОМЕР_1. Тоді як для висновку про відповідність примусової реалізації приміщення готелю умовам Закону № 2864-III, щонайменше, необхідно на підставі оцінки доказів встановити, що звернення стягнення на майно позивача відбувалося за рішеннями стосовно виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівнику у зв`язку із трудовими відносинами, а не те, що кошти, отримані від такої реалізації, були надалі спрямовані на погашення заборгованості за цими виплатами. Дослідивши відповідні докази, можна дати відповідь на питання про те, чи були електронні торги проведені відповідно до Закону № 2864-III і з якою метою (примусового виконання рішень щодо виплати заробітної плати й інших виплат, що належать працівникам у зв`язку з трудовими відносинами, чи примусового виконання іншого рішення суду).

З огляду на те, що Велика Палата Верховного Суду у цій постанові не застосовує Закон № 185-V до спірних правовідносин, немає підстав для вирішення питання про відступ від сформульованого у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 27 листопада 2018 року у справі № 910/26146/15 і від 18 лютого 2021 року у справі № 910/14680/19 висновку щодо тлумачення припису цього акта, а також для реагування на відповідні аргументи касаційної скарги.

Отже, ураховуючи наведені вище висновки щодо застосування норм права, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційну скаргу третьої особи слід задовольнити частково: рішення судів попередніх інстанцій в частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови, а в інших частинах стосовно зазначених вимог залишити без змін; рішення судів попередніх інстанцій у частині вимоги про визнання недійсними електронних торгів із реалізації приміщення готелю слід скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки суди обох інстанцій належно не дослідили зібрані у справі докази та не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень. Встановлені порушення процесуального закону слід усунути під час нового розгляду справи.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш Telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.