Верховний Суд розглянув кримінальну справу, де директора ТОВ обвинувачували у невиконанні судового рішення, і нагадав, що є об’єктивною стороною цього злочину

Дії директора товариства, яка до відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду щодо зупинення експлуатації товариства провела загальні збори засновників, на яких довела до відома учасників про наявність цього судового рішення, що підтверджується відповідним наказом, і звернулася до суду із заявою про роз’яснення судового рішення, свідчать про намір виконати судове рішення та не містять складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК.

На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у постанові від 28 червня 2023 року по справі №210/4031/17.

Історія справи

Органом досудового розслідування жінка обвинувачувалася в тому, що вона, обіймаючи посаду директора ТОВ, усвідомлюючи, що постановою Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року застосовано заходи реагування у вигляді повного зупинення експлуатації (роботи) авторинку «Термінал» у Кривому Розі, до повного усунення порушень, та фактично знаючи про існування вказаного рішення, після отримання матеріалів виконавчого провадження, починаючи з 19 травня 2016 року продовжувала експлуатацію вказаного об`єкту, шляхом надання в оренду власного нерухомого майна, за що отримувала прибуток від вказаного виду господарської діяльності.

Вироком Дзержинського райсуду Кривого Рогу жінку визнано невинуватою у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК, та виправдано на підставі п. 1 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку з відсутністю події кримінального правопорушення.

(За ч. 1 ст. 382 КК передбачено кримінальну відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, при цьому ч. 2 цієї норми передбачено відповідальність за вчинення того самого діяння, якщо ті самі дії, вчинені службовою особою).

Ухвалою Дніпровського апеляційного суду від 12 липня 2022 року вирок місцевого суду змінено та постановлено вважати її невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК, і виправдано на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК у зв`язку з недоведеністю, що в її діянні є склад кримінального правопорушення. В решті вирок суду першої інстанції залишено без змін.

У касаційній скарзі прокурор просив ухвалу апеляційного суду скасувати та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції. Вказував, що апеляційний суд не правильно оцінивши докази, передчасно дійшов висновку, що у діянні відсутній склад кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК.

Позиція Верховного Суду

ККС ВС зазначив, що рішення суду апеляційної інстанції узгоджується з вимогами ч. 1 ст. 373 КПК, згідно з якими обвинувальний вирок не може ґрунтуватися на припущеннях і ухвалюється лише за умови доведення у ході судового розгляду винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Обвинувальний вирок може бути постановлений судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, - є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винуватою за пред`явленим обвинуваченням.

Тобто, дотримуючись засад змагальності, та виконуючи свій професійний обов`язок, передбачений ст. 92 КПК, обвинувачення має довести перед судом за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що існує єдина версія винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення, щодо якого їй пред`явлено обвинувачення.

Згідно з вимогами ст. 91 КПК доказуванню у кримінальному провадженні підлягає, зокрема, подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення), а також винуватість обвинуваченої особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Обов`язок доказування зазначених обставин покладається на слідчого, прокурора та,  в установлених КПК випадках, - на потерпілого.

Переглянувши вирок місцевого суду за апеляційною скаргою прокурора, перевіривши в апеляційному порядку обставини, встановлені судом першої інстанції, а також обговоривши доводи прокурора, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про необхідність виправдання директорки ТОВ за ч. 2 ст. 382 КК.

За ч. 1 ст. 382 КК передбачено кримінальну відповідальність за умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню, при цьому ч. 2 цієї норми передбачено відповідальність за вчинення того самого діяння, якщо ті самі дії, вчинені службовою особою.

Об`єктивна сторона злочину, передбаченого ч. 1 ст. 382 КК, полягає в одному з таких альтернативно зазначених у диспозиції діянь, як: невиконання (ухилення від виконання) вироку, ухвали, постанови, рішення суду або перешкоджання їх виконанню. За цією нормою матеріального права склад злочину є формальним, адже його об`єктивна сторона вичерпується вчиненням одного із зазначених у законі діянь - дії (перешкоджання) чи бездіяльності (невиконання). Саме з цього моменту злочин визнається закінченим. Невиконання судового акта – це бездіяльність, що полягає в незастосуванні заходів, необхідних для його виконання, за умови, якщо суб`єкт був зобов`язаний і мав реальну можливість виконати судовий акт.

Однією з форм (способу) невиконання судового рішення є пряма й відкрита відмова від його виконання, тобто висловлене в усній чи письмовій формі небажання його виконати.

Невиконання може мати і завуальований характер, коли зобов`язана особа хоча відкрито і не відмовляється від виконання судового акта, але вживає певних зусиль, які фактично роблять неможливим його виконання.

Так, під час здійснення кримінального провадження судами першої та апеляційної інстанцій жінка свою винуватість в інкримінованому їй злочині не визнавала та стверджувала, що навпаки вчиняла всі залежні від неї як від директора ТОВ дії для того, щоб виконати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року, якою застосовано заходи реагування у вигляді повного зупинення експлуатації (роботи) авторинку «Термінал», власником якого є ТОВ.

Зокрема, нею було скликано та проведено загальні збори засновників, на яких останніх доведено до відома про наявність та зміст постанови Дніпровського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року.

17 лютого 2016 року по ТОВ видано наказ «Про повідомлення ФОП згідно Протоколу загальних зборів №4/2016 від 17 лютого 2016 року» та письмово під особистий підпис директорка повідомила кожного підприємця, який орендує приміщення на території авторинку «Термінал», про необхідність покинути орендовані приміщення протягом 7 днів з моменту повідомлення.

Крім того, вона, розуміючи необхідність виконання зазначеного судового рішення, звернулась до Дніпропетровського окружного адміністративного суду із заявою про роз`яснення вказаної постанови. Ці дії нею було виконано ще до відкриття виконавчого провадження з примусового виконання рішення суду.

При цьому, за показами свідків, допитаних в судовому засіданні суду першої інстанції, директорка після повідомлення про наявність судового рішення про зупинення експлуатації (роботи) об`єкту, закрила ворота авторинку і він не працював до 2-3 місяців, поки підприємці без погодження з нею не зрізали замок.

Відтак, надані стороною обвинувачення письмові докази та допитані у судовому засіданні суду першої інстанції свідки не підтвердили викладених в обвинуваченні обставин щодо наявності у директорки ТОВ умислу на невиконання судового рішення, натомість вчиненні нею дії свідчать про намір виконати постанову Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 15 лютого 2016 року.

Враховуючи наведене, апеляційний суд погодився з висновком місцевого суду про те, що стороною обвинувачення не було зібрано та надано суду належних та допустимих доказів, які би поза розумним сумнівом доводили винуватість жінки у вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 382 КК, і наявність в її діях складу вказаного кримінального правопорушення, та виправдав її на підставі п. 3 ч. 1 ст. 373 КПК.

Такий висновок, як зазначив ККС ВС, місцевого та апеляційного суду є вмотивованим і ґрунтується на об`єктивно з`ясованих обставинах, підтверджених доказами, які були предметом безпосереднього дослідження суду першої інстанцій відповідно до вимог ст. 94 КПК, та які у своїй сукупності отримали належну оцінку апеляційного суду, з чим погоджується і колегія суддів Верховного Суду.

При цьому в своїй ухвалі суд апеляційної інстанції навів детальні мотиви прийнятого рішення, спростувавши доводи прокурорів, які є аналогічними доводам їх касаційних скарг, щодо безпідставності виправдання директорки та наявності істотних порушень вимог кримінального процесуального закону.

Доводи прокурора щодо порушення його права на участь у судових дебатах під час розгляд кримінального провадження в суді апеляційної інстанції, також є безпідставними з огляду на таке.

Відповідно до ст. 37 КПК прокурор, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, визначається керівником відповідного органу прокуратури після початку досудового розслідування. При цьому прокурор здійснює повноваження прокурора у кримінальному провадженні з його початку до завершення.

Законом України «Про прокуратуру» визначено, що прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави (ст. 1); єдність системи прокуратури України забезпечується: єдиними засадами організації та діяльності прокуратури, єдиним статусом прокурорів, єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності прокурорів та ін. (ч. 5 ст. 7); прокурори в Україні мають єдиний статус незалежно від місця прокуратури в системі прокуратури України чи адміністративної посади, яку прокурор обіймає у прокуратурі (ч. 2 ст. 15).

Група прокурорів, визначена у конкретному кримінальному провадженні відповідно до статті 37 КПК, діє як єдиний суб`єкт на стороні обвинувачення - прокурор.

Так, під час розгляду кримінального провадження в суді апеляційної інстанції зі сторони обвинувачення була присутня прокурор, при цьому в учасників судового провадження з`ясовувалась думка з приводу продовження апеляційного розгляду даного кримінального провадження за такої явки учасників. Проте будь-яких заперечень чи клопотань щодо відкладення розгляду не надходило, зокрема, й зі сторони обвинувачення.

Доводи касаційної скарги прокурора про те, що суд апеляційної інстанції, приймаючи рішення, не дотримався принципу безпосередності дослідження доказів, зокрема, не дослідив у повній мірі повторно та повно обставини, встановлені місцевим судом на підтвердження винуватості директорки ТОВ в інкримінованому їй злочині є безпідставними з огляду на наступне.

Згідно з ст. 23 КПК суд досліджує докази безпосередньо. Не може бути визнано доказами відомості, що містяться в показаннях, речах та документах, які не були предметом безпосереднього дослідження суду, крім випадків, передбачених зазначеним Кодексом. При цьому, виходячи з принципу безпосередності дослідження доказів, апеляційний суд не вправі дати їм іншу оцінку, ніж та, яку дав суд першої інстанції, якщо цих доказів не було досліджено під час апеляційного перегляду вироку.

Колегія суддів Верховного Суду вважає за необхідне зазначити, що безпосередність дослідження доказів означає  звернену до суду вимогу закону про дослідження ним усіх зібраних у конкретному кримінальному провадженні доказів. Ця засада кримінального судочинства має значення для повного з`ясування обставин кримінального провадження та його об`єктивного вирішення. Безпосередність сприйняття доказів дає змогу суду належним чином дослідити і перевірити їх (кожний доказ як окремо, так і у взаємозв`язку з іншими доказами), здійснити їх оцінку за критеріями, визначеними у ч. 1 ст. 94 КПК, і сформувати повне та об`єктивне уявлення про фактичні обставини конкретного кримінального провадження.

Положеннями ст. 404 КПК чітко регламентовано, що суд апеляційної інстанції переглядає рішення місцевого суду в межах апеляційної скарги. За клопотанням учасників судового провадження апеляційний суд зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, якщо суд першої інстанції дослідив їх неповністю або з порушеннями; апеляційний суд може дослідити докази, які не досліджено місцевим судом, виключно в разі, якщо учасники судового провадження заявляли клопотання про дослідження таких доказів під час розгляду в суді першої інстанції або якщо про них стало відомо після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Таким чином за змістом вказаної норми повторне дослідження доказів в суді апеляційної інстанції здійснюється за клопотанням учасників судового провадження за умови, що вони були досліджені судом першої інстанції неповністю або з порушеннями. Оскільки апеляційний суд порушень при дослідженні місцевим судом доказів не встановив та відповідно до аудіо записів та журналів судового засідання від 9 червня, 28 червня та 12 липня 2022 року прокурорами не було заявлено відповідного клопотання про необхідність повторного дослідження будь-яких доказів, виходячи саме з положень  ч. 3 ст. 404 КПК, а тому апеляційний суд не порушив вимоги кримінального процесуального закону повторно не досліджуючи докази.

Вказане також узгоджується із усталеною практикою Верховного Суду, викладеною в постановах від 16 березня 2021 року в справі № 154/2975/17, від 21 грудня 2022 року в справі № 759/5737/17, згідно якої сам по собі факт незгоди прокурора з висновками суду першої інстанції з приводу висунутого обвинувачення не є підставою для повторного дослідження доказів в апеляційному суді. За відсутності мотивованого клопотання про повторне дослідження доказів, яке обов`язково має відповідати положенню ч. 3 ст. 404 КПК, апеляційний суд не повинен досліджувати ці докази, оскільки протилежне, без дотримання принципів, закріплених у приписах зазначеної норми процесуального закону, може перетворити апеляційний перегляд судового рішення в повторний розгляд кримінального провадження по суті, що фактично нівелює принцип інстанційності судочинства.

Порушень вимог кримінального процесуального закону, які би могли вплинути на правильність висновків місцевого та апеляційного судів і були би підставою для скасування оскаржуваних судових рішень, не встановлено.

Отже, ВС залишив касаційні скарги прокурорів без задоволення.    

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.