ВП ВС: Договір банківського вкладу є договором sui generis, який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг

Не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої «послуги» нічого не оплачує банку - навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом.

На цьому наголосила Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі №199/3152/20 від 18 квітня 2023 року.

Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном.

Отже, у системі договірних зобов`язань, що запроваджена ЦК України, договір банківського вкладу (депозиту) є договором sui generis (свого роду), який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг.

Обставини справи

У травні 2020 року двоє позивачів звернулися до суду з позовом, у якому зазначали, що 26 липня 2013 року між ПАТ «КБ «Приватбанк» та позивачем-1 у Кримському регіональному управлінні банку укладено депозитний договір, за умовами якого він вніс на особовий рахунок банку грошові кошти в початковій сумі 90 000 дол. США.

16 вересня 2013 року між позивачем-2 та ПАТ «КБ «Приватбанк» у Кримському регіональному управлінні банку укладено депозитний договір, за умовами якого вона внесла на особовий рахунок банку грошові кошти в початковій сумі 110 000 дол. США.

Вказані договори містять положення про автоматичне продовження їх дії на тих самих умовах, якщо у строк не пізніше дня закінчення строку вкладу клієнт не заявить банку про повернення грошових коштів.

17 листопада 2014 року між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» укладено договір про переведення боргу за депозитними договорами з позивачами.

28 серпня 2015 року позивач-1 , а 13 листопада 2015 року позивач-2 звернулися із заявами до ПАТ «КБ «Приватбанк» про повернення їм їх банківських вкладів, але протягом двох банківських днів (як це передбачено типовими умовами всіх депозитних договорів) ні відповіді, ні належні їм грошові кошти вони не отримали.

Вважали, що саме з 30 серпня та відповідно з 15 листопада 2015 року вони мають право на нарахування 3 % річних за порушення грошового зобов`язання відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України та стягнення неустойки (пені) за порушення прав споживача банківських послуг згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону України від 12 травня 1991 року № 1023-XII «Про захист прав споживачів».

9 березня 2021 року рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду міста Дніпропетровська позов задоволено частково. Стягнуто з АТ «КБ «Приватбанк» на користь позивачів 3 % річних та пеню.

11 серпня 2021 року постановою Дніпровського апеляційного суду апеляційну скаргу АТ «КБ «Приватбанк» залишено без задоволення, рішення Амур-Нижньодніпровського районного суду без змін.

У вересні 2021 року АТ «КБ «Приватбанк» подало до Верховного Суду касаційну скаргу.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Щодо підтвердження факту укладання договорів банківського вкладу

Згідно із частинами першою, другою статті 207 ЦК України (у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу) правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до частин першої, другої статті 1058 ЦК України за договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором. Договір банківського вкладу, в якому вкладником є фізична особа, є публічним договором (стаття 633 цього Кодексу).

За правилами статті 1059 ЦК України договір банківського вкладу укладається у письмовій формі. Письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджено договором банківського вкладу з видачою ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту. У разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним.

Згідно з пунктом 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління НБУ від 3 грудня 2003 року № 516 (у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу), залучення банком вкладів (депозитів) юридичних і фізичних осіб підтверджується: договором банківського рахунку; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадної книжки; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею ощадного (депозитного) сертифіката; договором банківського вкладу (депозиту) з видачею іншого документа, що підтверджує внесення грошової суми або банківських металів і відповідає вимогам, установленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту.

Відповідно до пункту 2.9 глави 2 розділу ІV Інструкції про ведення касових операцій банками в Україні, затвердженої постановою Правління НБУ 01 червня 2011 року № 174 (далі - Інструкція № 174; у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу), банк (філія, відділення) зобов`язаний видати клієнту після завершення приймання готівки квитанцію (другий примірник прибуткового касового ордера) або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі. Квитанція або інший документ, що є підтвердженням про внесення готівки у відповідній платіжній системі, має містити найменування банку (філії, відділення), який здійснив касову операцію, дату здійснення касової операції (у разі здійснення касової операції в післяопераційний час - час виконання операції або напис чи штамп «вечірня» чи «післяопераційний час»), а також підпис працівника банку (філії, відділення), який прийняв готівку, відбиток печатки (штампа) або електронний підпис працівника банку (філії, відділення), засвідчений електронним підписом САБ.

У пункті 10.1 Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах, затвердженої постановою Правління НБУ від 12 листопада 2003 року № 492 (у редакції, чинній на момент укладення договорів банківського вкладу), передбачено порядок відкриття вкладних (депозитних) рахунків фізичним особам. Зокрема, після пред`явлення фізичною особою необхідних документів уповноважений працівник банку ідентифікує цю фізичну особу, після чого між банком і фізичною особою укладається в письмовій формі договір банківського вкладу; після укладення договору банківського вкладу фізична особа вносить або перераховує з іншого власного рахунка кошти на вкладний (депозитний) рахунок, після чого на підтвердження укладення договору банківського вкладу і внесення грошових коштів на вказаний рахунок банк видає фізичній особі ощадну книжку або інший документ, що її замінює і який видається згідно з внутрішніми положеннями банку.

Відповідно до пункту 1.1 статті 1 розділу IV Інструкції № 174 до касових документів, які оформляються згідно з касовими операціями, визначеними цією Інструкцією, належать, зокрема, заява на переказ готівки (додаток 8) та заява на видачу готівки (додаток 10).

Інструкція № 174 визначає зразки касових документів, на підставі яких здійснюються приймання і видача готівки з операційної каси. Бланки касових документів виготовляються з урахуванням їх зразків друкарським способом або з використанням комп`ютерної техніки з відображенням обов`язкових реквізитів, передбачених цією Інструкцією, крім грошових чеків, які виготовляються лише друкарським способом (пункт 1.2 статті 1 розділу IV Інструкції № 174).

Відповідно до пункту 1.3 статті 1 розділу IV Інструкції № 174 касові документи мають містити такі обов`язкові реквізити: найменування банку, який здійснює касову операцію, дату здійснення операції, зазначення платника та отримувача, суму касової операції, призначення платежу, підписи платника або отримувача та працівників банку, уповноважених здійснювати касову операцію.

З огляду на вказане письмова форма договору банківського вкладу вважається додержаною, якщо внесення грошової суми підтверджене договором банківського вкладу з видачею ощадної книжки або сертифіката чи іншого документа, що відповідає вимогам, встановленим законом, іншими нормативно-правовими актами у сфері банківської діяльності (банківськими правилами) та звичаями ділового обороту (див. висновок Верховного Суду України, викладений у постановах від 6 червня 2012 року у справі № 6-17цс12 і від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14). Квитанція (другий примірник прибуткового касового документа) або інший документ є підтвердженням внесення готівки у відповідній платіжній системі (див. також висновки Верховного Суду України, викладені в постановах від 25 квітня 2012 року у справі № 6-20цс12 та від 6 квітня 2016 року у справі № 6-352цс16).

Додержання письмової форми договору є обов`язковою умовою взаємовідносин між банком і вкладником (пункт 2.2 глави 2 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами, затвердженого постановою Правління НБУ від 03 грудня 2003 року № 516).

Банк під час здійснення касових операцій має забезпечувати, зокрема, своєчасне повне оприбутковування готівки національної та іноземної валюти, що надійшла до каси банку, її зарахування на зазначені клієнтами рахунки згідно з вимогами нормативно-правових актів і належний внутрішній контроль за касовими операціями (пункт 8 розділу I Інструкції № 174).

Відповідно до пункту 1.6 статті 1 розділу IV Інструкції № 174 банк (філія) визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати касові документи, і визначає систему контролю за виконанням касових операцій.

Відтак, оскільки саме банк визначає відповідальних працівників, яким надається право підписувати договори банківського вкладу, оформляти касові документи, а також визначає систему контролю за виконанням касових операцій, недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Такий висновок висловлений Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19).

У зазначеній постанові Велика Палата Верховного Суду конкретизувала висновок Верховного Суду України, висловлений у постановах від 09 листопада 2017 року у справі № 6-109цс17, від 06 червня 2012 року у справі № 6-17цс12 та від 29 жовтня 2014 року у справі № 6-118цс14: суди мають у порядку, передбаченому процесуальним законом, перевіряти доводи сторін і досліджувати докази стосовно додержання письмової форми договорів банківського вкладу, враховуючи, що недотримання уповноваженими працівниками банку вимог законодавства у сфері банківської діяльності та внутрішніх вимог банку щодо залучення останнім вкладу (депозиту) (зокрема, через видання документів на підтвердження внесення коштів, які не відповідають певним вимогам законодавства й умовам договору банківського вкладу) не може свідчити про недотримання сторонами письмової форми цього договору.

Дослідження доказів - це процесуальна діяльність суду та інших учасників цивільного процесу щодо безпосереднього сприйняття і вивчення в судовому засіданні фактичних даних, якими сторони обґрунтовують свої вимоги чи заперечення.

Суди попередніх інстанцій встановили, що факт укладення позивачами договорів банківського вкладу (депозитних договорів) підтверджено витягом з електронного додатка до договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року, який 25 листопада 2020 року було засвідчено печаткою АТ «КБ «Приватбанк» та підписом головного бухгалтера АТ «КБ «Приватбанк» Ярмоленко В. В.; витягом з електронного додатка до договору переведення боргу від 17 листопада 2014 року, що за своїм юридичним змістом фактично є формою банківської виписки (довідки) по всіх банківських договорах позивачів, які є предметом розгляду.

Він засвідчений уповноваженою особою - головним бухгалтером АТ «КБ «Приватбанк» Ярмоленко В. В. та в ньому міститься така інформація: у колонці витягу № 1 зазначено порядковий номер запису про відповідний рахунок за відповідним банківським договором позивачів; у колонці витягу № 2 зазначено ПІБ позивачів; у колонці витягу № 3 зазначено повні номери банківських рахунків за договорами позивачів; у колонці витягу № 5 зазначено валюту кожного договору позивачів; у колонці витягу № 6 зазначено розмір зобов`язань банку перед позивачами по всіх їх банківських договорах станом на 17 листопада 2014 року; у колонці витягу № 7 зазначено розмір зобов`язань ПАТ «КБ «Приватбанк» перед позивачами за кожним договором банківського вкладу станом на 17 листопада 2014 року в національній валюті; у колонці витягу № 8 зазначено повні номери всіх договорів банківського вкладу позивачів; у колонці витягу № 11 зазначено курс НБУ станом на 17 листопада 2014 року за 1 дол. США - у 15,2601 грн, за яким визначався еквівалент належних позивачам грошових коштів за їх договорами в національній валюті.

Крім того, позивачі надали суду копії їх банківських договорів та копії квитанцій про внесення ними коштів за цими договорами, і в судовому засіданні представниця відповідача визнала факт укладання вказаних депозитних договорів, розмір вкладу та нарахованих відсотків за договорами.

Тобто суди першої та апеляційної інстанції як суди факту відповідно до вимог статей 82, 89 ЦПК України оцінили докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів; оцінили належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

І саме на підставі дослідження доказів визнали, що договори банківських вкладів від 26 липня, 21 серпня та 16 вересня 2013 року укладені сторонами.

Крім того, факт укладення зазначених договорів встановлено судами у справі № 199/5331/19 за позовом до Банку про розірвання депозитних договорів та стягнення суми вкладу, у якій позов частково задоволено рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду м. Дніпропетровська від 27 січня 2020 року, зміненим постановою Дніпровського апеляційного суду від 23 червня 2021 року, яка у свою чергу залишена без змін постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року.

Зазначеними рішеннями визнано неприйнятими доводи про те, що позивачем не надано належних доказів на підтвердження факту укладення договорів банківських вкладів та зарахування коштів на рахунки, оскільки доказами зарахування коштів є оригінали договорів банківських вкладів та оригінали квитанцій про внесення грошових коштів на банківські рахунки, які позивачами не надавалися.

Суд апеляційної інстанції вважав доведеним факт укладення між сторонами договорів банківських вкладів та внесення грошових коштів у заявлених розмірах на підставі наданих копій відповідних документів, посвідчених представником позивачів. Надання стороною до суду копій документів, посвідчених особисто чи представником, відповідає положенням частини восьмої статті 43 ЦПК України. Банк не спростував ані факту укладення депозитних договорів з позивачами, ані факту неповернення грошових коштів на вимогу вкладників.

З таким висновком погодився і суд касаційної інстанції в постанові від 15 червня 2022 року.

Зазначені обставини в силу вимог частини четвертої статті 82 ЦПК України є преюдиційними.

За статтею 400 ЦПК України, переглядаючи в касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Щодо договору про переведення боргу та належного відповідача у справі

Відповідно до статті 520 ЦК України боржник у зобов`язанні може бути замінений іншою особою (переведення боргу) лише за згодою кредитора, якщо інше не передбачено законом.

Оскільки позивачі не надавали згоди на переведення боргу від АТ «КБ «Приватбанк» до ТОВ «ФК «Фінілон» за договорами депозитних вкладів відповідно до статті 520 ЦК України, договір про переведення боргу від 17 листопада 2014 року, укладений між Банком та ТОВ «ФК «Фінілон» шляхом використання принципу мовчазної згоди вкладників банку, не створює правових наслідків для позивачів.

За таких обставин суди першої та апеляційної інстанцій зробили правильний висновок, що саме АТ «КБ «Приватбанк», а не ТОВ «ФК «Фінілон» є належним відповідачем у справі.

Щодо застосування частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-XII

У пункті 38 ухвали від 13 квітня 2022 року про прийняття справи до розгляду Велика Палата Верховного Суду вказала, що питання щодо бази нарахування пені за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, які були вказані Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду як підстави для відступу від висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19), уже роз`яснені в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) та щодо них зроблені правові висновки, тому відсутні підстави для прийняття справи до розгляду Великою Палатою Верховного Суду в цій частині. Зазначено, що Велика Палата Верховного Суду відступає не від конкретної постанови в конкретній справі, а від правового висновку щодо застосування норм процесуального чи матеріального права, а тому незазначення в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20) відступу від конкретної постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) не свідчить, що правова позиція, яка є аналогічною тій, яка вже висловлена, є чинною.

З урахуванням того, що одним з доводів касаційної скарги було питання щодо розміру стягненої з відповідача пені за частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-XII, Велика Палата Верховного Суду зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 901 ЦК України за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Відтак для кваліфікації послуги головним є предметний критерій: предметом договору про надання послуг є процес надання послуги, що не передбачає досягнення матеріалізованого результату, але не виключає можливість його наявності. Якщо внаслідок надання послуги й створюється матеріальний результат, то він не є окремим, віддільним від послуги як нематеріального блага, об`єктом цивільних прав, через що відповідний результат не є обігоздатним сам по собі. При цьому переважно наголошується, що послуга тісно пов`язана з особою виконавця та процесом вчинення ним певних дій (здійснення діяльності) і навіть невіддільна від них, але все ж таки не збігається з такими діями (діяльністю) й існує як окреме явище - певне нематеріальне благо, що споживається в процесі вчинення відповідних дій (здійснення діяльності) виконавцем.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що не всі договори, які опосередковують зобов`язальні відносини з фінансовими ресурсами, вписуються у класичну модель послуг. Зокрема, договір банківського вкладу послугою у вказаному розумінні не є, адже вкладник як замовник такої «послуги» нічого не оплачує банку - навпаки, оплатність цього договору є зворотною: саме вкладник отримує відсотки за депозитом.

Крім того, результат депозитної операції як фінансової послуги в інтересах вкладника не можна визнати невіддільним від діяльності банку та необігоздатним, адже грошові кошти, виплачені як відсотки за депозитом, очевидно є найбільш ліквідним та цілком обігоздатним майном.

Отже, у системі договірних зобов`язань, що запроваджена ЦК України, договір банківського вкладу (депозиту) є договором sui generis (свого роду), який не може бути кваліфікований як різновид договору про надання послуг.

Згідно зі статтею 2 Закону України від 7 грудня 2000 року № 2121-III «Про банки і банківську діяльність» вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

Преамбула Закону України від 12 липня 2001 року № 2664-III «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон № 2664-ІІІ; у редакції, чинній на момент виникнення відповідних правовідносин) визначає метою цього Закону створення правових основ для захисту інтересів споживачів фінансових послуг, правове забезпечення діяльності і розвитку конкурентоспроможного ринку фінансових послуг в Україні, правове забезпечення єдиної державної політики у фінансовому секторі України.

Відповідно до пункту 5 частини першої статті 1 зазначеного Закону фінансова послуга - це операції з фінансовими активами, що здійснюються в інтересах третіх осіб за власний рахунок чи за рахунок цих осіб, а у випадках, передбачених законодавством, - і за рахунок залучених від інших осіб фінансових активів, з метою отримання прибутку або збереження реальної вартості фінансових активів.

Згідно з приписами пункту 17 частини першої статті 1 Закону № 1023-ХІІ послуга - це діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб.

У цьому випадку вкладається істотно розширений зміст: послугами згідно із Законом № 1023-ХІІ є всі види комерційної взаємодії суб`єктів господарювання зі споживачами, які не вписуються в набагато більш конкретні й чіткі визначення понять «товари» та «роботи» і є набагато ширшими за аналогічне поняття, що вжите в ЦК України, адже включає в себе, наприклад, прокат, який ЦК України однозначно кваліфікується як різновид договору майнового найму.

Таким чином, за договором банківського вкладу (депозиту) банк надає вкладнику послугу, поняття якої трактується в розумінні законів № 2664-III та № 1023-ХІІ, але не в розумінні ЦК України.

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов`язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (частина перша статті 1058 ЦК України).

За змістом статті 1 Закону № 1023-ХІІ споживачем є фізична особа, яка придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов`язаних з підприємницькою діяльністю або виконанням обов`язків найманого працівника (пункт 22); продукція - це будь-які виріб (товар), робота чи послуга, що виготовляються, виконуються чи надаються для задоволення суспільних потреб (пункт 19); послугою є діяльність виконавця з надання (передачі) споживачеві певного визначеного договором матеріального чи нематеріального блага, що здійснюється за індивідуальним замовленням споживача для задоволення його особистих потреб (пункт 17); виконавець - це суб`єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги (пункт 3).

З аналізу наведених законодавчих норм убачається, що вкладник за договором депозиту є споживачем фінансових послуг, а банк - їх виконавцем, який несе відповідальність за неналежне надання цих послуг.

Договір банківського вкладу (депозиту) належить до виплатних договорів за ознакою наявності в банку обов`язку виплатити вкладнику, крім суми вкладу, також і проценти на неї або дохід в іншій формі (статті 1058, 1061 ЦК України).

У загальноприйнятому розумінні поняття «вартість послуги» - це грошові кошти у визначеному сторонами відповідного договору розмірі, які споживач сплачує виконавцю за надану останнім послугу.

При цьому такі кошти після виконання договору залишаються у виконавця і не повертаються споживачеві. Тому внесені споживачами на відповідні рахунки в банку грошові кошти як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка за жодних обставин не можна вважати вартістю відповідних банківських послуг, оскільки такі кошти завжди підлягають поверненню споживачам, тобто не є платою виконавцю за надані ним послуги. Виходячи з наведеного розмір внесених споживачами в банк грошових коштів за договорами банківського вкладу та банківського рахунка не може бути базою для обчислення пені на підставі частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Крім того, за змістом правових норм параграфа 3 «Банківський вклад» глави 71 та параграфа 1 «Загальні положення про банківський рахунок» глави 72 ЦК України як за договором банківського вкладу, так і за договором банківського рахунка відповідні банківські послуги надаються банком безкоштовно, тобто споживач не оплачує виконавцю такі послуги, якщо це не передбачено умовами укладених між сторонами договорів.

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 25 січня 2022 року у справі № 761/16124/15-ц (провадження № 14-184цс20), у якій зазначила, що з урахуванням розширеного змісту поняття «послуга», прийнятого в законодавстві про захист прав споживачів, й усі пов`язані з ним норми слід трактувати таким чином, щоб вони відповідали дійсному його змісту (за необхідності - трактувати розширено). Тому дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору.

Тобто обов`язок банку за договором банківського вкладу (депозиту) повернути суму вкладу безумовно є грошовим, однак обов`язок повернення суми вкладу не зумовлює відплатність договору банківського вкладу (депозиту), через що ця сума не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що дійсний зміст приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ слід трактувати так, що пеня має бути виплачена виконавцем та має рахуватися від суми, що складає грошовий вимір відплатності відповідного договору. У такому разі згідно із частиною п`ятою статті 10 Закону № 1023-ХІІ базою нарахування пені слід вважати розмір процентів на суму вкладу або дохід в іншій формі, що є платою фінансової установи за використання коштів споживача (статті 1058, 1061 ЦК України). Сама сума вкладу не може бути врахована в базі нарахування пені відповідно до приписів частини п`ятої статті 10 Закону № 1023-ХІІ.

З урахуванням наведеного висновки судів першої та апеляційної інстанції про стягнення з банку пені в розмірі 3 % від суми утримуваних банком коштів за кожен день з моменту звернення клієнта з вимогою про видачу коштів до дня фактичної видачі є помилковими.

Щодо застосування частини третьої статті 551 ЦК України

За змістом статей 546, 548, 549 ЦК України виконання зобов`язання може забезпечуватися відповідно до вимог закону або умов договору, зокрема, неустойкою, яку боржник повинен сплатити в разі порушення зобов`язання.

Відповідно до частини першої статті 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (частина третя статті 549 ЦК України).

Предметом неустойки може бути грошова сума, рухоме і нерухоме майно.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (частини перша, друга статті 551 ЦК України).

У разі якщо розмір неустойки перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення, суд може його зменшити (частина третя статті 551 ЦК України).

Отже, зміст частини третьої статті 551 ЦК України з урахуванням наведених положень норм процесуального права щодо загальних засад цивільного судочинства дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Такий висновок зробили Верховний Суд України у постанові від 04 листопада 2015 року у справі № 6-1120цс15 і Велика Палата Верховного Суду у постановах від 12 грудня 2018 року в справі № 703/1181/16-ц (провадження № 14-442цс18) та від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19).

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, просив відступити від висновку Великої Палати Верховного Суду, висловленого в постанові від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц (провадження № 14-64цс19) щодо застосування в подібних правовідносинах частини третьої статті 551 ЦК України, відповідно до якої розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що після прийняття постанови у справі № 761/26293/16-ц вона вже конкретизувала критерій, на підставі якого суд застосовує частину третю статті 551 ЦК України, в постановах від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19, пункт 8.24) і від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18, пункт 85).

Для того щоб неустойка не набула ознак каральної санкції, діє правило частини третьої статті 551 ЦК України про те, що суд вправі зменшити розмір неустойки, якщо він є завеликим порівняно зі збитками, які розумно можна було б передбачити (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18, провадження № 12-79гс19 (пункт 8.24) та від 28 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц, провадження № 14-623цс18 (пункт 85)).

Підстав для відступу від цих висновків Велика Палата Верховного Суду не вбачає.

Інші доводи касаційної скарги не є істотними і на висновки не впливають.

У зв`язку з наведеним, з метою забезпечення завдання цивільного судочинства, а саме щодо забезпечення справедливого розгляду справи, Велика Палата Верховного Суду вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, а рішення судів першої та апеляційної інстанцій - скасуванню з направленням справи для нового розгляду до суду першої інстанції.

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.