Ще у вересні 2021 року Мін'юст своїм наказом № 3226/5 від 13.09.2021 доповнив Порядок виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України нормою про те, що за особами рядового і начальницького складу, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення грошове забезпечення не зберігається.
Відповідний пункт почали застосовувати на практиці, і, як наслідок, у судах опинилися справи працівників ДКВС, які просили виплатити їм середній заробіток. При цьому 19 липня 2022 року набрав чинності Закон авторства Галини Третьякової «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ, яким визначено, що за мобілізованими працівниками, у тому числі, державних органів, більше не зберігається середній заробіток.
Раніше «Судово-юридична газета» писала, що свою позицію з приводу нарахування та виплати середьного заробітку працівниці виправного центру висловив П`ятий апеляційний адміністративний суд (рішення від 13 жовтня 2022 у справі 420/6992/22 за апеляційною скаргою Державної установи «Ширяївський виправний центр № 111»).
У свою чергу, 21 жовтня 2022 року Одеський окружний адміністративний суд розглянув справу №420/10335/22 за позовом працівниці Державної кримінально-виконавчої служби України до Державної установи «Одеська виправна колонія (№14)».
Обставини справи
Позивач просила суд:
визнати протиправними дії Одеської виправної колонії щодо ненарахування та невиплати їй як рядовому внутрішньої служби середнього заробітку (грошового забезпечення) за період з 14.04.2022 року по 19.07.2022 року; зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити їй середній заробіток.
Позивачка зазначила, що вона проходить службу в Державній кримінально-виконавчій службі України з 22.02.2022 року на посаді молодшого інспектора відділу охорони ДУ «ОВК (№14)»
Відповідно до наказу командира військової частини від 14.04.2022 на виконання вимог мобілізаційної директиви Головнокомандувача ЗСУ від 22.02.2022 року №32/321/649/21т "Про призов громадян України з військового оперативного резерву на військову службу за призовом осіб з числа резервістів в особливий період", Указу Президента України №69/2022 від 24 лютого 2022 року "Про загальну мобілізацію" її призначено діловодом продовольчої служби логістики, ВОС- 901074А та вважати таким, що вона - солдат запасу.
Проте їй відповідачем не виплачувався середній заробіток відповідно до ст. 119 КЗпПУ. Вона через представника звернулась до відповідача із заявою щодо нарахування та виплати на її користь середнього заробітку за період з 01.04.2022 по 13.06.2022 року, проте отримала відповідь, що наказом ДУ «ОВК (№14)» № ЗЗ/ОС-22 від 22.04.2022 року її увільнено від роботи з 14.04.2022 року для проходження військової служби під час мобілізації на час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення із гарантованим збереженням місця роботи, посади, без збереження грошового забезпечення. З 14 квітня 2022 року нарахування та виплата грошового забезпечення не здійснюється.
Позивачка вважає вказані дії відповідача протиправними та такими, що суперечать встановленим гарантіям, визначеним ч. 3 ст. 119 КЗпП України, що є безумовним порушенням її прав, оскільки, проходження військової служби є конституційним обов`язком позивача як громадянина України.
Позивач вказує, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» № 2352-ІХ було внесено зміни до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, відповідно до яких роботодавці вже не зобов`язані зберігати середній заробіток за працівником, якого увільнили від роботи на час військової служби.
Закон України № 2352-ІХ набрав чинності 19.07.2022 року, у зв`язку з чим вона просить зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити їй середній заробіток (грошове забезпечення) за період з 14.04.2022 року по 19.07.2022 року.
На думку позивачки, посилання відповідача на п. 29 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового та начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України не відповідає вимогам ч. 4 ст. 9 КАС України, відповідно до якої у разі невідповідності нормативно-правового акта закону України або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу.
Отже, спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу не нарахування та невиплати позивачці середнього заробітку за місцем служби ДУ «ОВК (№14)» на час її призову по мобілізації у період воєнного стану.
Позиція суду
Як зазначив суд, трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).
Закон України "Про державну кримінально-виконавчу службу України" не регламентує питань захисту трудових прав рядового і начальницького складу, які мобілізовані на військову службу під час воєнного стану.
Вказані питання регламентовані Законом України "Про військовий обов`язок і військову службу", Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", КЗпПУ.
Позивачка була призвана на військову службу під час мобілізації у період воєнного стану, та відповідно користується гарантіями, передбаченими ч. 3 ст. 119 Кодексу законів про працю України, якою в редакції на час призову позивачки на військову службу було встановлено, що за працівниками, призваними на військову службу за призовом під час мобілізації, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації незалежно від підпорядкування та форми власності. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".
Між тим, Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин» №2352-ІХ від 01.07.2022 року (набрав чинності 19.07.2022 року) внесено зміни до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, а саме слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінені словами "зберігаються місце роботи і посада".
Таким чином, позивачка має гарантії, встановлені ч. 3 ст. 119 КЗпП, у тому числі на отримання середнього заробітку за місцем своєї служби з 22.04.2022 року по 18.07.2022 року включно.
Суд не приймає до уваги доводи представника відповідача, що наказ №33/ОС/22 від 22.04.2022 року «Про увільнення» щодо грошового забезпечення позивачки виданий у відповідності до п. 29 Порядку №925, відповідно до якого грошове забезпечення за особами, призваними, зокрема, на військову службу під час мобілізації, грошове забезпечення не зберігається. При цьому суд виходить з такого.
Статтею 7 КАС України встановлено, що суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
Згідно з рішенням Конституційного Суду України від 17.10.2002 №17-рп, Верховна Рада України єдиним органом законодавчої влади, що означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони.
Статтею 92 Конституції України встановлено, що виключно законами України визначаються, зокрема, права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод.
Вища юридична сила закону полягає також у тому, що всі підзаконні акти повинні прийматися на основі законів, не повинні за своїм змістом суперечити законам.
КМУ у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами ВРУ, прийнятими відповідно до Конституції та законів України (ч. 3 ст. 113 Конституції України).
Отже у випадку суперечності норм підзаконного акта нормам закону слід застосовувати норми закону, оскільки він має вищу юридичну силу.
Стаття 113. Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади.
Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених цією Конституцією.
Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується цією Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.
Оскільки п. 29 розділу І Порядку № 925 як норма підзаконного акту суперечить нормі закону ч. 3 ст. 119 КЗпПУ (в редакції до 19.07.2022 року), повинна застосовуватись саме норма закону, чинного на час спірних правовідносин.
Враховуючи встановлені обставини, суд вважає, що позовні вимоги позивачки підлягають задоволенню.
Отже, суд визнав протиправними дії Державної установи «Одеська виправна колонія (№14)» щодо ненарахування та невиплати рядовому внутрішньої служби середнього заробітку (грошового забезпечення) за період з 14.04.2022 року по 19.07.2022 року і зобов’язав нарахувати та виплатити середній заробіток (грошове забезпечення) за період з 14.04.2022 року по 18.07.2022 року включно.
Автор: Наталя Мамченко
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.