Розмежування юрисдикції під час оскарження комбінованого акта суб’єкта владних повноважень: позиція КАС ВС

У провадженні Верховного Суду перебувала справа за позовом фізичної особи (далі – позивача) до Міністерства юстиції України (Мін’юст, відповідач), треті особи: фізична особа-скаржник, товариство з обмеженою відповідальністю «Кредитні ініціативи», Державне підприємство «Національні інформаційні системи» (далі – треті особи), про визнання протиправним та скасування наказу.

У цій справі позивач оскаржував наказ Мін’юсту, яким повністю задоволено скаргу третьої особи на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора та вирішено скасувати рішення позивача, прийняте ним як державним реєстратором, та анулювати йому доступ до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (далі – Реєстр).

Судами першої та апеляційної інстанцій позов задоволено. При цьому, суди виходили з того, що відповідач допустив суттєві процедурні порушення під час розгляду скарги, зокрема, не врахував встановлені у законодавстві строки звернення зі скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, недотримався норм Закону щодо строків розгляду таких скарг, допустив неповне встановлення обставин, які стали підставою для проведення реєстраційної дії, не зазначив у висновку Комісії Мін’юсту жодного обґрунтування щодо наявності зареєстрованої іпотеки і можливості застосування позивачем пункту 61 Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2015 року № 1127 (далі – Порядок № 1127; у редакції станом на 30 листопада 2018 року).

Верховний Суд частково погодився із зазначеними висновками судів першої та апеляційної інстанцій, касаційну скаргу Мін’юсту задовольнив частково, оскаржувані судові рішення скасував у частині визнання протиправними та скасування пунктів 1 та 2 наказу відповідача (в яких було вирішено скасувати рішення державного реєстратора про державну реєстрацію речових прав та їх обтяжень) та закрив у цій частині провадження у справі. В іншій частині рішення судів першої та апеляційної інстанцій залишив без змін.

Ухвалюючи таке рішення, колегія суддів у складі Касаційного адміністративного суду виходила з того, що державний реєстратор не є учасником правовідносин, що виникли на підставі реєстраційної дії, а тому й не може бути позивачем чи відповідачем у такій справі. Належними сторонами цих правовідносин є особи, права яких припиняються чи набуваються внаслідок реєстраційної дії; саме вони мають право на звернення до суду.

З огляду на вищенаведене Верховний Суд дійшов висновку, що державний реєстратор у цих правовідносинах не має права на звернення до суду з метою оскарження пунктів 1 та 2 наказу, оскільки у них відповідачем вирішено питання, яке не порушує права та законні інтереси позивача, а тому провадження у цій частині слід закрити на підставі частини першої статті 354 КАС України.

Водночас, Суд погодився з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про те, що невиконання суб'єктом владних повноважень вимог законодавства у частині дотримання строків подачі та розгляду скарги, а також безпідставне поновлення строків звернення зі скаргою, ставить під сумнів законність всієї процедури розгляду скарги та, як наслідок, прийнятого за її результатами рішення, зокрема, у частині анулювання доступу позивачу до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

На цій підставі Верховний Суд сформулював правовий висновок, відповідно до якого у випадку, якщо в одному акті суб’єкта владних повноважень вирішуються одночасно питання у сфері публічно-правових та приватно-правових відносин, адміністративні суди, вирішуючи спір виключно у частині правомірності акта, що стосується публічно-правової сфери, повинні, у першу чергу, надати оцінку дотриманню суб’єктом владних повноважень встановленої процедури прийняття рішення; недотримання такої процедури може бути достатньою підставою для скасування акта в частині, що стосується публічно-правової сфери. Водночас, з урахуванням завдання та основних засад адміністративного судочинства, адміністративні суди мають перевірити рішення суб’єкта владних повноважень по суті. Встановлені під час вирішення такого публічно-правового спору обставини можуть мати преюдиційне значення під час розгляду справи у частині, що стосується приватно-правових відносин, у судах цивільної чи господарської юрисдикції.

Постанова Верховного Суду від 7 липня 2022 року у справі № 280/2030/21 (адміністративне провадження № К/990/4455/22)

Автор: Наталя Мамченко

Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.