Кримінальна відповідальність за шахрайство: ККС ВС висловив позицію

Кримінальна відповідальність за шахрайство (ст. 190 КК) настає у разі, коли особа усвідомлює, що майно, яким вона заволодіває, не маючи будь-якого дійсного чи уявного права на нього, є чужим для неї. Кримінальна відповідальність за шахрайство пов’язана зі встановленням того, чи усвідомлював винуватий факт заволодіння чужим майном з метою його безоплатного та безповоротного обернення на свою користь (чи третіх осіб) за відсутності законних підстав, збільшення внаслідок цього власних або третьої особи майнових фондів. Для встановлення ознак шахрайства не є вирішальним, чи усвідомлювала винувата особа, кому саме та на яких підставах належить майно, а також чи заволодіває вона майном з використанням омани власника майна або іншої особи, у володінні якої воно перебуває. На цьому наголосив Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду при розгляді справи № 712/10080/15-к

В апеляційній скарзі прокурора порушувалося питання про скасування виправдувального вироку щодо ОСОБА_1 та ОСОБА_2 і постановлення нового вироку щодо них. Як на підставу для перегляду судового рішення прокурор посилався на невідповідність висновків суду, викладених у вироку, фактичним обставинам кримінального провадження, неповноту судового розгляду, істотні порушення вимог кримінального процесуального закону, неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність та порушення правил оцінки доказів. Апеляційний суд, рішення про відсутність у діях ОСОБА_1 та ОСОБА_2 складу інкримінованого кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК, обґрунтував тим, що грошові кошти, якими, за версією сторони обвинувачення, заволодів ОСОБА_1 шляхом шахрайства, не належали ОСОБА_3, а були надані співробітниками органу досудового розслідування зі спеціального фонду, цивільного позову в провадженні не подано, а отже, не було встановлено, стосовно кого вчинено шахрайство та кому завдано збитків.

З вказаним колегія суддів ККС не погоджується. Складовою підстави кримінальної відповідальності за шахрайство є усвідомлення суб’єктом злочину того факту, що предмет злочину є для нього чужим, що він заволодіває чужим майном за відсутності будь-якого дійсного чи уявного права на нього. Кримінальна відповідальність за шахрайство пов’язана зі встановленням усвідомлення винним факту заволодіння чужим майном з метою його безоплатного, безповоротного обернення на свою користь (чи третіх осіб) за відсутності законних підстав, збільшення внаслідок цього власних або третьої особи майнових фондів.

Усвідомлення винуватою особою, кому саме належить чуже майно та на яких підставах, чи заволодіває він майном, використавши оману власника цього майна, чи оману іншої особи, у володінні якої воно перебуває, не є вирішальним для встановлення ознак кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 190 КК.

Оскільки обман є особливим видом інформаційного (дезінформаційного) впливу, його застосування спрямоване на відображення в свідомості обманутого у перекрученому, спотвореному вигляді фактів чи обставин, що обумовлюють рішення про передачу майна. Винуватий втручається в сферу психічної (інтелектуальної та вольової) діяльності іншої особи, фальсифікує її уявлення про відповідні обставини, вводить цю особу в оману, внаслідок чого вона обирає ту чи іншу лінію поведінки без знання про істинний, дійсний стан справ, її уявлення і судження фальсифіковані, а волевиявлення, та вчинки обумовлені обманними діями винного.

При цьому виникнення умислу передує заволодінню чужим майном, а обман як спосіб вчинення злочину може виявлятися як у формі дії, так і бездіяльності або поєднувати зазначені форми впливу з метою введення в оману чи підтримання омани, яка виникла поза протиправними діями винуватої особи.

Зміст, значення і обсяг поняття потерпілого в кримінальному праві не збігається поняттям потерпілого у кримінальному процесуальному аспекті, відповідно до якого особа визнається потерпілим згідно з приписами кримінального процесуального закону, внаслідок чого набуває процесуальні права задля реалізації власних інтересів у кримінальному провадженні з моменту, визначеного частинами 2, 3 ст. 55 КПК. При цьому жодна з норм КПК не виключає здійснення досудового розслідування, судового провадження за інкримінованим особі правопорушенням, за відсутності зазначених вище підстав брати участь фізичній чи юридичній особі в кримінальному проваджені як потерпілий. Кримінальний процесуальний закон як форма реалізації кримінально-правових відносин не пов’язує їх втілення за інкримінованим за ч. 1  ст. 190 КК кримінальним правопорушенням з набуттям процесуального статусу потерпілого конкретною особою.

У кримінально-правовому вимірі підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад кримінального правопорушення, передбаченого КК, і в ч. 1 ст. 190 цього Кодексу про потерпілого не йдеться. Криміналізація цього діяння пов’язана і обумовлена його суспільною небезпечністю, що визначається важливістю об’єкта кримінально-правової охорони (в аспекті завдань, визначених у ст. 1 КК) та вартісним критерієм предмета злочину, який віддзеркалює ступінь небезпечності конкретного злочину, де ознаки потерпілого не впливають на кримінальну відповідальність, яка не виключається навіть у разі заволодіння шляхом обману таким чужим майном, яке перебуває у фактичному володінні особи за відсутності абияких правомірних підстав.

Раніше «Судово-юридична газета» писала,  що Верховний Суд роз’яснив, чим характеризується об’єктивна сторона залишення в небезпеці.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Youtube Право ТВ, щоб бути в курсі найважливіших подій.