Судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду розповіли про визначення місця проживання дитини і застосування принципу добросовісності в цивільних спорах. Про це судді КЦС ВС Євген Синельников і Сергій Бурлаков говорили на лекціях у межах підготовки для підтримання кваліфікації суддів судових палат у цивільних справах апеляційних судів, повідомляє Верховний Суд.
Євген Синельников розповів про основні аспекти, пов’язані з вирішенням спорів про визначення місця проживання малолітньої дитини. Він зауважив, що визначення місця проживання не тільки істотно впливає на розвиток дитини, а й визначатиме поведінку дорослої людини в майбутньому, тому необхідно виважено підходити до прийняття таких рішень.
Доповідач наголосив, що батьки мають рівні права та обов’язки щодо дитини з урахуванням її найкращих інтересів. Цей принцип характерний для більшості правових систем європейських країн. Зокрема, законодавство Німеччини гарантує право дитини на контакт зі своїми батьками, принцип спільного батьківства закріплений у французькому законодавстві тощо.
Євген Синельников зазначив, що суди часто застосовують норми Конвенції про права дитини 1989 року. Але залишають поза увагою Європейську конвенцію про здійснення прав дітей 1996 року. Доповідач зазначив, що ЄСПЛ у справах про визначення місця проживання дитини звертав увагу, що національні суди, відхиляючи одні докази (висновки експертів, органу опіки і піклування), приймають рішення за відсутності інших доказів, які б могли свідчити про інтереси дитини. Такі справи потребують висновків спеціалістів у галузі психології, педагогіки, психіатрії. «Треба враховувати, що інтереси дитини мають бути встановлені, її права – захищені. Тому в певних випадках суд повинен спонукати орган опіки і піклування до надання обґрунтованих висновків, ініціювати проведення відповідних експертиз», – наголосив Євген Синельников.
Також суддя порушив питання щодо превентивної тимчасової заборони на виїзд дитини за межі України в порядку забезпечення позову, зазначив, що такі тимчасові заходи можуть підлягати до застосування у випадку доведення, що існує ризик викрадення (незаконного переміщення) дитини. Доповідач зауважив, що ознайомився із законодавством і судовою практикою інших держав з цього питання й заборони на застосування такого запобіжного заходу в інтересах дитини не знайшов.
Євген Синельников зазначив, що розвиток спільної батьківської відповідальності спрямований на подолання гендерних стереотипів щодо ролей, які нібито призначаються жінкам і чоловікам у сім’ї і є очевидним відображенням соціологічних змін, які відбулися за останні п’ятдесят років в організації приватної та сімейної сфер.
Доповідач навів такі способи вирішення судом спору щодо визначення місця проживання дитини:
Євген Синельников також звернув увагу на Резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи від 2 жовтня 2015 року № 2079 «Рівність і спільна батьківська відповідальність: роль батька». В ній підкреслено, що в разі роздільного проживання батьків або розірвання шлюбу сімейне право повинно передбачати можливість спільної опіки над дітьми в їх найкращих інтересах на основі взаємної згоди між батьками. Також ПАРЕ закликала держави-учасниці включити у своє законодавство положення щодо можливості почергового проживання дитини з кожним із батьків, заохочувати та розвивати медіацію в рамках судового провадження у сімейних справах за участю дітей, заохочуючи міждисциплінарну співпрацю на основі «моделі Кохема».
Крім того, доповідач зауважив, що наприкінці вересня 2022 року КЦС ВС опублікував Огляд практики у справах зі спорів щодо визначення місця проживання дитини та відібрання дитини без позбавлення батьківських прав. Також найближчим часом планується оприлюднити Огляд практики КЦС ВС у справах щодо вирішення спорів між батьками про участь у вихованні дитини.
Сергій Бурлаков розповів про застосування принципу добросовісності при вирішенні цивільних спорів. Він зазначив, що цей принцип, закріплений у ст. 3 ЦК України, має цілком прикладне значення. Верховний Суд дедалі частіше його застосовує при розгляді як цивільних, так і господарських спорів.
Доповідач наголосив, що система приватного права України розвивається в контексті європейської правої системи. І ми повинні застосовувати положення Принципів, визначень і модельних правил європейського приватного права (DCFR), які вказують, що будь-які дії юридичної чи фізичної особи мають бути добросовісними. Також відповідно до цих правил поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.
Суддя навів механізм застосування естопеля – заборони стороні поводитися всупереч її попередній поведінці (заявам, твердженням, обіцянкам, фактичній поведінці і навіть бездіяльності). В разі порушення цього принципу суд повинен застосувати положення частин 2, 3 ст. 13 ЦК України, вбачаючи тут зловживання правом.
Крім того, доповідач звернув увагу, що принцип добросовісності також застосовує Європейський суд з прав людини. Він навів рішення ЄСПЛ від 8 липня 1986 року у справі «Лінгенс проти Австрії» та від 21 січня 1999 року у справі «Фрессо і Руар проти Франції», які стосуються захисту гідності, честі і ділової репутації. Суд зробив висновки про обов’язок журналіста дотримуватися стандартів професійної етики та діяти добросовісно. Тобто перед тим, як оприлюднити будь-яку інформацію, він повинен пересвідчитися, що є підстави для розповсюдження такої інформації. В іншому разі журналіст діє недобросовісно.
Також доповідач звернув увагу на Рішення КСУ від 28 квітня 2021 року № 2-р(ІІ)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20). Справа стосувалася недобросовісної поведінки суб’єкта банківської діяльності, який з метою економії користувався кур’єрськими послугами замість інкасаторських, що призвело до недостачі коштів. Такі дії банку визнано зловживанням правом.
КЦС ВС у постанові від 4 вересня 2020 року у справі № 311/2145/19 (про визнання недійсним договорів оренди та суборенди земельної ділянки) зробив висновки, що недобросовісна поведінка особи, яка полягає у вчиненні дій, які можуть у майбутньому порушити права інших осіб, є формою зловживання правом. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які становлять зміст відповідного суб'єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.
А в постанові КЦС ВС від 12 січня 2022 року у справі № 520/13586/18 зроблено висновок, що якщо особа, яка має право на оспорення документа чи юридичного факту (зокрема, правочину, договору, рішення органу юридичної особи), висловила безпосередньо або своєю поведінкою дала зрозуміти, що не буде реалізовувати своє право на оспорення, то така особа пов'язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом.
ВП ВС у постанові від 14 грудня 2021 року у справі № 147/66/17 визначила, що добросовісність – це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Отже, принцип добросовісності передбачає, що сторони повинні діяти добросовісно під час реалізації своїх прав та передбаченого договором та/або законом виконання своїх зобов'язань. «Тобто особа має не лише право, але й обов’язок діяти або відповідно до домовленостей, або відповідно до вимог закону», – сказав доповідач.
Також він навів іншу практику КЦС ВС, КГС ВС та ВП ВС щодо обговорюваного питання в різних категоріях спорів (див. презентацію).
Сергій Бурлаков відповів на запитання про доцільність закріпити в законодавстві певні критерії недобросовісної поведінки. «Такі критерії мають бути визначені не в законодавстві, а судовою практикою. Адже вони можуть змінюватися та мають бути гнучкими. І Верховний Суд уже напрацьовує відповідну практику», – сказав суддя.
Як приклад він навів справу, за обставинами якої НАЗК склало акт щодо порушення антикорупційного законодавства суб’єктом владних повноважень, який не задекларував подаровану пов’язаною особою кімнату в гуртожитку. Щоб уникнути відповідальності, суб’єкт декларування намагався визнати договір дарування недійсним. «Фактично інститут недійсності правочину використовувався не з метою повернення до попереднього стану, а лише з метою ухилення від адміністративної або кримінальної відповідальності», – сказав доповідач.
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Twitter, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.