Страхові спори: практика Верховного Суду

6 листопада суддя судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду у складі ВС Олександр Банасько та суддя Касаційного цивільного суду у складі ВС Василь Крат виступили з доповідями на правовому онлайн-практикумі «Страхові спори: практика ВС та окремі аспекти відшкодування шкоди», передає пресслужба ВС.

У ході виступу Олександр Банасько детально зупинився на таких питаннях:

1. Юрисдикція судів щодо розгляду спорів, які виникають з правовідносин страхування (постанови ВП ВС від:

20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц,

12 вересня 2018 року у справі № 569/96/17,

3 жовтня 2018 року у справі № 760/15471/15-ц,

5 грудня 2018 року у справі № 426/16825/16-ц,

20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц).

2. Суброгація або регрес у правовідносинах страхування.

На думку судді КГС ВС Олександра Банаська, результати проведеного аналізу судової практики свідчать, що правовий режим суброгації як учасниками справи, так і господарськими судами досить часто підміняється правовим режимом регресу. Так, страховики, звертаючись до суду з вимогою про повернення коштів, виплачених за договорами добровільного страхування, майже не застосовують такого порядку відшкодування шкоди, як суброгація, а, посилаючись на норми, які регулюють суброгацію, просять стягнути відшкодування в порядку регресу, тому суди, відповідно, й розглядають по суті саме такі вимоги. Крім того, в судових рішеннях ще наявні випадки одночасного посилання на статті 1191, 993 ЦК України і ст. 27 Закону України «Про страхування» або ж для правовідносин суброгації застосовуються норми регресу чи стягується відшкодування завданої шкоди в порядку регресу.

Тому розуміння суті і відмінностей понять регресу та суброгації у страхуванні є основою для правильного вирішення спору по суті, адже їх розмежування має важливе значення у розв’язанні питання щодо обчислення строку перебігу позовної давності.

Так, застосування суброгації в деліктних правовідносинах значно скорочує строк позовної давності, чим і обмежуються права позивачів – страхових компаній.

Термін «регрес» (протилежний «прогресу» – руху вперед) за буквальним значенням виражає «рух назад». Тому, наприклад, вираз «регресна вимога» нерідко заміняють на термін «зворотна вимога» як синонім. Отже, регрес – це право зворотної вимоги страховика до особи, яка є винною у спричиненні шкоди. Регресна вимога має похідний характер. Вона виникає тільки на основі виконання якогось іншого зобов’язання, що стосовно регресного може бути названо основним. Регресне зобов’язання завжди є похідним від основного, оскільки, коли припиняє дію основне, виникає регресне зобов’язання.

Регрес (regres) – право відповідальної особи, яка здійснила відшкодування шкоди, заподіяної не її діями, звернутися з вимогою про повернення виплаченого до боржника, з вини якого заподіяно шкоду. Регрес характеризується тим, що правовідношення, за яким особа здійснила відшкодування, припинилося, у зв’язку з чим і виникло нове – пов’язане саме з регресною вимогою.

Суброгація (subrogation) – це перехід до страховика на підставі відповідного акту права вимоги, яке страхувальник має щодо особи, винної у збитках. Це правило поширюється на страховика лише на суму фактично виплаченого ним страхового відшкодування (передання страхувальником страховикові права на стягнення заподіяної шкоди з третіх (винних) осіб у межах виплаченої суми).

З латинської термін «суброгація» перекладається як «заміщення, обрання взамін».

Суброгація випливає безпосередньо із закону і не потребує підтвердження договором страхування. Доказами наявності у страховика права вимоги до особи, відповідальної за заподіяння шкоди, є договір страхування і документ, який підтверджує виплату страхового відшкодування.

Основною характерною ознакою суброгації є збереження того зобов’язання, яке виникло із заподіяння шкоди та у зв’язку з яким було виплачено страхове відшкодування і заміну в ньому кредитора.

Основна відмінність регресу від суброгації полягає в тому, що право регресу виникає з відносин із заподіяння шкоди (тобто позадоговірних, деліктних відносин), а право суброгації – із страхових відносин, які є договірними.

При суброгації заміною кредитора деліктне зобов’язання не припиняється, оскільки відповідальна за спричинені збитки особа свій обов’язок щодо їх компенсації не виконала, тому заміна сторін у зобов’язанні не замінює й порядку обчислення та перебігу строку позовної давності згідно з ч. 1 ст. 262 ЦК України.

За регресним зобов’язанням перебіг позовної давності починається заново – з моменту виконання основного зобов’язання. Оскільки при суброгації нове зобов’язання щодо відшкодування шкоди не виникає, а лише відбувається заміна кредитора в існуючому зобов’язанні – до страховика переходить право вимоги до особи, відповідальної за шкоду, то перебіг позовної давності заново не починається (постанови ВП ВС від 4 липня 2018 року у справі № 910/2603/17 (провадження № 12-134гс18);

КГС ВС від:

30 січня 2018 року у справі № 910/12500/17,

10 липня 2018 року у справі № 905/2970/16).

3. Відповідальність за невиконання зобов’язання щодо виплати страхового відшкодування (інфляція, 3 % річних, пеня)

(постанови ВП ВС від 20 червня 2018 року у справі № 308/3162/15-ц;

КГС ВС від:

27 березня 2018 року у справі № 910/10129/17 (період прострочення – інфляція, 3 % річних),

8 травня 2019 року у справі № 914/2907/16 (пеня)).

4. Судова практика розгляду спорів про стягнення страхового відшкодування (постанови ВП ВС від:

27 березня 2019 року у справі № 752/16797/14-ц (ст. 1194 ЦК України),

5 червня 2018 року у справі № 910/7449/17;

КГС ВС від:

6 липня 2018 року у справі № 924/675/17,

22 жовтня 2020 року у справі № 910/18279/19,

10 липня 2018 року у справі № 905/2970/16 (склад учасників справи),

28 лютого 2018 року у справі № 910/13139/17 (експертиза)).

5. Відповідальність юридичної особи або фізичної особи – підприємця за шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним трудових (службових) обов’язків (постанови КГС ВС від:

24 квітня 2018 року у справі № 910/9030/17,

25 липня 2018 року у справі № 914/820/17,

19 червня 2018 року у справі № 908/1108/17,

6 грудня 2018 року у справі № 910/12501/17).

Василь Крат виступив із доповіддю на тему «Судова практика Верховного Суду у спорах щодо страхування». Свій виступ він розпочав із юридичної характеристики договору страхування із посиланням на постанову Об’єднаної палати КЦС ВС від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18).

Доповідач зауважив, що юридична характеристика договору не є чимось теоретичним, а має значення у практичній площині.

Він зазначив, що кожному договору притаманні певні риси, характеристики, які дають змогу відмежувати його від інших договірних конструкцій, показати, в чому він схожий з іншими договорами, а в чому – ні.

Договори залежно від моменту укладення поділяються на реальні і концесуальні. Хоча, за словами доповідача, цей поділ умовний, оскільки бувають іще договори, які підлягають нотаріальному посвідченню – тобто змінюється момент укладення, а раніше в українському правопорядку існували договори, що підлягали державній реєстрації, з чим був пов’язаний момент їх укладення.

У згаданій постанові ОП КЦС ВС визначено, що за загальним правилом договір страхування є реальним, а також наведено два юридичні факти, з якими пов’язується момент укладення реального договору: а) домовленість між його сторонами стосовно істотних умов договору; б) передача речі однією стороною іншій стороні або вчинення іншої дії. Звичайно, коли йдеться про договір страхування, слід говорити про такі факти, як існування домовленості щодо істотних умов і здійснення платежу.

У постанові ОП КЦС ВС від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 також порушувалося питання, чи можуть у договорі учасники цивільних відносин кваліфікувати за тих чи інших ситуацій його недійсність. Договір, що розглядався в цій справі, містив пункт, який передбачав, що договір страхування не діє щодо осіб, які на момент його укладення були працівниками банківської сфери, й у випадку укладення щодо зазначених осіб цей договір страхування є недійсним. Верховний Суд зазначив, що тлумачення статей 215 та 216 ЦК України свідчить, що учасники цивільних відносин не можуть на рівні того чи іншого договору здійснювати його кваліфікацію як недійсного (нікчемного чи оспорюваного), визначати правові наслідки нікчемності правочину. За домовленістю сторін можуть змінюватися тільки правові наслідки оспорюваного правочину.

Також доповідач звернув увагу на доктрину «uberrima fides» та проілюстрував її на прикладі постанови ВС КЦС від 15 липня 2020 року у справі № 309/2088/16-ц (провадження № 61-8531св18), в якій указано, що «…чинне законодавство дозволяє страхувальнику укладати декілька договорів страхування одного об’єкта з різними страховиками. У разі наявності на момент укладення договору страхування іншого чинного договору страхування того ж самого об’єкта від тих саме ризиків, страхувальник зобов’язаний повідомити про це страховика. Невиконання такого обов’язку тягне за собою нікчемність нового договору страхування (постанова Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 759/10739/16-ц (провадження № 61-16092св18). При цьому обов’язок доказування факту виконання вимог закону щодо повідомлення страховика про наявність іншого чинного договору страхування щодо того самого об’єкта покладається саме на страхувальника, який повинен діяти як добросовісно, так і обачно, оскільки відповідні обставини можуть істотно вплинути на можливість укладення договору, його умови і, зрештою, на можливість його виконання». Суддя зауважив, що у п. 3 ч. 1 ст. 989 ЦК України передбачена досить нетипова конструкція, оскільки нікчемність другого договору страхування пов’язується із невиконанням переддоговірного обов’язку, який має суттєве значення для виконання майбутнього договору страхування. По суті страховику потрібна інформація для оцінки страхового ризику.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що Міністерство інфраструктури пропонує збільшити страхові суми для пасажирів літаків.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал, щоб бути у курсі найважливіших подій.