Питання допустимості доказів у практиці Верховного Суду за І півріччя 2021 року

Олексій Колотило

кандидат юридичних наук

прокурор Спеціалізованої антикорупційної прокуратури Офісу Генерального прокурора

Питання допустимості доказів було, є і буде одним із найважливіших у кримінальному процесі. Це питання вирішується судом під час ухвалення судового рішення у нарадчій кімнаті або в ході судового розгляду у разі встановлення очевидної недопустимості доказу.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство передбачає пряму заборону посилатися на недопустимий доказ при ухваленні судового рішення.  При цьому тягар доказування допустимості доказів покладається на  сторону, що їх подає (ч. 2 ст. 92 КПК України), з одночасним наданням права наводити  заперечення проти визнання доказів недопустимими  (ч. 3 ст. 89 КПК України).

Відтак велику частку процесуальних дискусій під час судового розгляду сторони приділяють питанню допустимості наданих доказів, а значну частину у вироку суди відводять саме їх оцінці з точки зору допустимості.

Аналізуючи думки юристів чи вивчаючи судову практику, ураховуючи, що перелік підстав для визнання доказів недопустимими, зазначених у ст. 87 КПК України, є невичерпним, можна побачити значне різноманіття позицій щодо підстав для визнання доказів недопустимими. У зв’язку з цим особливу увагу викликають рішення Верховного Суду, який як найвищий суд у системі судоустрою України покликаний забезпечувати сталість та єдність судової практики, в тому числі у такому чутливому для кримінальної юстиції питанні як допустимість доказів.

Аналіз рішень Верховного Суду за І півріччя 2021 року показує, що ціла їх низка стосувалася проблеми допустимості доказів.

Щодо критеріїв допустимості

Так, 17.02.2021 колегією суддів Третьої палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (далі – ККС ВС) ухвалено постанову, якою задоволено касаційну скаргу прокурора, скасовано ухвалу суду апеляційної інстанції та призначено новий розгляд.

У цій справі місцевим судом, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, особу було виправдано у вчиненні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України.

Таке рішення обґрунтовувалося недопустимістю цілої низки доказів, одержаних стороною обвинувачення під час досудового розслідування. Наприклад, було визнано недопустимим протокол обшуку службового кабінету у зв’язку з відсутністю у ньому підписів усіх учасників слідчої дії, відомостей про упакування вилучених грошових коштів, завірення пакета з вилученими грошовими коштами підписами слідчого і понятих тощо.

Колегією суддів Касаційного кримінального суду увагу судів звернуто на те, що кримінальне процесуальне законодавство містить критерії, за якими порушення встановленого КПК України порядку проведення окремих слідчих дій є істотним і призводить до визнання доказів недопустимими (частини 2 і 3 ст. 87 КПК України). Визнаючи той чи інший доказ недопустимим, суд має зазначати конкретну норму процесуального закону, порушення якої з урахуванням наслідків такого порушення та можливості (неможливості) їх усунення дає підстави дійти висновку щодо недопустимості того чи іншого доказу.

Натомість місцевий суд, визнаючи протокол обшуку службового кабінету недопустимим доказом, з висновком якого погодився й апеляційний суд, не вказав істотних порушень встановленого кримінальним процесуальним законом порядку проведення слідчої дії, не проаналізував наслідків цих порушень, не зазначив яким чином це вплинуло на питання доведеності винуватості (невинуватості) особи та наскільки вони перешкодили ухвалити законне та обґрунтоване рішення у справі. Крім того, суд не навів аргументів, які би свідчили про наявність передбачених ст. 87 КПК України обставин для визнання протоколу обшуку недопустимим доказом.

Якщо порушено процесуальну форму

Того ж дня, 17.02.2021, колегією суддів ККС ВС також надавалась оцінка доводам сторони захисту щодо недопустимості доказів в іншій справі. Як на підставу для недопустимості захисник посилався на неналежну оцінку судом апеляційної інстанції порушення встановленої кримінальним процесуальним законом процедури надання доручення про проведення досудового розслідування у зв’язку з наявністю на ньому факсимільного підпису.

Дійсно, під час судового розгляду суди встановили факт наявності факсимільного підпису на дорученні керівника органу досудового розслідування. 

Оцінюючи такі доводи сторони захисту, ККС ВС зазначив, що кримінальним процесуальним законом не передбачено можливість факсимільного відтворення підпису для посвідчення процесуальних документів учасниками процесу. Крім того, керівник органу досудового розслідування організовує досудове розслідування, зокрема, шляхом надання відповідних доручень в письмовій формі, тим самим процесуально фіксуючи процедуру досудового розслідування та посвідчуючи власним підписом надані законом керівні повноваження.

З огляду на зазначене, колегія суддів ККС ВС погодилася з доводом захисника про те, що використання факсимільного відтворення підпису для посвідчення процесуальних документів не передбачено чинним законодавством і з огляду на імперативний метод правового регулювання кримінальної процесуальної діяльності («дозволено те, що прямо передбачено законом») є порушенням процесуальної форми.

Проте, вирішуючи питання чи є таке порушення істотним та таким, яке тягне визнання отриманих доказів недопустимими, колегія суддів прийшла до висновку, що воно не призвело до порушення прав і законних інтересів учасників кримінального провадження, а, отже, підстави для визнання доказів недопустимими відсутні.

Як бачимо, у зазначених рішеннях ККС ВС займає позицію, відповідно до якої самі по собі формальні порушення, які не призвели до істотного порушення прав та свобод особи, не можуть автоматично вказувати на недопустимість того чи іншого доказу.

Чи має повноваження прокурор?

Постановою об’єднаної палати ККС ВС 22.02.2021 усунуто розбіжності у судовій практиці щодо правозастосування статей 36, 37 КПК України в питанні наділення повноваженнями прокурора (групи прокурорів) у кримінальному провадженні.

Нагадаю, що на той момент існували протилежні за змістом у вказаній частині рішення Верховного Суду.

У постанові від 19.04.2018 колегія суддів ККС ВС дійшла висновку, що постанова про визначення прокурора є обов’язковою, як і підписання відповідною особою, що її винесла. Вона ж зауважувала, що витяг з ЄРДР за відсутності процесуального рішення керівника органу прокуратури не наділяє прокурора повноваженнями здійснювати нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва. Аналогічна правова позиція висловлювалася ККС ВС і в інших рішеннях (від 19.09.2018 справа № 761/20108/15-к, від 17.12.2019 справа № 235/6337/18).   

Натомість у постанові від 19.05.2020 колегія суддів ККС ВС не погодилася з тим, що відсутність постанови про визначення певного слідчого або прокурора сама по собі означає, що цей слідчий або прокурор не мав відповідних повноважень. На думку цієї колегії, кримінальне процесуальне законодавство не вимагає, щоб кожне рішення, яке приймається у зв`язку з розслідуванням кримінальної справи, викладалось у формі постанови, визначення слідчого чи прокурора не є тим випадком, для якого КПК вимагає винесення постанови, та дійшла висновку про необов`язковість такої постанови для визначення конкретного слідчого або прокурора, яким доручається виконання відповідних повноважень у певній справі. При цьому як на підтвердження прийнятого рішення про призначення групи прокурорів ККС ВС послався на відомості ЄРДР.

Вважаю, що такий підхід є переконливим як з огляду на вже згадані положення КПК України, так і Положення про Єдиний реєстр досудових розслідувань, порядок його формування та ведення (далі – Положення), відповідно до яких відомості щодо рішення про призначення прокурора (групи прокурорів) у кримінальному провадженні невідкладно вносяться до ЄРДР саме відповідним керівником органу прокуратури, який же попередньо таке рішення і прийняв. Тобто відомості ЄРДР (які є похідними від процесуальних рішень) про прокурорів (групу прокурорів), які здійснюють повноваження у кримінальному провадженні, підтверджують той факт, що напередодні уповноваженою особою – керівником органу прокуратури було прийнято рішення про призначення прокурора (групи прокурорів) і відомості про це рішення саме таким керівником відображено у ЄРДР.

Зворотня ситуація, коли відомості про прокурора (групу прокурорів) містяться у ЄРДР, однак рішення керівником про призначення такого прокурора (групи прокурорів) не приймалося, означало би безпідставне їх внесення до реєстру та мало би наслідком вжиття відповідних заходів, зокрема – редагування відомостей у цій частині в порядку, визначеному Положенням.   

Разом з тим Об’єднана палати ККС ВС у рішенні від 22.02.2021 вказала, що витяг з ЄРДР не може замінити постанову керівника відповідного органу прокуратури про призначення (визначення) прокурора або групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, оскільки він не є кримінально-процесуальним рішенням, яке породжує зазначені правові наслідки в конкретному кримінальному провадженні. За змістом статей 36, 37, 110 КПК України рішення про призначення (визначення) прокурора, який здійснюватиме повноваження прокурора у конкретному кримінальному провадженні, та у разі необхідності групи прокурорів, які здійснюватимуть повноваження прокурорів у конкретному кримінальному провадженні, обов`язково повинно прийматись у формі постанови, яка має міститись у матеріалах досудового розслідування для підтвердження факту наявності повноважень. Така постанова має відповідати передбаченим вимогам до процесуального рішення в формі постанови, у тому числі, бути підписаною службовою особою, яка її прийняла.

Передбачено у рішенні і наслідки відсутності такої постанови в матеріалах досудового розслідування або її непідписання керівником прокуратури – недопустимість доказів, зібраних під час досудового розслідування, як таких, що зібрані під наглядом і процесуальним керівництвом прокурора (прокурорів), який не мав на те законних повноважень.  

Використання результатів НСРД після виділення матеріалів

Важливою та актуальною є постанова ККС ВС від 10.03.2021 у справі № 725/3504/16-к, у якій постановлено виправдувальний вирок у зв’язку із порушенням, зокрема, вимог ст. 257 КПК України.

Зі змісту судових рішень убачається, що прокурором 18.09.2015 до ЄРДР внесено відомості у кримінальному провадженні за ч. 3 ст. 368 КК України. Під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій виявлено відомості про протиправні дії трьох осіб, «стосовно яких відомості до ЄРДР не вносилися». У зв’язку з цим до ЄРДР було внесено відомості ще у трьох кримінальних провадженнях.

У подальшому прокурором з матеріалів «первинного» кримінального провадження виділено матеріали досудового розслідування, які долучено до матеріалів інших трьох кримінальних проваджень, обвинувальні акти у яких в подальшому направлено до суду.

ККС ВС, посилаючись на ст. 257 КПК України, вказав, що оскільки у жодному з трьох кримінальних проваджень будь-які негласні слідчі (розшукові) дії не проводилося, докази, одержані за результатами їх проведення у «первинному» кримінальному провадженні, могли бути використані в інших трьох провадженнях тільки в порядку, передбаченому ст. 257 КПК України. Ураховуючи, що відповідної ухвали слідчого судді до суду не надано, ККС ВС дійшов висновку, що судами правомірно визнано докази, отримані в ході проведення які негласних слідчих (розшукових) дій  недопустимими та такими, що не можуть бути використані при ухваленні судового рішення.

Слід відзначити, що у питанні застосування положень ст. 257 КПК України при виділенні матеріалів досудового розслідування ККС ВС висловлював й інші позиції.

Наприклад, встановивши, що негласні слідчі (розшукові) дії проводилися у «первинному» кримінальному провадженні, з якого у подальшому були виділені матеріали таких негласних слідчих (розшукових) дій в інше провадження, ККС ВС дійшов висновку, що використання доказів в іншому провадженні не потребує отримання ухвал слідчого судді у порядку, передбаченому ст. 257 КПК України (постанова від 10.12.2020 у справі № 751/602/18).

Засвідчення копій документів

Певне практичне значення має інша постанова Верховного Суду від 22.04.2021, яка теж стосується питання виділення матеріалів досудового розслідування.

Так, у своєму рішенні суд касаційної інстанції погодився з недопустимістю письмових доказів, копії яких були виділені під час досудового розслідування з іншого кримінального провадження. Суд встановив, що виділені матеріали не засвідчені в установленому законом порядку та не відповідають вимогам Національного стандарту України «Вимоги до оформлення документів ДСТУ 4163-2003». Цей стандарт, зокрема, установлює вимоги до оформлення та змісту документів, складу та розташування їх реквізитів.

Слід зазначити, що ДСТУ поширюється на організаційно-розпорядчі документи, постанови, розпорядження, накази, положення, рішення, протоколи, акти, листи тощо, що створюються в результаті діяльності органів державної влади України, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій та їх об'єднань усіх форм власності.

Відкриття матеріалів під час судового розгляду

Окрему увагу слід звернути на постанову ККС ВС від 11.05.2021, яка стосується питання відкриття під час судового розгляду сторонами одна одній матеріалів, зокрема тих, які стосуються допустимості наданих доказів.

Суд зазначив, що на відміну від доказів, що стосуються предмета доказування, обсяг яких сторона обвинувачення має можливість визначити наперед, виходячи з вимог статті 91 КПК України та характеру обвинувачення, характер і обсяг доказів, які стосуються обставин, що не стосуються предмета доказування, але можуть мати значення, наприклад, для з`ясування допустимості чи достовірності наданих сторонами доказів, практично неможливо визначити наперед.

У протилежність інквізиційному процесі, у якому обсяг доказів майже повністю визначається стороною обвинувачення, в змагальному процесі жодна зі сторін не може достеменно передбачити наперед весь хід судового процесу і обсяг доказів, який їй знадобиться для обстоювання своєї позиції. Враховуючи, що сторони вільні у використанні своїх процесуальних прав і самостійно обирають стратегію і тактику ведення справи, у тому числі тактику спростування доказів, наданих протилежною стороною, обсяг доказів, які можуть бути надані на спростування чи, навпаки, на підтвердження допустимості чи достовірності доказів, не може бути визначено заздалегідь, оскільки залежить від динаміки кримінального провадження, яка визначається головним чином діями сторін у процесі.

Наприклад, у випадку заперечення допустимості слідчих дій у володінні особи для з`ясування допустимості доказів, отриманих під час огляду в житлі чи іншому володінні особи, якщо наявність та/або добровільність згоди володільця ставиться стороною під сумнів, суд має виходити із сукупності всіх обставин, що супроводжували цю слідчу дію, враховуючи, але не обмежуючись наявністю письмового підтвердження такої згоди. Практично неможливо заздалегідь передбачити, чи буде стороною поставлена під сумнів добровільність згоди володільця і які докази знадобляться для доведення добровільності.

Також неможливо передбачити, які докази будуть потрібні для спростування заперечення сторони проти допустимості висновку експерта. Сторона може поставити під сумнів компетентність експерта, порядок його призначення, наявність у нього достатньої кваліфікації або досвіду, наявність або достатність матеріалів, на підставі яких здійснено експертне дослідження. Це може вимагати надання додаткових доказів, характер і обсяг яких буде визначений, виходячи з позиції сторони, яка ставить такий висновок під сумнів.

Відтак ККС ВС вказав, що сторона, у володінні якої знаходяться докази, які обґрунтовують допустимість інших наданих доказів, приймає рішення про необхідність їх надання суду лише у випадку, якщо допустимість цих доказів обґрунтовано поставлена під сумнів на тих чи інших підставах. У такому разі у сторони, яка надала спірний доказ, виникає обов`язок довести його допустимість, надавши інші докази, і, відповідно, як умова надання доказу – обов`язок відкрити їх іншій стороні.

Отже, як бачимо, у І півріччі 2021 року Верховний Суд у низці своїх рішень продовжує займати позицію, за якої положення ст. 87 КПК України можуть бути підставою для визнання доказів недопустимими не за будь-якого порушення процесуального закону, а лише у разі істотного порушення прав і свобод людини. Якщо ж суд і визнає доказ недопустимим, він повинен обґрунтувати істотність порушень встановленого кримінальним процесуальним законом порядку проведення слідчої дії, проаналізувати наслідки цих порушень, зазначити яким чином це вплинуло на питання доведеності винуватості (невинуватості) особи та наскільки вони перешкодили ухвалити законне, обґрунтоване та вмотивоване рішення у справі.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.