Другий сенат КСУ виніс рішення у справі за конституційною скаргою

Другий сенат Конституційного Суду України ухвалив рішення у справі за конституційною скаргою Віри Василівни Хліпальської щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» (щодо забезпечення державою виконання судового рішення).

Цим рішенням Конституційний Суд України визнав таким, що не відповідає Конституції України (неконституційним), положення ч. 2 ст. 26 Закону України «Про виконавче провадження» №1404‒VIII від 2 червня 2016 року зі змінами (далі — Закон).

В. Хліпальська звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням перевірити на відповідність Конституції України (конституційність) положення ч. 2 ст. 26 Закону, якими визначено розміри авансового внеску, який стягувачі мають сплатити при примусовому виконанні рішень, а також передбачено випадки звільнення стягувачів від сплати такого внеску.

Автор клопотання зазначає, що відповідно до положень ч. 2 ст. 26 Закону, для примусового виконання судового рішення, ухваленого на її користь, яке добровільно не виконує державний орган фіскальної служби, вона зобов’язана сплатити авансовий внесок у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, тобто 7446 гривень, що відповідає її утриманню впродовж … 4,2 місяців. В. Хліпальська стверджує, що «отримує кошти на прожиття на рівні прожиткового мінімуму» і не має можливості сплатити зазначений авансовий внесок. У зв’язку з несплатою нею такого внеску на підставі положень ч. 2 ст. 26 Закону державний виконавець відмовив у відкритті виконавчого провадження, а суди всіх інстанцій, до яких вона зверталася, посилаючись на ці самі положення, не визнали таку відмову протиправною та не захистили її прав. В. Хліпальська наголошує, що «через свій незадовільний майновий стан так і не змогла реалізувати своє право на примусове виконання судового рішення».

Конституційний Суд України, дослідивши матеріали конституційної скарги та проаналізувавши положення ч. 2 ст. 26 Закону, звертає увагу, що відповідно до положень Закону, початок примусового виконання органом державної виконавчої служби судового рішення немайнового характеру, боржником за яким є державний орган, пов’язаний з необхідністю сплати стягувачем авансового внеску у розмірі двох мінімальних розмірів заробітної плати, якщо стягувач не звільняється від сплати цього внеску у випадках, визначених Законом. Внаслідок несплати обов’язкового авансового внеску стягувачем примусове виконання судового рішення, ухваленого на його користь, не розпочнеться, тобто сплата авансового внеску є необхідною умовою початку примусового виконання судового рішення.

У рішенні Конституційного Суду України наголошується, що забезпечення державою виконання судового рішення як невід’ємної складової права кожного на судовий захист закладене на конституційному рівні у зв’язку з внесенням Законом України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 року №1401–VIII змін до Конституції України та доповненням її, зокрема, статтею 1291, частиною 2 якої передбачено, що держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку.

Конституційний Суд України, беручи до уваги ст. 3, 8, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1, 2 ст. 1291 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, вважає, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов’язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.

Конституційний Суд України вважає, що з огляду на ст. 3, 8, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1, 2 ст. 1291 Основного Закону України в аспекті гарантування на конституційному рівні права кожного на судовий захист та забезпечення державою виконання судового рішення відсутність у стягувача як особи, на користь якої ухвалене судове рішення, фінансової можливості сплатити авансовий внесок не повинна перешкоджати реалізації його права на виконання судового рішення, особливо коли боржником за цим рішенням є державний орган. У чинному правовому регулюванні має бути встановлений такий порядок сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, який забезпечив би в усіх випадках і за будь-яких умов повне й своєчасне виконання такого рішення та його обов’язковість.

Визначенням положеннями ч. 2 ст. 26 Закону обов’язкової сплати авансового внеску особою, на користь якої ухвалене судове рішення, як необхідної умови початку примусового виконання цього рішення органом державної виконавчої служби на цю особу покладено фінансовий тягар забезпечувати функціонування впровадженої державою системи виконання судових рішень, що не гарантує доступу для кожної такої особи до вказаної системи, отже, не забезпечує в усіх випадках і за будь-яких умов повного та своєчасного виконання цього рішення, його обов’язковості.

Конституційний Суд України наголошує, що держава має позитивний обов’язок забезпечувати виконання судового рішення, проте визначеним положеннями ч. 2 ст.26 Закону правовим регулюванням щодо обов’язкового авансування початку примусового виконання судового рішення особою, на користь якої ухвалене це рішення, такий обов’язок держави перекладено на вказану особу, що нівелює сутність її конституційного права на судовий захист та суперечить положенням ст. 3, 8, ч. 1, 2 ст. 55, ч. 1, 2 ст. 1291 Конституції України.

Положення ч. 2 ст. 26 Закону, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього рішення.

Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржене.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, що КСУ відклав розгляд справи щодо закону про люстрацію.