На чию користь треба тлумачити неточності в назві арбітражної установи: рішення ВС

Суд має тлумачити незначні помилки та неточності в назві арбітражної установи, що передбачена в арбітражній угоді, на користь міжнародного комерційного арбітражу. Але вирішення питання про виконуваність чи невиконуваність арбітражної угоди у зв’язку з наявністю помилок у найменуванні арбітражної установи є дискрецією суду, який ухвалює рішення з урахуванням усіх обставин справи.

Як встановили суди попередніх інстанцій, позивач та відповідач, укладаючи контракт про продаж герметика для виробництва склопакетів, погодили, що в разі недосягнення домовленостей усі спори підлягають вирішенню в Міжнародному комерційному арбітражному суді, рішення якого є остаточним та обов’язковим для обох сторін. В англомовновному варіанті цього ж пункту компетентним органом вирішення спорів за цим контрактом визначено Arbitration Court of International Commerce and Industry. Таким чином, сторони уклали арбітражну угоду у вигляді арбітражного застереження щодо розгляду будь-яких спорів, які виникатимуть з контракту або у зв’язку з ним, за процедурою міжнародного комерційного арбітражу.

Водночас суди попередніх інстанцій правильно зазначили про неможливість виконання укладеного арбітражного застереження. Назва арбітражної установи, яка міститься в контракті, а також відсутність у ньому інформації про місце проведення арбітражу, не дає можливості визначити, до якого саме арбітражу має звертатися сторона. Тому спір підлягає вирішенню господарським судом.

Велика Палата Верховного Суду відступила від правового висновку Верховного Суду України, викладеного в постанові від 18 жовтня 2017 року у справі № 910/8318/16, уточнивши (доповнивши) його такими висновками:

1) у разі наявності арбітражної угоди між сторонами спору та поданого стороною відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України клопотання про припинення провадження господарський суд може продовжити розгляд справи за умови встановлення в передбаченому законом порядку недійсності, втрати чинності або неможливості виконання вказаної угоди не пізніше початку розгляду справи по суті;
2) господарський суд має тлумачити будь-які неточності в тексті арбітражної угоди та розглядати сумніви щодо її дійсності, чинності та виконуваності на користь дійсності, чинності та виконуваності, забезпечуючи принцип автономності арбітражної угоди;
3) суд може визнати угоду такою, що не може бути виконана, внаслідок істотної помилки сторін у назві арбітражу, до якого передається спір (відсилання до неіснуючої арбітражної установи), за умови відсутності в арбітражній угоді вказівки на місце проведення арбітражу чи будь-яких інших положень, які б дозволяли встановити дійсні наміри сторін щодо обрання певної арбітражної установи чи регламенту, за яким має здійснюватися арбітражний розгляд. У разі невизначеності арбітражної установи сторона арбітражної угоди не має обов’язку перед зверненням до компетентного державного суду звертатися до однієї чи декількох арбітражних установ для того, щоб вони вирішили питання щодо своєї компетенції стосовно цього спору.

У питаннях визначення права, що підлягає застосуванню до спірних відносин, суд мав керуватися положеннями Договору між Україною та Латвійською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних, трудових і кримінальних справах (підписаний 23 травня 1995 року, ратифікований 22 листопада 1995 року, набрав чинності 12 липня 1996 року), а не нормами внутрішнього законодавства України. Проте застосування судами норм внутрішнього законодавства України разом з нормами міжнародного договору не призвело до помилкових висновків щодо права, яке підлягає застосуванню. Сторона, яка повинна виконати зобов’язання, що має вирішальне значення для змісту договору, — це позивач (продавець за контрактом), місцезнаходженням якого є Латвійська Республіка, тому суди попередніх інстанцій, керуючись статтями 32 і 44 Закону України від 23 червня 2005 року № 2709-IV «Про міжнародне приватне право», дійшли висновку про застосування до спірних правовідносин права цієї країни.

При цьому за загальними принципами міжнародного приватного права компетентний суд при розгляді справи застосовує процесуальне законодавство своєї держави, відсилання колізійної норми до права іноземної держави вважається відсиланням саме до норм матеріального, а не процесуального права. У ч. 1 ст. 9 Закону України «Про міжнародне приватне право» закріплюється, що будь-яке відсилання до права іноземної держави має розглядатися як відсилання до норм матеріального права, яке регулює відповідні правовідносини, виключаючи застосування його колізійних норм, якщо інше не встановлено законом.

Питання права, що підлягає застосуванню до арбітражної угоди, зокрема й для визначення її виконуваності, врегульоване матеріально-правовими нормами Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (м. Нью-Йорк, 10 червня 1958 року), яку застосував суд. Відповідно до ч. 5 ст. 4 Закону України «Про міжнародне приватне право» визначення права, що підлягає застосуванню до приватноправових відносин на підставі колізійних норм, не здійснюється, якщо міжнародним договором України передбачено застосування до відповідних відносин матеріально-правових норм.

З повним текстом постанови Великої Палати Верховного Суду від 28 серпня 2018 року у справі №906/493/16 (провадження № 12-142гс18) можна ознайомитися за посиланням.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ВП ВС визначила юрисдикцію заяв про віднесення до кола членів сім’ї для отримання допомоги в разі загибелі військовослужбовця.