Верховный Суд: даже если военнослужащий служит с 2015 года, и от неисполнения приказа не наступило опасных последствий, его нельзя освободить от реального наказания, потому что это создаст у других уверенность в безнаказанности

Освобождение от отбывания наказания с испытанием военнослужащего за неисполнение им приказа в условиях военного положения может создать у таких лиц уверенность в безнаказанности за отказ от исполнения приказов командиров, а также отказ от защиты Родины. Поэтому даже если военнослужащий начал служить с 2015 года, положительно характеризуется, получил травму, имеет на иждивении несовершеннолетнего ребенка, его нельзя освободить от реального наказания.

Об этом отметил Верховный Суд, оставляя в силе приговор военнослужащему в виде лишения свободы на 5 лет по делу №185/4595/22, которое 23 мая 2024 года рассмотрела коллегия судей Второй судебной палаты Кассационного уголовного суда.

Обставини справи

Старший солдат – військовослужбовець військової служби за контрактом, який з 2015 року проходив військову службу в різних підрозділах, і є учасником бойових дій, наказом командира від 1 червня 2022 року був призначений на посаду водія десантно-штурмового взводу.

У червні 2022 року, перебуваючи в місці тимчасового розташування тилового пункту управління десантно-штурмового батальйону, він відмовився виконати усний наказ заступника командира бригади з морально-психологічного забезпечення щодо вибуття до командно-спостережного пункту для подальшого виконання завдань у складі своєї роти, чим, як зазначала сторона обвинувачення, підірвав бойову готовність та боєздатність підрозділу.

Вироком Павлоградського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 14 лютого 2023 року військовослужбовця засуджено за ч. 4 ст. 402 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років і на підставі ст. 75 КК звільнено від відбування цього покарання з випробуванням з іспитовим строком тривалістю 2 роки, з покладанням обов`язків, передбачених пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 76 КК.

Дніпровський апеляційний суд скасував вирок місцевого суду в частині призначеного покарання й ухвалив новий вирок від 11 вересня 2023 року, яким призначив чоловіку покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років, а в решті вирок суду першої інстанції залишив без змін.

Тобто, скасував звільнення від покарання з випробуванням, і вирішив, що військовослужбовець має відбути реальний строк позбавлення волі 5 років.

У касаційній скарзі до Верховного Суду адвокат просив змінити вирок апеляційного суду і на підставі ст. 75 КК звільнити підзахисного від відбування призначеного йому покарання з випробуванням з іспитовим строком 2 роки.

Зазначав, що апеляційний суд не навів вагомих і достатніх обґрунтувань, які б свідчили про необхідність призначення покарання, що належить відбувати реально, та невмотивовано відхилив аргументи сторони захисту про протилежне.

Вказує, що апеляційний суд не зважив на конкретні обставини кримінального правопорушення, які, на думку захисника, не становлять підвищеної суспільної небезпеки, адже причиною відмови виконувати наказ начальника було погіршення стану здоров`я та потреба в лікуванні, через що обвинувачений не мав можливості належно реалізувати поставлене завдання, а тяжких наслідків від його дій не настало.

Також захисник вважає, що апеляційний суд не врахував даних про особу засудженого, який з 2015 року проходив військову службу в різних підрозділах, є учасником бойових дій, позитивно характеризується, має на утриманні неповнолітню дитину. Ці дані в сукупності із щирим каяттям у вчиненні злочину, як наголошує захисник, доводять те, що його виправлення можливе без ізоляції від суспільства.

Що вирішив Верховний Суд

Колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку про «неспроможність» наведених захисником доводів.

Як зазначив ВС, суд першої інстанції ретельно перевірив версію захисту про неспроможність виконати наказ за станом здоров`я, а саме через травму плечового суглоба, отриману в березні 2021 року, за результатами чого не встановив підстав вважати, що існували будь-які перешкоди, які б об`єктивно унеможливлювали виконання наказу, зокрема пов`язані зі станом його здоров`я.

Так, під час з`ясування цих обставин суд установив, що в березні 2021 року після отримання травми плечового суглоба обвинувачений звертався до відділення діагностики медичного закладу та до лікаря травматологічного відділення клініки ушкоджень. Згідно з лікарською довідкою від 29 березня 2021 року йому було рекомендовано проведення планової операції, а в разі його відмови – прописано чітке терапевтичне лікування, для проходження якого лікар рекомендував звільнити військовослужбовця від стройової та фізичної підготовки на три місяці.

Однак даних про те, що той до червня 2022 року повторно звертався за медичною допомогою стосовно зазначеної травми або ж повідомляв про погіршення стану здоров`я внаслідок цієї травми безпосередньому начальникові, який зобов`язаний направити хворого до медичного пункту частини, матеріали справи не містять.

Таким чином військовослужбовець після отримання травми та проходження її терапевтичного лікування у 2021 році не вжив заходів за рекомендацією лікаря щодо оперативного лікування, хоча об`єктивних перешкод для цього не було, і водночас відмовився виконувати наказ начальника з посиланням на необхідність проведення відповідної операції.

Під час допиту в суді першої інстанції обвинувачений не зміг пояснити конкретних переконливих причин, чому саме він не звертався щодо оперативного лікування плечового суглоба до червня 2022 року та чому він не ініціював припинення або розірвання контракту з огляду на неможливість виконання своїх обов`язків через травму. Такі дії свідчать про його намагання уникнути кримінальної відповідальності за вчинений злочин шляхом посилання на надумані обставини, що начебто перешкодили йому виконати наказ начальника, хоча насправді таких обставин не існувало, переконані судді Верховного Суду.

Отже, твердження захисника про те, що військовослужбовцю не було надано можливості вилікувати зазначену травму, тому він не зміг виконати наказ, на думку ВС, є непереконливим. До того ж стан здоров`я обвинуваченого перевірила військово-лікарська комісія 18 червня 2022 року, тобто за три дні до події. З урахуванням характеру зазначеної травми, серцево-судинних та інших захворювань, ця комісія дійшла висновку про його придатність до військової служби за контрактом.

На додаток, з матеріалів кримінального провадження видно, що обвинуваченого 16 травня 2022 року було призначено гранатометником десантно-штурмового взводу, однак після переведення до військової частини наказом командира від 1 червня 2022 року його призначено водієм десантно-штурмової роти, основним обов`язком якого є перевезення військового персоналу та обладнання до місць призначення, що саме собою явно не передбачає підвищеного фізичного навантаження на плечові суглоби.

Водночас показаннями свідка, який безпосередньо віддав наказ, а також письмовими доказами підтверджено те, що обвинувачений не повідомляв про погіршення стану свого здоров`я внаслідок цієї травми у встановленому порядку, тому аргументи захисника в касаційній скарзі про те, що начальник, усупереч своїм обов`язкам, не врахував того, що військовослужбовець не вилікував травми, є недоречними, адже стан його здоров`я був перевірений у визначеному порядку, за наслідками чого військово-лікарська комісія не вказала жодних застережень щодо неможливості виконання ним своїх обов`язків.

Саме собою твердження обвинуваченого про те, що в день отримання наказу він відчував больові прояви травми, тому й відмовився виконувати наказ, у цьому випадку суд першої інстанції правильно врахував як мотив кримінального правопорушення, однак наявності прямого умислу на вчинення непокори ці аргументи засудженого не спростовують.

Тому, як зазначив ВС, доводи, наведені в касаційній скарзі захисника є безпідставними.

Також захисник у касаційній скарзі зазначив, що конкретних тяжких наслідків від вчиненого кримінального правопорушення, на його думку, не настало, а тому немає причин вважати, що він своїм діянням спричинив шкоду суспільним відносинам.

Однак ці доводи захисника, на думку ВС, не ґрунтуються на законодавчих вимогах і матеріалах кримінального провадження.

Як вказали судді Верховного Суду, непокора є злочином із формальним складом, а отже кримінальна відповідальність за його вчинення не залежить від настання суспільно небезпечних наслідків.

Тому відсутність конкретних тяжких наслідків сама собою не спростовує того, що вчинене військовослужбовцем діяння в умовах воєнного стану за наведених вище обставин, посягаючи на встановлений порядок підлеглості, негативно позначилося на організованості й порядку у військовій частині, боєготовності та боєздатності військового формування, і тим самим заподіяло істотну шкоду суспільним відносинам у сфері встановленого порядку несення військової служби, що охороняються кримінальним законом, та було здатне створити реальну загрозу спричинення такої шкоди, що й визначає суспільну небезпеку вчиненого ним кримінального правопорушення.

Таким чином скоєна обвинуваченим непокора, навіть за відсутності конкретних тяжких наслідків, про які зазначає захисник, є діянням, яке характеризується всіма ознаками складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 402 КК України, та безсумнівно становить притаманну злочину суспільну небезпеку.

Апеляційний суд обґрунтовано зазначив і про те, що положення ст. 75 КК України застосовуються з урахуванням мети покарання, а тому звільнення від відбування покарання з випробуванням військовослужбовця за невиконання ним наказу в умовах воєнного стану не лише запобігатиме вчиненню нових злочинів іншими особами, а навпаки, створить у таких осіб впевненість у безкарності за відмову від виконання наказів командирів, а також відмову від захисту Батьківщини. Це може призвести до підриву військової дисципліни, розлагодженості дій, спрямованих на захист суверенітету держави, що в умовах воєнного стану є неприпустимим.

Як зазначив Верховний Суд, відсутність належного реагування держави, зокрема суду під час призначення покарання за вчинення військовослужбовцями кримінальних правопорушень проти встановленого порядку несення військової служби під час збройної агресії та повномасштабного вторгнення збройних сил Російської Федерації на територію України, нівелює визначену статями 50, 65 КК України мету призначення покарання і може призвести до збільшення рівня злочинності у військах, зниження рівня дисципліни та підриву боєготовності військових підрозділів, неспроможності забезпечення командуванням військових частин належного виконання завдань з оборони держави, захисту незалежності й територіальної цілісності України, що призводить до порушення прав та інтересів суспільства і держави в цілому.

У касаційній скарзі захисник акцентував, що покарання має індивідуальний характер, тому, на його думку, висновки апеляційного суду про ймовірність настання зазначених негативних наслідків у вигляді вчинення аналогічних злочинів іншими особами в разі застосування щодо підзахисного положень ст. 75 КК України, є необґрунтованими, адже покарання не може застосуватися як показовий захід кримінально-правового примусу для інших осіб.

Однак захисник не взяв до уваги, що принцип індивідуалізації покарання застосовується з урахуванням приписів ч. 2 ст. 50 КК, відповідно до яких покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами. Тому суд апеляційної інстанції правильно врахував превентивне значення покарання в контексті конкретного кримінального правопорушення, що жодним чином не свідчить про недотримання в цьому випадку принципу його індивідуалізації.

Отже, на думку ВС, апеляційний суд дійшов обґрунтованого висновку, що виправлення засудженого та попередження вчинення нових злочинів можливе лише в умовах ізоляції його від суспільства.

Факти, на яких акцентує захисник: перебування підзахисного на військовій службі з 2015 року, його позитивні характеристики, й те, що він є учасником бойових дій і має відповідний досвід, у цьому конкретному випадку не можуть бути беззаперечною підставою для звільнення його від відбування покарання з випробуванням, адже він, хоча й не заперечував вчинення злочину, однак не висловив дійсного, відвертого, а не уявного визнання своєї провини, яке б могло свідчити про його щире каяття, та для залагодження своєї вини не вжив жодних активних дієвих заходів, спрямованих на виправлення наслідків скоєного, а тому ці дані про особу засудженого не є противагою суспільній небезпечності вчиненого ним військового кримінального правопорушення.

Таким чином, колегія суддів Верховного Суду не вбачає підстав для застосування положень ст. 75 КК України та звільнення військовослужбовця від відбування покарання з випробуванням.

Автор: Наталя Мамченко 

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.