В производстве Верховного Суда находилось дело по иску лица к Управлению исполнительной дирекции Фонда социального страхования Украины и Главному управлению ПФУ о признании противоправным отказа в страховых выплатах и предоставлении социальных услуг, а также обязательстве назначить одноразовое пособие в соответствии с частью шестой статьи 42 Закона Украины «Об общеобязательном государственном социальном страховании» от 23 сентября 1999 года №1105 в виде одноразового пособия семье потерпевшего в связи со смертью ее мужа.
Истица отметила, что она является женой умершего в результате несчастного случая на производстве. Однако ответчики отказали ей в назначении одноразового пособия, поскольку считали, что для получения одноразового пособия семье потерпевшего необходимо предоставить документы, подтверждающие одинаковый адрес регистрации места жительства с потерпевшим.
Считая такое основание отказа противоправным, истица обратилась в суд.
Суд першої інстанції у задоволенні позову відмовив, однак, це рішення скасував суд апеляційної інстанції та ухвалив нове рішення, яким адміністративний позов задовольнив частково, а саме – визнав протиправною та скасував рішення відповідача про відмову у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги та зобов`язав Головне управління ПФУ нарахувати та виплатити позивачці страхову виплату відповідно до частини 6 статті 42 Закону № 1105-ХІV у вигляді одноразової допомоги сім`ї потерпілого в зв`язку зі смертю чоловіка. У задоволенні іншої частини позовних вимог суд апеляційної інстанції відмовив.
Верховний Суд погодився з висновками суду апеляційної інстанції, керуючись таким.
Відмова позивачці у призначенні та виплаті одноразової грошової допомоги ґрунтувалася на тому, що обов`язковою умовою для призначення одноразової допомоги відповідно до абзацу 2 пункту 5.1 розділу V Порядку призначення, перерахування та проведення страхових виплат, затвердженого постановою правління Фонду соціального страхування України від 19 липня 2018 року № 11 є те, що реєстрація місця проживання отримувача допомоги повинна збігатися з реєстрацією місця проживання померлого потерпілого, однак у паспортах позивачки та її загиблого чоловіка містяться різні дані про реєстрацію місця проживання.
З цього приводу Суд звернув увагу на те, що частиною шостою статті 42 Закону № 1105-XIV (в редакції станом на дату настання нещасного випадку) встановлено, що у разі смерті потерпілого внаслідок нещасного випадку на виробництві виплачується:
- одноразова допомога його сім`ї у сумі, що дорівнює 100 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату;
- одноразова допомога кожній особі, яка перебувала на його утриманні, а також на його дитину, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого, у сумі, що дорівнює 20 розмірам прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на день настання права на страхову виплату.
На цій підставі Суд дійшов висновку, що положеннями Закону № 1105-XIV встановлено два різні види одноразової грошової виплати: одноразова допомога сім`ї померлого та одноразова допомога дитині чи особам, що перебували на його утриманні.
З огляду на вказане, Фонд соціального страхування, який наділений відповідними повноваженнями згідно з пунктом 8 частини першої статті 7 Закону № 1105-XIV, Порядком № 11, чітко визначив механізм призначення, перерахування та проведення страхових виплат, визначивши, що реєстрація місця проживання за однією адресою потерпілого, його дружини, а також його дітей є обов`язковою умовою для отримання такого виду страхової виплати як одноразова допомога на сім`ю потерпілого у разі його смерті від нещасного випадку на виробництві. Водночас для отримання одноразової допомоги або щомісячних страхових виплат індивідуально кожним членом сім`ї та/або особами, які мають право на відповідні виплати, достатньо підтвердити наявність родинних зв`язків з померлим потерпілим.
Верховний Суд врахував положення частин першої-третьої статті 7 КАС України, згідно з якими суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.
При цьому згідно з частиною третьою статті 66 Закону України «Про правотворчу діяльність» від 24 серпня 2023 року № 3354-IX (набрав чинності 20 вересня 2023 року та буде введений в дію в дію через один рік з дня припинення або скасування воєнного стану в Україні) у разі виявлення колізії між нормативно-правовими актами різної юридичної сили пріоритет у застосуванні мають норми, що містяться у нормативно-правовому акті вищої юридичної сили.
Крім того, Суд у цій справі врахував, що статтею 33 Конституції України встановлено, що кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування та вільний вибір місця проживання.
Право на свободу пересування і вибору місця проживання як невід`ємне право кожної людини закріплено також Загальною декларацією прав людини 1948 року (пункт 1 статті 13), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року (стаття 12), Протоколом № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (стаття 2). Стаття 2 Протоколу № 4 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і вибору місця проживання, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Також Суд звернув увагу, що терористична та військова агресія рф з квітня 2014 року на сході України (підтверджується, зокрема, Указом Президента України від 14 квітня 2014 року № 405/2014, яким введено в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України») та повномасштабне вторгнення рф на територію України з 24 лютого 2022 року (підтверджується Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні») є факторами, що спряють зростанню кількості осіб, що є вимушеними переселенцями і вказане, відповідно, унеможливлює спільне проживання значної кількості сімей разом.
Враховуючи те, що згідно з вимогами частини першої статті 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, а також встановлену під час розгляду цієї справи невідповідність положень пункту 5.1. Розділу V Порядку №11, що визначають підстави набуття права на одноразову допомогу сім`єю загиблого внаслідок нещасного випадку на виробництві, положенням Закону №1105-XIV, Верховний Суд дійшов висновку, що під час вирішення спору у цій справі правильним є застосування правового акта, який має вищу юридичну силу.
Постанова Верховного Суду від 22 квітня 2024 року у справі №420/17371/22 (адміністративне провадження № К/990/40862/23).
Автор: Наталья Мамченко
Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua и на Google Новости SUD.UA, а также на наш VIBER, страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.