Большая Палата ВС отступила от вывода о том, что истребовать можно только индивидуально определенное имущество или имущество, выделенное в натуре

Большая Палата Верховного Суда сделала правовое заключение по делу 362/2707/19 о признании недействительными договоров дарения, отмене их государственной регистрации и истребовании имущества из чужого незаконного владения.

Так, Большая Палата отступила от вывода о том, что истребовать можно только индивидуально определенное имущество или имущество, выделенное в натуре.

Обставини справи

У травні 2019 року позивачка звернулася до суду, зазначивши, що з 1972 року вона перебувала з співвідповідачем у шлюбі, і за час шлюбу вони збудували будинок та набули земельну ділянку.

Із листопада 2016 року право власності на житловий будинок зареєстровано за її чоловіком. Право власності на земельну ділянку із цільовим призначенням – для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, на якій знаходиться спірний житловий будинок, підтверджується витягом з Державного земельного кадастру.

В жовтні 2017 року шлюб було розірвано заочним рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області, і жінка звернулася до суду з позовом про поділ спільного майна подружжя (справа №362/5535/17).

У серпні 2018 року колишній чоловік без згоди позивачки подарував указане нерухоме майно своїй онуці. Зазначив про відсутність на майно прав будь-яких третіх осіб. У подальшому онука за договорами купівлі-продажу відчужила спірне нерухоме майно знайомому.

В грудні 2018 року рішенням Васильківського міськрайонного суду (справа № 362/5535/17) у задоволенні позову жінки про поділ спільного майна подружжя відмовлено.

А у квітні 2019 року постановою Київського апеляційного суду, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року (справа № 362/5535/17), спірні житловий будинок та земельну ділянку визнано об`єктом спільної сумісної власності подружжя і визнано за кожним з них право власності на вказане нерухоме майно в рівних частках – по 1/2.

Отже, у позові жінка просила визнати недійсними та скасувати державну реєстрацію договорів дарування будинку та земельної ділянки, укладених в серпні 2018 року між колишнім чоловіком та онукою, а також витребувати із чужого незаконного володіння знайомого онуки – покупця нерухомості по 1/2 ідеальній частці спірного будинку та земельної ділянки.

Рішення судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Васильківського міськрайонного суду позов задоволено частково. Визнано недійсним договір дарування будинку і земельної ділянки між колишнім чоловіком позивачки та його онукою. Витребувано від особи, яка купила нерухомість в онуки, по 1/2 частки будинку і земельної ділянки.

Суд вказав, що оскільки позивачка не надавала згоду на укладення чоловіком договорів дарування нерухомого майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, зміст оспорюваних позивачкою правочинів суперечить положенням статті 65 Сімейного кодексу, порушує вимоги ч. 1 статті 203 Цивільного кодексу, а тому відповідно до ч. 1 статті 215 ЦК існують підстави для визнання договорів недійсними.

Ураховуючи, що покупець як набувач міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину купівлі-продажу нерухомого майна в онуки, у тому числі й те, що продавець не мала права відчужувати це майно, суд зробив висновок, що така обставина може свідчити про недобросовісність набувача. Разом з тим суд першої інстанції витребував із чужого незаконного володіння на користь позивачки спірну 1/2 частку нерухомого майна, застосувавши до спірних правовідносин пункт 3 ч. 1 статті 388 ЦК України.

Рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні позовних вимог про скасування державної реєстрації договорів дарування мотивоване тим, що ці вимоги є передчасними, оскільки рішення суду, яким задоволено позов про витребування майна із чужого незаконного володіння, є підставою для здійснення державної реєстрації права власності на майно, що підлягає державній реєстрації, за власником, а також скасування попередньої реєстрації (статті 19, 27 Закону України від 1 липня 2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).

Постановою Київського апеляційного суду рішення Васильківського міськрайонного суду в частині витребування майна із чужого незаконного володіння скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову в цій частині відмовлено.

Апеляційний суд вказав, що оскільки позивачка заявила вимоги про витребування на свою користь із чужого незаконного володіння 1/2 частки спірного нерухомого майна, в той час як договори дарування такого майна визнані судом недійсними в цілому, за відсутності виділу ідеальних часток співвласників нерухомого майна в натурі та за відсутності судового рішення про встановлення порядку спільного користування майном, то позовні вимоги про витребування майна з чужого незаконного володіння задоволенню не підлягають.

Жінка звернулася до Верховного Суду з касаційною скаргою.

Передача справи до ВП ВС

Колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду передала справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, вбачаючи підстави для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

КЦС ВС керувався такими міркуваннями.

У цій справі предметом дослідження є питання, чи можливо витребувати в порядку статті 388 ЦК України майно, не визначене індивідуально, або майно, яке не виділено в натурі.

У постанові КЦС ВС від 29 жовтня 2018 року у справі № 612/553/15-ц вказано, що індивідуалізація речі - це надання певній речі (або ж наявність у неї) відмінних властивостей (рис чи характеристик), що дозволяють у необхідних випадках виділити її з числа подібних. Можливо виокремити три групи речей, визначених індивідуальними ознаками: унікальні речі, тобто єдині у своєму роді; речі, що відрізняються від подібних особливими позначеннями чи характеристиками; речі, індивідуалізовані в процесі вибору або відбору.

У постанові від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 Верховний Суд України зробив висновок, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

Вказаний висновок неодноразово підтримував Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18 відступила від висновку Верховного Суду України, висловленого в постанові від 16 серпня 2017 року у справі № 2608/12111/12 щодо недійсності договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого, визначивши, що можливість визнання недійсним договору про розпорядження майном, яке перебуває у спільній власності, залежить від встановлення недобросовісності третьої особи – контрагента. Разом з тим не відступила від інших зроблених висновків, зазначивши, що на підставі статті 388 ЦК можна витребувати лише індивідуально визначене майно.

Водночас при вирішенні справи № 6-1203цс15 Верховний Суд України в постанові від 16 вересня 2015 року зазначив про наявність підстав для витребування у відповідача на користь фізичних осіб 54/100 частки спірного нерухомого майна згідно зі статтею 388 ЦК України. Витребовуючи частку в майні, Верховний Суд України не з`ясовував, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним у натурі.

У справі, що переглядається, право власності позивачки на 1/2 частку спірного житлового будинку та 1/2 частку земельної ділянки підтверджено постановою Київського апеляційного суду у справі № 362/5535/17, яка постановою Верховного Суду від 20 січня 2020 року залишена без змін. Спірне майно вибуло із власності позивачки поза її волею – на підставі правочинів, які в судовому порядку (в межах цієї справи) визнані недійсними.

Відмова у витребуванні належного позивачці майна ґрунтується лише на тому, що таке майно не виділено в натурі.

У постанові від 12 грудня 2018 року у справі № 442/7505/14 Верховний Суд вказав, що частка в праві спільної часткової власності, що належить кожному зі співвласників, виступає не як частина речі та не як право на частину речі, а як частка в праві на всю річ як єдине ціле. Тобто право спільної часткової власності поширюється на все спільне майно, а частка в праві спільної часткової власності не стосується частки майна.

Право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено статтею 364 ЦК України.

Витребування майна із чужого незаконного володіння в цій справі містить легітимну мету та є необхідним у демократичному суспільстві, оскільки позивачку з порушенням вимог закону було позбавлено права власності на належне їй нерухоме майно.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Право власності позивачки на 1/2 частку будинку та 1/2 частку земельної ділянки визнано постановою Київського апеляційного суду, яка залишена без змін постановою Верховного Суду.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

При розгляді справи суд має з`ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах.

Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його думку, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна.

Належна позивачці 1/2 частки нерухомого майна, а саме житлового будинку та земельної ділянки, є майном, яке може бути витребувано від особи, яка заволоділа ним.

Власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його в особи, яка не мала права відчужувати це майно.

При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов`язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов`язку заінтересована особа має право пред`явити позов про витребування цього майна.

Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв`язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно).

Такі висновки Велика Палата Верховного Суду зробила в постанові від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19.

Установлено, що спір у справі виник між колишнім подружжям, їх онукою та знайомим останньої -  як останнім набувачем спірного нерухомого майна.

З матеріалів справи вбачається, що судовий спір з приводу нерухомого майна - житлового будинку і земельної ділянки триває з жовтня 2017 року (справа № 362/5535/17).

Під час розгляду справи № 362/5535/17 за позовом жінки до чоловіка про поділ майна колишнього подружжя як свідки допитувались у судовому засіданні діти сторін.

Позивачка зазначила, що набувач майна за договором купівлі-продаже є давнім знайомим її онуки і таке твердження відповідачами не спростовано.

Право власника витребувати своє майно у всіх випадках і без будь-яких обмежень при володінні цим майном набувачем без правових підстав, тобто недобросовісним набувачем, передбачено статтею 387 ЦК України, а  право власника витребувати своє майно від добросовісного набувача передбачено у статті 388 ЦК України і є обмеженим.

Такий правовий висновок неодноразово висловлений Верховним Судом України в постановах від 6 грудня 2010 року у справі № 3-13г10, від 2 березня 2016 року у справі № 6-3090цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 1522/25684/12 та інших.

Набувача суд першої інстанції вважав недобросовісним набувачем, бо він як набувач міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину купівлі-продажу нерухомого майна, у тому числі й те, що продавець не мала права відчужувати це майно.

Зазначене твердження він не спростовав і не оскаржив. Апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції подав лише колишній чоловік. Суд апеляційної інстанції відхилив доводи апеляційної скарги про недоведеність ознак недобросовісності в діях кінцевого набувача нерухомого майна, тому у суду касаційної інстанції відсутні підстави піддавати ці висновки сумніву.

З урахуванням наведеного до спірних правовідносин застосовуються положення статті 387 ЦК.

Зазначивши про недобросовісність набувача, суд першої інстанції помилково зробив висновок про застосування до спірних правовідносин пункту 3 частини першої статті 388 ЦК.

Апеляційний суд скасував рішення суду першої інстанції та відмовив у витребуванні з чужого незаконного володіння 1/2 частки спірного майна лише з тих підстав, що ідеальні частки співвласників нерухомого майна не виділені, рішення про встановлення порядку спільного користування майна відсутнє.

З таким висновком Велика Палата Верховного Суду не погоджується.

За вимогами статті 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Рухомими речами є речі, які можна вільно переміщувати у просторі.

Ураховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 90).

Цей фактичний стан володіння слід відрізняти від права володіння, яке належить власникові (частина перша статті 317 ЦК України) незалежно від того, є він фактичним володільцем майна, чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість ця особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем останнього, але не набуває право володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчує державна реєстрація права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Тоді як право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (провадження № 14-2цс21; пункти 65-67); від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (провадження № 14-91цс20; пункт 92)).

Пунктом 1 частини першої статті 2 Закону № 1952-IV установлено, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Реєстрація права власності на нерухоме майно є лише офіційним визнанням права власності з боку держави. Сама державна реєстрація права власності за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права власності, але створює спростовувану презумпцію права власності такої особи (постанова Великої Палати Верховного Суду від 12 березня 2019 року у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18).

З визнанням того, що державною реєстрацією права власності на нерухоме майно підтверджується володіння цим майном, у судову практику увійшла концепція «книжного володіння».

Як уже зазначалося, власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

У постанові від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно (принцип реєстраційного підтвердження володіння нерухомістю).

Однією з підстав державної реєстрації права власності на нерухоме майно є рішення суду, яке набрало законної сили, щодо права власності на це майно (пункт 9 частини першої статті 27 Закону № 1952-IV). Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов`язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване в цьому реєстрі за відповідачем.

Відповідно до статті 361 ЦК України співвласник має право самостійно розпорядитися своєю часткою у праві спільної часткової власності.

Оскільки у справі, що переглядається, заявлено позов про витребування 1/2  ідеальної частки спірного будинку та земельної ділянки, наслідком задоволення позову буде внесення записів про державну реєстрацію за позивачкою права власності на 1/2 спірного будинку та 1/2 земельної ділянки, а за набувачем права власності на 1/2 цих житлового будинку та земельної ділянки.

Такий висновок узгоджується з постановою Верховного Суду України від 16 вересня 2015 року у справі № 6-1203цс15, у якій витребувано від відповідача на користь позивачів 54/100 частки квартири без з`ясування, чи є це майно індивідуально визначеним або виділеним в натурі.

Виділ частки з майна, що є у спільній частковій власності, передбачено у статті 364, а поділ майна, що є у спільній частковій власності, урегульовано у статті 367 ЦК України. Вказане уможливлюється після витребування 1/2 спірного нерухомого майна на користь позивачки.

У рішенні від 7 липня 2011 року у справі «Серков проти України» (пункти 42-44) ЄСПЛ зазначив, що національне законодавство має відповідати вимозі «якості», щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні.

З урахуванням наведеного Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне відступити від висновку Верховного Суду України, викладеного в постановах від 2 вересня 2015 року у справі № 6-1168цс15 та від 16 серпня 2017 року у справі № 6-54цс17, а також висновку Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного цивільного суду в постановах від 21 серпня 2018 року у справі № 757/32440/15-ц, від 5 вересня 2018 року у справі № 723/1983/16-ц та від 20 січня 2021 року у справі № 2-4440/11 про те, що витребувати можна лише індивідуально визначене майно або майно, яке виділено в натурі.

Інші доводи касаційної скарги не є визначальними для перегляду судових рішень.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Апеляційним судом неправильно застосовано норми матеріального права. Суд першої інстанції ухвалив законне і обґрунтоване рішення про задоволення позову у частині витребування із чужого незаконного володіння покупця по 1/2 частці спірного житлового будинку та земельної ділянки, проте помилково не зазначив у мотивувальній частині рішення, на користь кого витребовується спірне нерухоме майно, тому Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне касаційну скаргу задовольнити частково, рішення апеляційного суду скасувати, а рішення суду першої інстанції змінити в мотивувальній та резолютивній частині, виклавши їх у редакції цієї постанови.

Щодо розподілу судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

За подання касаційної скарги позивачка сплатила 2 000 грн (ухвалою КЦС ВС від 2 лютого 2021 року їй зменшено розмір судового збору за подання касаційної скарги з 25 369,20 до 2 000 грн).

З огляду на пропорційність задоволення позовних вимог з набувача майна на користь жінки підлягає відшкодування судового збору за касаційний перегляд у розмірі 2 000 грн.

Судовий збір за касаційний перегляд справи в розмірі 23 369,20 грн підлягає стягненню з набувача майна на користь держави.

Отже, Велика Палата Верховного Суду касаційну скаргу задовольнила частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 1 грудня 2020 року в частині відмови в задоволенні позовних вимог про витребування із чужого незаконного володіння по 1/2 частці спірного житлового будинку та земельної ділянки скасувала, рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 15 червня 2020 року в цій частині змінила, виклавши мотивувальну та резолютивну частини в редакції цієї постанови:

Витребувати на користь позивачки із володіння набувача 1/2 частку будинку та 1/2 частку земельної ділянки.

Стягнути з набувача на користь позивачки судовий збір за подання касаційної скарги в розмірі 2 000 грн.

Стягнути з набувача на користь держави судовий збір за касаційний перегляд справи в розмірі 23 369,20 грн.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.