Судьи БП ВС высказали особое мнение по делу пенсионерки, которая просила возмещения, потому что осталась без жилья из-за использования ее дома в 2014 году под опорный пункт

Ранее «Судебно-юридическая газета» писала о решении Большой Палаты Верховного Суда по делу №757/64569/16-ц о праве граждан на возмещение после реквизиции и мобилизации их недвижимости государством.

По этому делу женщина незадолго до начала проведения антитеррористической операции в Украине приобрела дом и земельный участок в Красногоровке. Для этого продала квартиру в Донецке и потратила все свои сбережения. Считала, что обеспечит себя жильем в старости, но успела прожить в новом доме меньше полугода.

Из-за обстрелов в июле 2014 года она была вынуждена покинуть свой жилой дом, а в августе 2014 года украинские войска освободили г. Красногоровку. После освобождения военнослужащие ВСУ заняли здание истицы и обустроили в нем опорный пункт.

Через некоторое время по телевидению женщина увидела, что во дворе ее дома построены постройки военного назначения, часть имущества использована для строительства блиндажей, в качестве дров и т.п.

В июле 2016 года истица запросила Донецкую областную военно-гражданскую администрацию об обследовании ее дома, но получила отказ. В декабре 2016 года истица обратилась с заявлением о составлении акта о временных занятиях и ограничениях по использованию дома и земельного участка и оценке нанесенного ущерба Донецкой областной военно-гражданской администрации и с заявлением о возмещении ущерба в МОУ. Ответа на эти заявления истица не получила.

В свою очередь, «из-за отсутствия порядка для составления актов о принудительном отчуждении или изъятии имущества, проведении оценки имущества и предоставлении компенсации в условиях мобилизации» женщине отказали в выплате компенсации.

Таким образом, несмотря на фактическую мобилизацию дома, вещей и земельного участка истицы, ему было отказано в выплате компенсации.

Поэтому в декабре 2016 года пенсионерка обратилась в суд с иском к государству Украина в лице Министерства обороны, Государственной казначейской службы и Кабинета Министров.

В частности, она отметила, что находится в пенсионном возрасте, осталась без жилья и не в состоянии заработать новое. Моральные страдания истице также приносит безразличие государства. В частности, ни Донецкая областная администрация, ни Донецкая областная военно-гражданская администрация не составили акт о принудительном отчуждении имущества. На обращение истицы ей было отказано.

Истица считала, что антитеррористическая операция на преодоление агрессии рф, которая проводилась на территории Донецкой и Луганской областей с 2014 года, в том числе и в г. Красногоровке, является чрезвычайной ситуацией. Поэтому она считала, что ее имущество мобилизовано в связи с чрезвычайной ситуацией, возникшей из-за АТО в противовес вооруженной российской агрессии, и заявила требования о взыскании возмещения материального и морального вреда.

Решением Печерского районного суда Киева от 20 января 2020 года, оставленным в силе постановлением Киевского апелляционного суда от 3 декабря 2020 года, иск женщины оставлен без удовлетворения.

В свою очередь, Большая Палата Верховного Суда в постановлении от 13 сентября 2023 года по этому делу №757/64569/16-ц указала, что использование военнослужащими ВСУ имущества истицы – это исполнение истцом как гражданкой Украины конституционных обязанностей и не может быть деяниям, которым причинен моральный вред.

При другом подходе к исполнению конституционного долга каждым гражданином предопределяло бы причинение ему морального вреда, не соответствующего сути исполнения этой обязанности.

Кроме того, лишение одного лица владения недвижимостью, право собственности на которое уже зарегистрировано, может быть осуществлено только путем внесения в Государственный реестр вещных прав сведений о праве собственности на это имущество другого лица. Поскольку при использовании дома истицы под опорный пункт такие изменения в Реестр не вносились, это означает, что объект не выбывал из ее владения (судья-докладчик – Олег Ткачук).

В Реестр судебных решений внесено особое мнение двух судей Большой Палаты Верховного Суда Елены Сытник и Жанны Елениной. У них другое мнение. Так, в этом особом мнении судьи БП ВС отмечают, что суды предыдущих инстанций в нарушение норм гражданского процессуального права не уточнили исковые требования и должным образом не установили всех необходимых обстоятельств, имеющих значение для правильного разрешения дела, поэтому дело необходимо было передать на новое рассмотрение в суд первой инстанции.

По сути, в особом мнении обратили внимание на нарушение логики решения Большой Палаты Верховного Суда.

Ведь на время событий, о которых идет речь в этом деле, в Украине не было введено военное или чрезвычайное положение, поэтому к ней невозможно применить законодательство, которое применила в постановлении БП ВС. Кроме того, невозможно применить закон об обеспечении прав граждан на временно оккупированной территории Украины, поскольку имущество на время событий не находилось на оккупированной территории.

Окрема думка

Отже, з позовною заявою жінка звернулася у грудні 2016 року, посилаючись на події, які відбувалися у м. Красногорівка Мар`їнського району Донецької області у квітні - серпні 2014 року. Рішення судів першої та апеляційної інстанції ухвалені в 2020 році.

14 квітня 2014 року Указом Президента № 405/2014 розпочато АТО.

30 жовтня 2014 року розпорядженням КМУ №1053-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція» та 2 грудня 2015 року розпорядженням КМУ від № 1275-р «Про затвердження переліку населених пунктів, на території яких здійснювалася антитерористична операція, та визнання такими, що втратили чинність, деяких розпоряджень Кабінету Міністрів України» місто Красногорівка (Красногорівська міська рада) Донецької області включено до переліку населених пунктів, в яких здійснювалася АТО.

11 серпня 2016 року Донецька обласна державна адміністрація у своєму листі № Ч-339 підтвердила, що належний позивачці житловий будинок розташований «на дуже близькій відстані від межі лінії зіткнення, дана територія контролюється ЗСУ та допуск туди заборонено».

19 вересня 2016 року під час тимчасового перемир`я позивачка разом з комісією військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка відвідала свій будинок та прилеглу земельну ділянку та переконалася, що її будинок із земельною ділянкою зайняті військовослужбовцями ЗСУ та використовуються як опорний пункт. Крім цього, на дворі побудовано бліндаж та складуються боєприпаси. Це підтверджується актом комісії військово-цивільної адміністрації м. Красногорівка. Комісія виявила, що завдано збитків внутрішньому та зовнішньому оздобленню будинку та подвір`ю.

Власницею зазначених у справі житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами і земельної ділянки відповідно до даних державного реєстру є позивачка.

У статті 22 Конституції України проголошено, що права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Зобов`язання держави стосовно поваги та захисту прав людини не зникають і в умовах збройних конфліктів.

Стаття 15 Конвенції вказує, що під час війни або іншої суспільної небезпеки, яка загрожує життю нації, держава може вживати заходів, що відступають від її зобов`язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, і за умови, що такі заходи не суперечать іншим її зобов`язанням згідно з міжнародним правом.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (частина перша статті 1 ЦК України).

Згідно зі статтею 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути, зокрема, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Відповідно до частини першої статті 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Відповідно до статті 22 ЦК України особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Збитками є, зокрема, втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки).

Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду встановлені статтею 1166 ЦК України, за завдану моральну шкоду - статтею 1167 ЦК України.

У своїй позовній заяві, а також в апеляційній та касаційній скаргах позивачка зазначила, що належні їй житловий будинок та речі, які в ньому знаходилися, пошкоджено, а тому вона як власниця, право власності якої захищається статтею 41 Конституції України та статтями 319, 321 ЦК України, має право на відшкодування шкоди, зокрема, відповідно до статей 22, 1166, 1167 ЦК України. Разом з тим позивачка вказала, що вона не може користуватися належним їй майном внаслідок незалежних від неї обставин, тому зверталася до Донецької обласної адміністрації та Донецької обласної військово-цивільної адміністрації з вимогою прийняти рішення про відчуження майна та скласти відповідний акт.

Основним мотивом відмови Великої Палати Верховного Суду в позові є те, що в Україні діє законодавство, яке передбачає компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно, і отримати її можливо за умовами та в порядку, визначеному нормативними актами, проте немає жодних доказів того, що майно позивачки, власницею якого вона залишається та за місцезнаходженням якого вона не перебуває, було мобілізованим, як і немає доказів того, що саме держава Україна завдала позивачці шкоду шляхом пошкодження чи знищення її майна.

Разом з тим ні суди першої та апеляційної інстанцій, ні Велика Палата Верховного Суду не врахували того, що до спірних правовідносин не може бути застосовано законодавство, що регулює компенсацію громадянам за примусово відчужене (мобілізоване) у них майно, оскільки воно діє лише під час воєнного або надзвичайного стану, який на час виникнення спірних правовідносин в Україні введено не було.

Не є доречними і посилання Великої Палати Верховного Суду на частину дев`яту статті 5 Закону України від 15 квітня 2014 року № 1207-VII «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України», відповідно до якої відшкодування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної внаслідок тимчасової окупації державі Україні, юридичним особам, громадським об`єднанням, громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, у повному обсязі покладається на російську федерацію як на державу, що здійснює окупацію, оскільки на час виникнення спірних правовідносин і на момент звернення позивачки з позовом місто Красногорівка Мар`їнського району Донецької області не було окуповане.

У своїй постанові від 8 червня 2021 року у справі № 662/397/15-ц (провадження № 14-20цс21) Велика Палата Верховного Суду наголосила, що в цивільному процесуальному законодавстві діє принцип «jura novit curia» («суд знає закони»), який полягає в тому, що: 1) суд знає право; 2) суд самостійно здійснює пошук правових норм щодо спору безвідносно до посилання сторін; 3) суд самостійно застосовує право до фактичних обставин спору (da mihi factum, dabo tibi jus). Активна роль суду в цивільному процесі проявляється, зокрема, у самостійній кваліфікації судом правової природи відносин між позивачем та відповідачем, виборі та застосуванні до спірних правовідносин відповідних норм права, повному і всебічному з`ясуванні обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При вирішенні цивільного спору суд у межах своїх процесуальних повноважень та в межах позовних вимог, встановлює зміст (правову природу, права та обов`язки) правовідносин сторін, які випливають із встановлених обставин, та визначає правову норму, яка підлягає застосуванню до цих правовідносин. Законодавець вказує саме на «норму права», що є значно конкретизованішим, ніж закон. Більше того, виходячи з положень ЦПК України така функціональність суду носить імперативний характер. Підсумок такої процесуальної діяльності суду знаходить своє відображення в судовому рішенні, зокрема в його мотивувальній і резолютивній частинах.

Тому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia.

При цьому незгода суду з наведеним у позовній заяві правовим обґрунтуванням щодо спірних правовідносин не є підставою для відмови в позові, оскільки згідно з принципом jura novit curia неправильна юридична кваліфікація позивачем і відповідачами спірних правовідносин не звільняє суд від обов`язку застосувати для вирішення спору належні приписи юридичних норм.

Тобто суд, з`ясувавши під час розгляду справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну їх правову кваліфікацію та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.

Саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору.

Необхідно визначитися з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, уточнити, які позовні вимоги заявлені позивачкою: про відшкодування завданих збитків чи про відмову від належного їй майна з подальшою компенсацією.

На час звернення з позовом та ухвалення рішень судами попередніх інстанцій Україна не відступала від зобов`язань, визначених статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, в окремих районах Донецької та Луганської областей відповідно до статті 15 Конвенції, що підтверджується Постановою Верховної Ради України № 462-VIII від 21 травня 2015 року, якою схвалена заява Верховної Ради України «Про відступ України від окремих зобов`язань, визначених Міжнародним пактом про громадянські і політичні права та Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод» щодо відступу від окремих зобов`язань, визначених пунктом 3 статті 2, статтями 9, 12, 14 та 17 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права та статтями 5, 6, 8, 13 Конвенції, на період до повного припинення збройної агресії російської федерації, а саме до моменту виведення всіх незаконних збройних формувань, керованих, контрольованих і фінансованих російською федерацією, російських окупаційних військ, їх військової техніки з території України, відновлення повного контролю України за державним кордоном України, відновлення конституційного ладу та порядку на окупованій території України.

Відповідно до практики Європейського суду з прав людини принцип верховенства права зобов`язує державу поважати і застосовувати запроваджені нею закони, створюючи правові й практичні умови для втілення їх в життя (пункт 184 рішення від 22 червня 2004 року у справі «Броньовський проти Польщі» (Broniowski v. Poland), заява № 31443/96).

Оцінюючи додержання державою прав людини, ЄСПЛ при тлумаченні та застосуванні положень Конвенції та Протоколів до неї використовує доктрину негативних і позитивних зобов`язань держави.

Правам людини кореспондуються зобов`язання держави щодо невтручання у сферу індивідуальної свободи, поваги до прав людини, їх забезпечення, захисту і сприяння реалізації.

Такими є:

- зобов`язання поважати права людини, що вимагає від державних органів та інших представників держави утримуватися від порушень прав людини;

- зобов`язання захищати права людини, що передбачає обов`язок держави захистити носіїв прав людини від протиправного втручання третіх осіб в їх реалізацію і покарати правопорушників;

- зобов`язання забезпечувати здійснення прав людини, що вимагає від держави здійснювати активні дії з метою сприяння повній реалізації прав людини, досягнення їх результату.

Дотримання соціальних, економічних та окремих культурних прав людини вимагає виконання позитивних зобов`язань держави щодо їх забезпечення, захисту та сприяння реалізації. Основною характеристикою таких зобов`язань є те, що вони вимагають від національних органів влади запровадити та застосувати необхідні засоби для гарантування прав людини. Тобто держава зобов`язана вжити належних заходів для забезпечення основоположних прав людини в кожному конкретному випадку.

У статті 1 Конвенції закріплено, що держави-члени повинні відповідати за порушення прав і свобод, які захищає Конвенція, вчинених проти осіб, що перебувають під їхньою юрисдикцією.

«Презумпція компетенції» передбачає презумпцію юрисдикції держави на своїй території. Отже, юрисдикційна компетенція держави за статтею 1 Конвенції переважно є територіальною (пункт 59 рішення ЄСПЛ 2001-XII у справі «Банковіч та інші проти Бельгії та інших держав» (Вankovic and Others v. Belgium and Others), заява № 52207/99) і зазвичай здійснюється на всій території держави.

Держава зобов`язана не тільки утриматися від порушень чи непропорційних обмежень конвенційних прав, а й вживати належних заходів для забезпечення можливості їх повної реалізації кожною особою, яка перебуває під її юрисдикцією. Із цією метою законодавець та інші органи публічної влади повинні запроваджувати таке юридичне регулювання, що має відповідати конституційним нормам і принципам, та створювати механізми для ефективного захисту конституційних прав і свобод.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинно бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні права цих людей (пункт 39 рішення від 24 квітня 2008 року у справі «C.G. та інші проти Болгарії» (C.G. and Others v. Bulgaria)).

У пункті 70 рішення від 20 жовтня 2011 року у справі «Рисовський проти України» ЄСПЛ підкреслив важливе значення принципу «належного врядування», зазначивши, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб; зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок і сприятимуть юридичній визначеності в цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси.

Ведучи мову про «закон», стаття 1 Першого протоколу до Конвенції посилається на ту саму концепцію, що міститься в інших положеннях Конвенції (пункт 54 рішення ЄСПЛ від 09 листопада 1999 року у справі «Шпачек s.r.o. проти Чеської Республіки» (Spacek s.r.o. v. the Czech Republic), заява № 26449/95). Ця концепція вимагає, перш за все, щоб такі заходи мали підстави в національному законодавстві. Вона також відсилає до якості такого законодавства, вимагаючи, щоб воно було доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у застосуванні (пункт 109 рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), заява № 33202/96).

Коло застосування концепції передбачуваності значною мірою залежить від змісту відповідного документа, сфери призначення, кількості та статусу тих, до кого він застосовується.

У такому разі не може йтися мова про надмірні зобов`язання держави, адже вона сама встановлює прийнятну для себе межу зобов`язань й у сфері захисту майнових прав. Тоді як відсутність належного законодавчого урегулювання свідчить про недотримання державою своїх позитивних зобов`язань, а відтак покладає на судову гілку влади вирішення спірних питань виходячи з принципу верховенства права, вимог Конституції України, прецедентної практики ЄСПЛ, рішень Конституційного Суду України.

Завдання здійснення правосуддя, що є повноваженням судів, полягає саме в розсіюванні тих сумнівів щодо тлумачення, які залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці (пункт 65 рішення ЄСПЛ від 17 лютого 2004 року у справі «Горжелік та інші проти Польщі» (Gorzelik and Others v. Poland), заява № 44158/98). У цьому зв`язку не можна недооцінювати завдання вищих судів у забезпеченні уніфікованого та єдиного застосування права (пункти 29, 30 рішення ЄСПЛ від 24 березня 2009 року у справі «Тудор Тудор проти Румунії» (Tudor Tudor v. Romania), заява № 21911/03; пункти 34-37 рішення ЄСПЛ від 02 листопада 2010 року у справі «Стефаніка та інші проти Румунії» (Stefanica and Others v. Romania), заява № 38155/02).

Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками суду першої інстанції про те, що до цього спору не застосовні норми постанови Кабінету Міністрів України від 18 грудня 2013 року № 947 «Про затвердження Порядку надання та визначення розміру грошової допомоги постраждалим від надзвичайних ситуацій та розміру грошової компенсації постраждалим, житлові будинки (квартири) яких зруйновано внаслідок надзвичайної ситуації воєнного характеру, спричиненої збройною агресією російської федерації».

Однак суди попередніх інстанцій вказали, що житловий будинок позивачки частково пошкоджено, що підтверджується актом обстеження від 19 вересня 2016 року.

Разом з тим суди не уточнили, чи мала намір позивачка користуватися в подальшому житловим будинком та земельною ділянкою, чи бажає отримати грошову компенсацію відповідно до Постанови № 947, в якій держава встановила обсяг своєї відповідальності.

Оскільки суди попередніх інстанцій у порушення норм цивільного процесуального права не уточнили позовних вимог та належним чином не встановили всіх необхідних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, а суд касаційної інстанції такими повноваженнями не наділений, то справу необхідно було передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.