Применение полицейскими огнестрельного оружия должно быть детально регламентировано национальными властями и должна существовать четкая цепь командования, — решение ЕСПЧ

Действия представителей полиции должны должным образом регулироваться государством в рамках системы адекватных и эффективных гарантий против произвола и злоупотребления силой, а также против несчастного случая, которого можно избежать. Это в свое время подчеркнул Европейский суд по правам человека в решении CASE OF MAKARATZIS v. GREECE (заявление 50385/99).

Дело было начато по заявлению против Греческой Республики, поданному гражданином Греции Кристосом Макарацисом 2 июня 1998 года.

Заявитель жаловался по статьям 2, 3 и 13 Конвенции о защите прав человека на то, что пытавшиеся арестовать полицейские применили против него чрезмерную силу, поставив под угрозу его жизнь.

По этому делу ЕСПЧ признал, что применение силы против заявителя было обоснованным. Однако Суд был поражен хаотическим способом использования полицией огнестрельного оружия в тех обстоятельствах. Как отметил ЕСПЧ, отсутствие четкой цепи командования является фактором, который по своей природе усиливает риск того, что некоторые полицейские будут стрелять беспорядочно.

Історія справи

Грецька поліція намагалася зупинити водія, який проїхав на червоне світло світлофора в центрі Афін, біля американського посольства. Замість того, щоб зупинитися, заявник прискорився. Його переслідували кілька поліцейських на автомобілях і мотоциклах. Під час переслідування автомобіль заявника зіткнувся з кількома іншими автомобілями. Постраждали двоє водіїв. Після того, як заявник прорвав п'ять поліцейських блокпостів, поліцейські почали стріляти по його машині. Заявник стверджував, що поліція стріляла в кабіну автомобіля, тоді як уряд стверджував, що вони стріляли в шини.

Зрештою заявник зупинився на автозаправній станції, але не вийшов. Він стверджував, що поліцейські стали навколішки та стріляли в нього, тоді як Уряд стверджував, що вони стріляли в повітря, зокрема тому, що там були бензонасоси, які могли вибухнути. Нарешті заявника затримав поліцейський, якому вдалося проникнути в автомобіль. Заявник стверджував, що він отримав поранення в підошву ноги, коли його витягували з автомобіля. У лікарні було встановлено, що він отримав поранення правої руки, правої стопи, правої сторони грудної клітки тощо.

Після інциденту поліція провела адміністративне розслідування. 29 поліцейських були ідентифіковані. Були й інші поліцейські, які брали участь в інциденті за власним бажанням і покинули місце події, не представившись і не здавши зброї. Загалом було взято 35 показань під присягою.

Що сказав ЄСПЛ

Суд зазначив, що майже в усіх випадках, коли особа зазнає нападу або жорстокого поводження з боку поліції чи військовослужбовців, її скарги скоріше підлягатимуть розгляду за статтею 3 Конвенції («заборона катування»).

З доказів, наданих Суду, було зрозуміло, що поліція використала свою зброю, щоб зупинити автомобіль заявника та здійснити його арешт; це є одним із випадків, передбачених другим абзацом статті 2 Конвенції, коли смертельна або потенційно смертельна сила може бути законною.

Суд також взяв до уваги твердження Уряду про те, що поліція не мала наміру вбивати заявника. Однак він зазначив, що той факт, що останній не був убитий, був випадковим. Згідно з висновками балістичного звіту, в автомобілі було шістнадцять пробоїн, утворених кулями, що рухалися горизонтально або вгору до рівня водія.

У світлі вищевказаних обставин, і зокрема ступеня та виду застосованої сили, ЄСПЛ дійшов висновку, що, незалежно від того, чи дійсно поліція мала намір вбити заявника, останній став жертвою поведінки, якою було поставлено під загрозу його життя, хоча в результаті він вижив. Отже, стаття 2 застосовна у цій справі. Крім того, враховуючи контекст, у якому його життя було під загрозою, та характер оскаржуваної поведінки відповідних представників держави, Суд переконався, що факти вимагають розгляду відповідно до статті 2 Конвенції.

ЄСПЛ зазначив, що стаття 2, яка гарантує право на життя та встановлює обставини, коли позбавлення життя може бути виправданим, вважається одним із найбільш фундаментальних положень Конвенції, відступ від якого не допускається. Тому обставини, за яких позбавлення життя може бути виправданим, повинні тлумачитися суворо. Об’єкт і мета Конвенції як інструменту захисту окремих людей також вимагають, щоб стаття 2 тлумачилася та застосовувалася таким чином, щоб її гарантії були практичними та ефективними.

Перше речення статті 2 § 1 зобов’язує державу не лише утримуватися від умисного та незаконного позбавлення життя, але також вживати належних заходів у межах свого внутрішнього правового порядку для захисту життя тих, хто перебуває під її юрисдикцією. Це передбачає основний обов’язок держави забезпечувати право на життя шляхом створення належної правової та адміністративної бази для запобігання вчиненню правопорушень проти особи, підкріпленої правоохоронним механізмом для запобігання, припинення та покарання за порушення таких положень.

Як показує сам текст статті 2, застосування смертельної сили поліцейськими може бути виправданим за певних обставин.

Тим не менш, стаття 2 не надає їм «карт-бланш». Нерегульовані та свавільні дії державних посадовців несумісні з ефективним дотриманням прав людини. Це означає, що, окрім того, що поліцейські дії дозволені національним законодавством, вони повинні належним чином регулюватися ним у рамках системи адекватних та ефективних гарантій проти свавілля та зловживання силою, і навіть проти нещасного випадку, якого можна уникнути.

З огляду на вищесказане, зважаючи на важливість статті 2 у демократичному суспільстві, Суд повинен піддавати твердження про порушення цього положення найретельнішій перевірці, беручи до уваги не лише дії агентів держави, а також усі супутні обставини, включно з такими питаннями, як планування та контроль за діями, що розглядаються.

Поліцейські не повинні залишатися у вакуумі під час виконання своїх обов’язків, будь то в контексті підготовленої операції чи спонтанної погоні за особою, яку вважають небезпечною: правова та адміністративна база має визначати обмежені обставини, в яких посадові особи правоохоронних органів можуть застосовувати силу та вогнепальну зброю, у світлі міжнародних стандартів, розроблених у цьому відношенні.

Зважаючи на це, Суд мав перевірити у цій справі не лише те, чи було застосування потенційно смертельної сили проти заявника законним, але й те, чи була операція врегульована та організована таким чином, щоб максимально звести до мінімуму будь-які ризики для життя.

Суд зазначив, що з моменту виникнення фактів, що стали підставою для цієї заяви, грецька держава ввела в дію переглянуту правову базу, яка регулює використання вогнепальної зброї поліцейськими та передбачає навчання поліції, із заявленою метою дотримання з міжнародними стандартами прав людини та поліцейської діяльності.

Проте на час подій, про які йдеться, застосовним законодавством був Закон, що датується Другою світовою війною, коли Греція була окупована німецькими збройними силами. У тому законі було перераховано широке коло ситуацій, у яких поліцейський міг застосувати вогнепальну зброю без відповідальності за наслідки. У 1991 році президентський указ дозволяв використання вогнепальної зброї за обставин, викладених у статуті 1943 року, «тільки за крайньої необхідності та коли всі менш екстремальні методи вичерпано». Жодних інших положень, що регулюють використання зброї під час поліцейських дій і встановлюють керівні принципи щодо планування та контролю поліцейських операцій, у грецькому законодавстві не містилося. На перший погляд, наведена вище правова база не буде здаватися достатньою для того, щоб забезпечити рівень захисту «законом» права на життя, який вимагається в сучасних демократичних суспільствах Європи.

Повертаючись до фактів цієї справи та беручи до уваги висновки національного суду, ЄСПЛ визнав, що заявник їхав своїм автомобілем у центрі Афін із надмірною швидкістю у неконтрольований та небезпечний спосіб, що створює ризик для життя перехожих; тому поліція мала право реагувати на підставі того, що він керував небезпечним для життя об’єктом у громадському місці. Були випробувані альтернативні способи зупинити його, але не вдалося; це супроводжувалося ескалацією хаосу, який спричиняв заявник, і смертельною загрозою, яку він становив своєю злочинною поведінкою для невинних людей. Крім того, поліцейські, які переслідували заявника, були поінформовані диспетчерським центром, що він цілком міг бути озброєним і небезпечним; вони також вважали, що рухи, які вони бачили, як заявник робив, коли він зупинив свою машину, відповідали тому, що він був озброєний.

ЄСПЛ також взяв до уваги політичну ситуації на той час у Греції. Наприклад, група під назвою «Революційна організація 17 листопада», створена в 1975 році, до моменту її ліквідації в 2002 році вчинила численні злочини, включаючи вбивство офіційних осіб Сполучених Штатів. Це, у поєднанні з тим фактом, що подія сталася вночі, біля американського посольства, сприяло тому, що заявник сприймався як більша загроза в очах поліції.

Отже, як і національний суд, за цих обставин ЄСПЛ визнав, що поліція могла обґрунтовано вважати, що існувала необхідність застосувати свою зброю, щоб зупинити автомобіль і нейтралізувати загрозу, яку представляв його водій, а не просто необхідність затримати водія, який проїхав на червоне світло світлофора.

Таким чином, незважаючи на те, що згодом було виявлено, що заявник був неозброєний і що він не був терористом, Суд визнав, що застосування сили проти нього ґрунтувалося на чесному переконанні. Вважати інакше означало б покласти нереалістичний тягар на державу та її персонал правоохоронних органів під час виконання своїх обов’язків, можливо, на шкоду їхньому життю та життю інших.

Проте, хоча можна сказати, що застосування певної потенційно смертельної сили як таке у цій справі було сумісним зі статтею 2 Конвенції, Суд вражений хаотичним способом, у який поліція фактично використовувала вогнепальну зброю в тих обставинах.

Слід нагадати, що невстановлена кількість поліцейських стріляла в машину заявника з револьверів, пістолетів і автоматів. На машині було виявлено не менше шістнадцяти вогнепальних пробоїн, деякі з них свідчать про горизонтальну або навіть висхідну траєкторію, а не низхідну, як можна було б очікувати, якби шини, і тільки шини, транспортного засобу були обстріляні. Три отвори та слід пошкодили лобове скло автомобіля, а скло заднього скла було розбите та впало. Підсумовуючи, з наданих Суду доказів випливає, що велика кількість поліцейських брала участь у здебільшого неконтрольованій погоні.

Тому виникають серйозні питання щодо проведення та організації операції. Щоправда, деякі вказівки диспетчерський центр давав деяким поліцейським, з якими спеціально зв’язалися, але інші пішли за власним бажанням до своїх колег, не отримавши жодних вказівок. Відсутність чіткого ланцюга командування є чинником, який за самою своєю природою має посилювати ризик того, що деякі поліцейські стрілятимуть безладно.

Суд, звичайно, не випускає з уваги той факт, що заявник отримав поранення під час незапланованої операції, яка призвела до розвитку подій, на які поліція була змушена відреагувати без попередньої підготовки. Пам’ятаючи про труднощі в поліцейській діяльності сучасних суспільств, непередбачуваність людської поведінки та оперативний вибір, який необхідно зробити з точки зору пріоритетів і ресурсів, позитивне зобов’язання слід тлумачити таким чином, щоб не покладати неможливий тягар на органи влади.

Тим не менш, визнаючи, що поліцейські, які були залучені до інциденту, не мали достатньо часу, щоб оцінити всі параметри ситуації та ретельно організувати свою роботу, Суд вважає, що деградація ситуації, яку деякі поліцейські спричинили самі, було здебільшого пов’язано з відсутністю відповідної структури, яка мала бути передбачена національним законодавством і практикою.

Справді, Суд зазначає, що в 1995 році, коли відбулася подія, закон, який зазвичай визнається застарілим і незавершеним у сучасному демократичному суспільстві, все ще регулював використання зброї державними агентами. Існуюча система не надавала працівникам правоохоронних органів чітких вказівок і критеріїв щодо застосування сили в мирний час. Таким чином, було неминучим те, що поліцейські, які переслідували та зрештою заарештували заявника, мали більшу автономію дій і мали більше можливостей проявляти необдумані ініціативи, ніж це було б, якби вони мали належну підготовку та інструкції. Відсутність чітких вказівок може додатково пояснити, чому ряд поліцейських взяли участь в операції спонтанно, не звітуючи центральному командуванню.

У світлі вищевикладеного ЄСПЛ підкреслив, що грецька влада не зробили все, що можна було розумно очікувати від неї, щоб надати громадянам, і зокрема тим, таким як заявник, проти кого була застосована потенційно смертельна сила, рівень необхідних гарантій та уникнути реального і безпосереднього ризику для життя, які, як вони знали, могли виникнути, хоча й лише у виняткових випадках, під час поліцейських операцій по гарячих слідах.

Відповідно, ЄСПЛ постановив, що заявник став жертвою порушення статті 2 Конвенції і мало місце порушення статті 2 Конвенції щодо зобов’язання держави-відповідача захищати право заявника на життя.

Автор: Наталья Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.