Выполнение судебных решений по погашению ликвидатором банка требований, возникших как текущие в ликвидационной процедуре: позиция БП ВС

Исполнительный документ возвращается взыскателю органом государственной исполнительной службы, частным исполнителем без принятия к исполнению в течение трех рабочих дней со дня его предъявления, если НБУ принято решение об отзыве банковской лицензии и ликвидации банка-должника.

Большая Палата Верховного Суда считает, что указанная правовая норма должна применяться императивно по всем конкурсным требованиям кредиторов неплатежеспособного банка, поскольку Закон № 4452-VI определяет специальные процедуры удовлетворения конкурсных требований неплатежеспособного банка в соответствующей очередности.

Вместе с тем, если существуют судебные решения, вступившие в законную силу, об обязательстве к совершению ликвидатором банка определенных действий по погашению требований, возникших как текущие в ликвидационной процедуре к неплатежеспособному банку, и такой ликвидатор отказывается в добровольном порядке выполнить такие решения, взыскатель не может быть лишен конституционного права на исполнение судебного решения.

Учитывая это, возвращение государственным исполнителем без принятия к исполнению исполнительного документа, взыскателю будет незаконным. Соответствующая позиция изложена в постановлении БП ВС от 19 апреля 2023 года по делу № 5002-17/1718-2011, которое Большая Палата обнародовала 15 мая.

Так, Большая Палата Верховного Суда рассмотрела дело, в котором перед судом кассационной инстанции встал вопрос о возможности возвращения без принятия к исполнению исполнительного документа в случае предъявления его ликвидатором юридического лица в судебной процедуре банкротства (взыскателем) к ликвидатору банка, в отношении которого введена ликвидационная процедуру, согласно которой по определению суда в судебной процедуре банкротства ликвидатора банка, являвшегося кредитором неплатежеспособного лица, обязано частично оплатить услуги ликвидатора этого лица.

Правовая проблема связана с применением нормы пункта 4 части четвертой статьи 4 Закона от 2 июня 2016 года №1404-VII «Об исполнительном производстве», которая обязывает государственного (частного) исполнителя вернуть исполнительный документ без принятия к исполнению, если Национальным банком Украины принято решение об отзыве банковской лицензии и ликвидации банка-должника, и необходимостью исполнения определения суда как судебного решения, которым определен размер расходов судебной процедуры банкротства, возложенных судом на одного из участников такой процедуры (неплатежеспособный банк в лице его ликвидатора).

Історія справи

Господарський суд Київської області розглядав справу  про банкрутство за заявою Державної податкової інспекції до ТОВ Н. Ухвалою від 9 листопада 2020 року провадження у справі закрите. Постановами Північного апеляційного господарського суду від 3 червня 2021 року та Касаційного господарського суду Верховного Суду від 23 вересня 2021 року ухвалу Господарського суду Київської області залишено без змін.

Водночас ухвалою Господарського суду Київської області від 9 листопада 2020 року, залишеною без змін апеляційною та касаційною інстанцією, затверджено звіт про нарахування грошової винагороди арбітражному керуючому Д. у сумі 68 478 грн та відшкодування витрат, пов`язаних з провадженням у справі про банкрутство в сумі 510 грн за виконання повноважень ліквідатора ТОВ Н та зобов`язано уповноважену особу Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію АТ «Родовід банк» (ФГВФО) перерахувати арбітражному керуючому Д. частину основної грошової винагороди в сумі 30 147 грн.

3 грудня 2020 року Господарський суд Київської області на виконання вказаного вище судового рішення у відповідній частині видав наказ.

Але державний виконавець Подільського відділу ДВС повідомленням повернув виконавчий документ – наказ суду від 3 грудня 2020 року без прийняття до виконання на підставі п. 4 ч. 4 статті 4 Закону № 1404-VIII, зазначивши, що рішенням Правління НБУ від 19 грудня 2017 року № 811-рш відкликано ліцензію санаційного банку та ліквідовано АТ «Родовід банк».

Арбітражний керуючий звернувся до Господарського суду Київської області зі скаргою на рішення та протиправні дії державного виконавця під час виконання судового рішення.

Господарський суд скаргу арбітражного керуючого задовольнив частково: визнав неправомірним винесене державним виконавцем повідомлення про повернення виконавчого документа - наказу суду стягувачу без прийняття до виконання; зобов`язав державного виконавця усунути порушення (поновити порушене право заявника) та винести постанову про відкриття виконавчого провадження про примусове виконання наказу суду; в іншій частині скарги відмовив.

Північний апеляційний господарський суд це рішення залишив без змін.

АТ «Родовід банк» звернулось до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просив повністю відмовити в задоволенні скарги арбітражного керуючого на дії державного виконавця.

Передача справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

Прийнявши до розгляду касаційну скаргу АТ «Родовід банк» Касаційний господарський суд ухвалою від 26 січня 2023 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, зазначаючи про необхідність відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду щодо застосування пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII у подібних правовідносинах у справах № 761/14537/15-ц (постанова від 6 листопада 2019 року), № 552/1811/15-ц (постанова від 1 грудня 2021 року), згідно з якими касаційний суд зазначив, що наявність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII, якою передбачено повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документа, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення, та дійшов висновку про наявність підстав для задоволення скарги на бездіяльність державного виконавця, необхідність вчинення ним дій з виконання рішення суду, незважаючи на те, що банк-боржник перебував у ліквідаційній процедурі.

КГС вважає, що у випадку введення ліквідаційної процедури банку виконання судових рішень щодо такого банку має здійснюватися іншим органом - ФГВФО відповідно до процедури, визначеної статтями 1, 6 Закону № 1404-VІІІ, розділом VІІІ Закону № 4452-VІ у відповідній редакції та пункту 8 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4452-VІ, згідно з яким «законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що не суперечить цьому Закону».

Колегія суддів звернула увагу, що іншої правової позиції дотримуються судді Касаційного цивільного суду.

Зокрема, у постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 761/14537/15-ц суд визнав помилковими висновки судів попередніх інстанцій щодо відсутності підстав для задоволення скарги на бездіяльність державного виконавця та з посиланням на практику Європейського суду з прав людини щодо обов`язковості виконання судового рішення зазначив, що завершальною стадією розгляду справи є виконання остаточного судового рішення. Наявність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII, якою передбачено повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документа, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення.

У постанові КЦС ВС від 1 грудня 2021 року у справі № 552/1811/15-ц суд зазначив, що оскільки рішення Київського районного суду міста Полтави, на виконання якого видано виконавчий лист, набуло статусу остаточного, сторони його не оскаржували в апеляційному чи касаційному порядку, то відсутні підстави щодо винесення державним виконавцем повторної постанови про закінчення виконавчого провадження, як цього вимагає уповноважена особа ФГВФО. Наявність норми пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VIII, якою передбачено повернення стягувачу без прийняття до виконання виконавчого документа, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника, не може суперечити принципу верховенства права, меті й завданням цивільного судочинства, які спрямовані на захист порушеного права та виконання остаточного судового рішення.

Позиція Великої Палати Верховного Суду

Велика Палата Верховного Суду дійшла таких висновків.

Щодо сплати основної винагороди арбітражного керуючого та відшкодування його витрат, пов`язаних з виконанням повноважень у справі

Верховний Суд бере до уваги припис, що право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом (частина сьома статті 43 Конституції України).

Арбітражний керуючий є суб`єктом незалежної професійної діяльності, який з моменту постановлення ухвали (постанови) про призначення його керуючим санацією або ліквідатором до моменту припинення здійснення ним повноважень прирівнюється до посадової особи підприємства-боржника. Арбітражний керуючий виконує повноваження за грошову винагороду. Право вимоги основної грошової винагороди виникає в арбітражного керуючого в останній день кожного календарного місяця виконання ним повноважень.

Приписами статті 30 КУзПБ визначено, що сплата грошової винагороди арбітражного керуючого в справі про банкрутство можлива за рахунок: 1) авансування коштів заявником (кредитором або боржником) на депозитний рахунок господарського суду; 2) коштів, одержаних боржником - юридичною особою у результаті господарської діяльності; 3) коштів, одержаних від продажу майна боржника, яке не перебуває в заставі; 4) коштів створеного кредиторами фонду для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого (аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 16 березня 2021 року у справі № 5011-15/2551-2012, від 16 липня 2020 року у справі № 918/454/18).

Суди при затвердженні звіту ліквідатора та ліквідаційного балансу боржника встановили, що авансування коштів для оплати послуг арбітражного керуючого не здійснювалося, коштів від господарської діяльності боржника чи реалізації його майна в період виконання арбітражним керуючим повноважень ліквідатора ТОВ Н не отримано. Фонд для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого кредиторами не створювався.

Діяльність ліквідатора банкрута спрямована на досягнення остаточної мети ліквідаційної процедури - найповнішого задоволення вимог кредиторів шляхом пошуку та реалізації активів ліквідаційної маси. Поза межами ліквідаційної процедури кредитори боржника не можуть задовольнити свої вимоги в інший спосіб, окрім як через реалізацію майна боржника в ліквідаційній процедурі (частина чотирнадцята статті 39 КУзПБ). Тому основними отримувачами послуг арбітражного керуючого у цій процедурі є саме кредитори неплатоспроможного боржника.

Кредитори боржника на будь-якій стадії провадження у справі про банкрутство можуть відмовитися від своїх вимог до боржника, заявлених у порядку статті 45 КУзПБ, припинивши свою участь у процедурі банкрутства як учасники провадження (сторони у справі).

Беручи участь у справі про банкрутство, кредитор не тільки має певні процесуальні права, зокрема на задоволення своїх грошових вимог за рахунок активів ліквідаційної маси, а й як учасник провадження (сторона) може нести певні обов`язки, пов`язані з розглядом провадження у справі. За ухвалою суду на нього можуть покладатися певні судові витрати: оплата послуг перекладача, судового експерта, арбітражного керуючого.

Як убачається із приписів статей 12, 30 КУзПБ, надання послуг арбітражного керуючого відбувається виключно на платній основі. Законодавством не передбачено випадків здійснення арбітражним керуючим своїх повноважень безоплатно.

Отже, якщо процедура банкрутства триває після закінчення коштів, авансованих заявником відповідно до абзацу шостого частини другої статті 30 КУзПБ, або таке авансування не здійснювалося через інше правове регулювання на час ініціювання процедури банкрутства, фонду для авансування грошової винагороди та відшкодування витрат арбітражного керуючого кредиторами не створено, а коштів, одержаних у результаті господарської діяльності боржника або від продажу його майна, яке не перебуває в заставі, недостатньо для оплати послуг арбітражного керуючого та його витрат, подаючи на затвердження звіт про нарахування та виплату грошової винагороди, здійснення та відшкодування витрат арбітражного керуючого за підсумками ліквідаційної процедури, ліквідатор не може бути позбавлений права звернутися до суду із заявою про стягнення з кредиторів банкрута коштів на оплату його грошової винагороди за період виконання повноважень та відшкодування його витрат у справі. Беручи до уваги принцип пропорційності задоволення вимог кредиторів, суд покладає витрати на оплату послуг ліквідатора та його витрати на кредиторів у справі про банкрутство пропорційно до розміру визнаних кредиторських вимог за наявності на те правових підстав.

Така практика покладення судом на кредиторів витрат за оплату послуг арбітражного керуючого (ліквідатора) у справах про банкрутство залишається єдиним можливим засобом дотримання принципу оплатності послуг арбітражного керуючого відповідно до приписів статті 43 Конституції України та статті 30 КУзПБ у випадках, якщо кредитори не утворюють за власною ініціативою фонду оплати послуг ліквідатора та відсутні кошти боржника від реалізації його активів, а провадження у справі про банкрутство має бути завершеним.

Як убачається з матеріалів цієї справи, затвердивши звіт ліквідатора та ліквідаційний баланс боржника ухвалою суду від 9 листопада 2020 року, місцевий суд також затвердив звіт про нарахування грошової винагороди арбітражному керуючому та відшкодування витрат, пов`язаних з провадженням у справі про банкрутство, дійшов висновку про пропорційність покладення на кредиторів боржника цих витрат у справі про банкрутство та зобов`язав ліквідатора банку - уповноважену особу ФГВФО на ліквідацію АТ «Родовід банк» вчинити дію - перерахувати арбітражному керуючому частину основної грошової винагороди.

За скаргою АТ «Родовід банк» ухвала переглядалася в апеляційному та касаційному порядку і була залишена без змін.

Отже, спір про зобов`язання ліквідатора банку - уповноваженої особи ФГВФО на ліквідацію АТ «Родовід банк» вчинити дію з перерахування спірної суми було вирішено судами і повторний розгляд правомірності виплати ліквідатором банку спірної суми як такої, що є витратами кредитора банку в його ліквідаційній процедурі, понесеними з метою отримання його активів до ліквідаційної маси банку, уже вирішено судами. Повторний розгляд цього спору в судах буде порушенням принципу правової визначеності.

Також при розгляді цього спору суди взяли до уваги той факт, що АТ «Родовід банк» отримало від реалізації заставного майна в цій справі про банкрутство 161 970 грн.

Щодо виконання остаточного судового рішення

Положеннями частини першої статті 326 ГПК України передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов`язковими на всій території України.

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику ЄСПЛ як джерело права.

Згідно з практикою ЄСПЛ одним з основних елементів верховенства права є принцип правової  визначеності, який, серед іншого, передбачає, що рішення  суду з будь-якої справи, яке набрало законної сили, не може бути поставлено під сумнів (рішення ЄСПЛ від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України», заява № 48553/99, пункт 77, та від 05 липня 2005 року у справі «Агротехсервіс проти України», заява № 62608/00, пункт 42).

Конституційний Суд України, беручи до уваги статті 3, 8, частини першу, другу статті 55, частини першу, другу статті 129-1 Конституції України, свої юридичні позиції щодо визначення виконання судового рішення складовою конституційного права на судовий захист, зазначив, що держава, створюючи належні національні організаційно-правові механізми реалізації права на виконання судового рішення, повинна не лише впроваджувати ефективні системи виконання судових рішень, а й забезпечувати функціонування цих систем у такий спосіб, щоб доступ до них мала кожна особа, на користь якої ухвалене обов`язкове судове рішення, у разі, якщо це рішення не виконується, у тому числі державним органом.

Визначений у законі порядок забезпечення державою виконання судового рішення має відповідати принципам верховенства права та справедливості, гарантувати конституційне право на судовий захист; невиконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення функціонування запроваджуваної нею системи виконання судових рішень призводить до обмеження конституційного права на судовий захист та нівелює його сутність (абзаци тринадцятий, чотирнадцятий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини другої статті 26 Закону №1404-VIII (щодо забезпечення державою виконання судового рішення) від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019).

Конституційний Суд України зазначив, що виконання всіма суб`єктами правовідносин приписів, викладених у рішеннях суду, які набрали законної сили, утверджує авторитет держави як правової (абзац другий пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин сьомої, дев`ятої, пункту 2 частини шістнадцятої статті 236-8 Кримінально-процесуального кодексу України від 30 червня 2009 року № 16-рп/2009).

Отже, правова проблема, яка постала в цій справі, полягає у тому, що суб`єкт правовідносин з виконання судового рішення в ліквідаційній процедурі банку (особа, уповноважена ФГВО на ліквідацію банку) відмовився виконати рішення суду про вчинення певних дій з перерахування коштів як таких, що є витратами банку, пов`язаними з веденням ліквідаційної процедури, а Законом № 1404-VIIІ не передбачено механізму виконання таких рішень державним виконавцем.

Щодо застосування приписів пункту 4 частини четвертої статті 4 Закону №1404-VIII

Статтею 1 Закону № 1404-VIII законодавець урегулював, що примусове виконання рішень уповноваженими цим Законом органами та особами здійснюється у межах повноважень та у спосіб, що визначені, зокрема, Конституцією України, цим Законом, іншими законами та нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону.

Одним з таких актів є Закон № 4452-VI, який установлює правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження ФГВФО, порядок виплати ФГВФО відшкодування за вкладами, а також регулює відносини між ФГВФО, банками, НБУ, визначає повноваження та функції ФГВФО щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків (стаття 1 цього Закону).

Відповідно до пункту 8 розділу Х «Прикінцеві та перехідні положення» Закону № 4452-VI (в редакції, чинній на момент звернення стягувача до відділу ДВС із заявою про виконання виконавчого документа) законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються у частині, що йому не суперечить.

Тобто у спорах, пов`язаних з виконанням банком, у якому введена тимчасова адміністрація та/або запроваджена процедура ліквідації, зобов`язань перед його кредиторами, приписи Закону № 4452-VI є спеціальними відносно приписів інших нормативних актів, що регулюють відповідні правовідносини. Подібна правова позиція щодо пріоритетності норм Закону № 4452-VI (тут і далі - у редакції на час звернення стягувача до державного виконавця) відносно інших законодавчих актів України під час розгляду спору в правовідносинах з банком була висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постановах від 13 березня 2018 року у справі № 910/23398/16, від 29 серпня 2018 року у справі № 127/10129/17, від 23 січня 2019 року у справі № 761/2512/18, від 09 лютого 2021 року у справі № 381/622/17.

ФГВФО безпосередньо або шляхом делегування повноважень уповноваженій особі ФГВФО з дня початку процедури ліквідації банку здійснює, зокрема, такі повноваження: реалізує повноваження органів управління банку; приймає в управління майно (у тому числі кошти) банку, вживає заходів щодо забезпечення його збереження, формує ліквідаційну масу, виконує функції з управління та продає майно банку; складає реєстр акцептованих вимог кредиторів (вносить зміни до нього) та здійснює заходи щодо задоволення вимог кредиторів; вживає у встановленому законодавством порядку заходів до повернення дебіторської заборгованості банку, заборгованості позичальників перед банком та пошуку, виявлення, повернення (витребування) майна банку, що перебуває у третіх осіб, оновлює інформацію, що міститься у Кредитному реєстрі НБУ.

Отже, звернення у справу про банкрутство позичальника банку з метою стягнення з нього заборгованості перед банком є одним з необхідних заходів ФГВФО (уповноваженої особи) щодо повернення дебіторської заборгованості банку, оскільки поза межами процедури банкрутства позичальника повернення такої заборгованості є неможливим.

Частиною четвертою статті 38 Закону № 4452-VІ ФГВФО надано право залучати до своєї роботи інших осіб, оплата праці яких здійснюється за рахунок банку, що ліквідується, у межах кошторису витрат, затвердженого виконавчою дирекцією ФГВФО. А відповідно до частини третьої статті 46 Закону № 4452-VІ допускається можливість виникнення в банку, який перебуває в ліквідаційній процедурі, додаткових зобов`язань, пов`язаних з витратами в ліквідаційній процедурі неплатоспроможного банку.

Рішеннями судів у цій справі ліквідатора банку зобов`язано оплатити частину послуг ліквідатора позичальника як таких, що є витратами, пов`язаними з належним проведенням ліквідаційної процедури самого банку, з огляду на обов`язок ліквідатора банку вживати заходів щодо повернення своїх активів, а поза межами участі банку у справі про банкрутство позичальника стягнення таких активів є неможливим з урахуванням часткового стягнення дебіторської заборгованості на користь неплатоспроможного банку. Таке рішення залишено в силі постановами судів апеляційної та касаційної інстанцій. Отже, воно не може ставитися під сумнів під час розгляду скарги на дії державного виконавця стороною (боржником), щодо якої його прийнято.

Виконавчий документ повертається стягувачу органом державної виконавчої служби, приватним виконавцем без прийняття до виконання протягом трьох робочих днів з дня його пред`явлення, якщо НБУ прийнято рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію банку-боржника (пункт 4 частини четвертої статті 4 Закону № 1404-VІІІ).

Велика Палата Верховного Суду бере до уваги зазначену правову норму та вважає, що вона має застосовуватися імперативно щодо всіх конкурсних вимог кредиторів неплатоспроможного банку, оскільки Закон № 4452-VІ визначає спеціальні процедури задоволення конкурсних вимог неплатоспроможного банку у відповідній черговості.

Разом з тим, якщо існують судові рішення, які набрали законної сили, щодо зобов`язання до вчинення ліквідатором банку певних дій з погашення вимог, які виникли як поточні в ліквідаційній процедурі до неплатоспроможного банку, і такий ліквідатор відмовляється в добровільному порядку виконати такі рішення, стягувач не може бути позбавлений конституційного права на виконання судового рішення. З огляду на таке повернення державним виконавцем без прийняття до виконання виконавчого документа стягувачу буде незаконним.

Установивши, що ухвала Господарського суду Київської області від 9 листопада 2020 року, якою зобов`язано уповноважену особу ФГВФО на ліквідацію АТ «Родовід банк» перерахувати арбітражному керуючому частину основної грошової винагороди, була залишена без змін постановами судів апеляційної інстанції та касаційної інстанції, однак уповноважений на вчинення відповідних дій представник ФГВФО відмовився її виконувати, місцевий та апеляційний суди дійшли висновку про необґрунтованість дій державного виконавця щодо винесення повідомлення про повернення виконавчого документа без прийняття до виконання та зобов`язали державного виконавця відкрити виконавче провадження про примусове виконання наказу суду.

Велика Палата Верховного Суду погоджується, що у випадку відмови ліквідатора банку виконати судові рішення про зобов`язання відшкодувати певні витрати як витрати ліквідаційної процедури банку такий механізм виконання судового рішення буде ефективним способом захисту інтересів стягувача та не суперечитиме загальним принципам правової певності та виконання державою позитивного обов`язку щодо забезпечення належних механізмів виконання судових рішень.

Щодо відступу від висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду в подібних правовідносинах

Велика Палата Верховного Суду не вважає за необхідне відступати від правових висновків щодо необхідності забезпечення державою належних механізмів виконання судового рішення шляхом зобов`язання ліквідатора банку до вчинення певних дій чи стягнення коштів з боржника у випадку, якщо уповноважена особа банку (ліквідатор) за певних обставин відмовляється вчинити належні дії з виконання судового рішення у процедурі ліквідації банку, які викладено в постановах Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 06 листопада 2019 року у справі № 761/14537/15-ц та від 01 грудня 2021 року у справі № 552/1811/15-ц.

Отже, ВП ВС дійшла висновку про необґрунтованість доводів касаційної скарги АТ «Родовід банк», залишення її без задоволення, а постанови апеляційного суду та рішення місцевого суду – без змін.

Автор: Наталя Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.