Исправительный центр считал, что для рядового состава, призванного на военную службу, не предусмотрена выплата денежного довольствия: позиция суда

На рядовой и начальствующий состав уголовно-исполнительной службы распространяются нормы законодательства о труде в неурегулированной специальным законодательством части. В частности, и служба в уголовно-исполнительной службе, и в полиции являются особыми видами государственной службы, а нормами Закона Украины «О государственной службе» предусмотрено, что на отношения, не урегулированные этим Законом, распространяется действие законодательства о труде.

Такую позицию высказал Пятый апелляционный административный суд 13 октября 2022 года по делу 420/6992/22 по апелляционной жалобе Государственного учреждения «Ширяевский исправительный центр № 111».

Ниже приводим суть дела на языке оригинала.

Отже, позивачка звернулася до ВЦ з позовом, в якому просила:

- визнати протиправною бездіяльність ВЦ щодо ненарахування та невиплати їй як майору внутрішньої служби середнього заробітку (грошового забезпечення) з дати увільнення - з 27.07.2020 на період проходження військової служби в Збройних Силах України за контрактом;

- зобов`язати виправний центр нарахувати та виплатити середній заробіток (грошове забезпечення) з дати увільнення - з 27.07.2020 року на період проходження військової служби в Збройних Силах України за контрактом відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України.

В обґрунтування позовних вимог позивач, з покликанням на фактичні обставини справи вказує, що всупереч закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та Кодексу законів про працю України, відповідач не виплачує Позивачу середній заробіток з 27.07.2020 з по теперішній час.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 3 серпня 2022 року позов задоволено частково.

Визнано протиправною бездіяльність ВЦ щодо ненарахування та невиплати середнього заробітку (грошового забезпечення) з 04.11.2020 року за період проходження військової служби в Збройних Силах України за контрактом.

Зобов`язано ВЦ нарахувати та виплатити середній заробіток (грошове забезпечення) з 04.11.2020 року за період проходження військової служби в Збройних Силах України за контрактом відповідно до ч. 3 ст. 119 КЗпП України, з урахуванням того, що 19 липня 2022 року набрав чинності Закон України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким внесено зміни у частину третю статті 119 Кодексу законів про працю України та слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінено словами "зберігаються місце роботи і посада» (тобто, середній заробіток з цього часу не зберігається, як це передбачено законом авторства Галини Третьякової, про який «Судово-юридична газета» писала раніше - прим. ред.).

У задоволенні решти вимог відмовлено.

В апеляційній скарзі ВЦ вказав, що питання проходження служби особами рядового і начальницького складу та виплата грошового забезпечення регулюються окремими законодавством та на на них не поширюються норми трудового законодавства, а спеціальним законодавством не передбачені підстави щодо нарахування та виплати грошового забезпечення позивачу як призваному на військову строкову службу.

П’ятий ААС вирішив, що апеляційна скарга ВЦ не підлягає задоволенню з таких мотивів.

Судом першої інстанції встановлено, що позивач проходить службу в органах Державної кримінально-виконавчої служби України у Державній установі «Ширяївський виправний центр (№111)» з 16 листопада 2006 р. по теперішній час.

Спочатку позивач була призначена молодшим інспектором відділу нагляду і безпеки, потім на посаду старшого інспектора (з виховної та соціально-психологічної роботи з персоналом).

Наказом від 27.06.2020 року ВЦ, у відповідності до Закону України «Про Національну Поліцію» та статті 119 Кодексу законів про працю України, ч. 2 ст. 39 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» позивача було увiльнено від виконання службових обов`язків iз збереженням посади, робочого місця та середнього заробітку до закінчення дії особливого періоду, у зв`язку з прийняттям її на військову службу в Збройні Сили України за контрактом з 27.07.2020 на підставі рапорту; наказу командира військової частини; контракту про проходження військової служби.

Згідно Довідки від 16.05.2022 солдат перебуває на військовій службі у військовій частині по теперішній час.

З наданої до суду довідки, яка видана ВЦ, судом встановлено, що позивач отримувала грошове забезпечення в період з 27.07.2020 року по 03.11.2020 року: липень 2020 р. - 1650,77 грн; Серпень 2020 р. - 8691,50 грн; Вересень 2020 р. - 7873,50 грн; Жовтень 2020 р. - 7873,50 грн; Листопад 2020 р. - 787,35 грн.

Тобто, виплата грошового забезпечення позивачу здійснювалась до 03.11.2020 року.

Як стверджує Відповідач, 29.09.2020 року позивачу за адресою реєстрацiї її мiсця проживання на момент здійснення поштового відправлення, було направлено Попередження про скорочення вiд 29.09.2020. У попередженні вказано, що відповідно до наказу Міністерства юстиції України від 13.07.2020 року №2398/5 «Про оптимізацію діяльності установ виконання покарань» та штату державної установи «Ширяївський виправний центр (№111) посада, яку обіймає позивач підлягає скороченню з дотриманням вимог чинного законодавства.

Суд першої інстанції, задовольняючи позов частково, виходив з того, що з часу призову на військову службу на позивача поширюються гарантії, передбачені статтею 39 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" та статтею 119 КЗпП України, зокрема, щодо збереження за ним середнього заробітку в установі.

Перевіривши повноту встановлення судом першої інстанції фактичних обставин справи та правильність застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів П’ятого ААС дійшла такого висновку.

Правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження визначає Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України».

Так, відповідно до ст.3 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» правовою основою діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України є Конституція України, цей та інші закони України, акти Президента України і Кабінету Міністрів України, чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані відповідно до них нормативно-правові акти Міністерства юстиції України.

Згідно з ч.1 ст.14 вказаного Закону до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу (далі - особи рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби), спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України (далі - працівники кримінально-виконавчої служби).

Частиною 2 статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено, що служба в Державній кримінально-виконавчій службі України є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України. Час проходження служби в Державній кримінально-виконавчій службі України зараховується до страхового стажу, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби відповідно до закону.

Абзацом 1 частини 8 статті 14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» визначено, що трудові відносини працівників кримінально-виконавчої служби регулюються законодавством про працю, державну службу та укладеними трудовими договорами (контрактами).

Відповідно до ч.5 статті 23 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України» на осіб рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюється соціальний захист поліцейських, визначений Законом України "Про Національну поліцію", а також порядок і умови проходження служби, передбачені для поліцейських. Умови і розміри грошового забезпечення осіб рядового і начальницького складу та оплати праці працівників кримінально-виконавчої служби визначаються Кабінетом Міністрів України.

Згідно з ч.1 статті 59 Закону України «Про Національну поліцію» служба в поліції є державною службою особливого характеру, яка є професійною діяльністю поліцейських з виконання покладених на поліцію повноважень.

Згідно ч.3 ст. 5 Закону України "Про державну службу" від 10 грудня 2015 року №889-VIII дія норм законодавства про працю поширюється на державних службовців у частині відносин, не врегульованих цим Законом.

З огляду на вищевикладене слідує, що на позивача, як на особу рядового і начальницького складу кримінально-виконавчої служби поширюються норми законодавства про працю у неврегульованій спеціальним законодавством частині. Зокрема, і служба у кримінально-виконавчій службі, і у поліції є особливими видами держаної служби, а нормами Закону України "Про державну службу" передбачено, що на відносини, не врегульовані цим Законом, поширюється дія законодавства про працю.

Суд вірно зазначив, що норми спеціального законодавства не регулюють питання виплати грошового забезпечення поліцейським, які прийняті на військову службу за контрактом, а тому до спірних правовідносин необхідно застосовувати норми КЗпП України.

Відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей.

Згідно із частиною другою статті 39 Закону України від 25.03.1992 №2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон №2232-XII) громадяни України, призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, оголошення рішення про проведення мобілізації та (або) введення воєнного стану, користуються гарантіями, передбаченими частинами третьою та четвертою статті 119 Кодексу законів про працю України, а також частиною першою статті 51, частиною п`ятою статті 53, частиною третьою статті 57, частиною п`ятою статті 61 Закону України «Про освіту».

Аналіз наведених правових норм дає підстави дійти висновку, що за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, незалежно від підпорядкування та форми власності, в яких вони працювали на час призову/прийняття на військову службу. Виплата середнього заробітку вказаним особам здійснюється підприємствами, установами, організаціями, на яких збереглося місце роботи такої особи.

Вказане узгоджується з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 16 січня 2020 року у справі №814/1905/17.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального і правового статусу військовослужбовців визначаються Законами України «Про оборону України», «;Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», «Про військовий обов`язок та військову службу», «;Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей», Указами Президента України та іншими підзаконними нормативними актами.

За змістом статті 3 Закону України «Про оборону України» підготовка держави до оборони в мирний час включає, зокрема, забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів підготовленими кадрами, озброєнням, військовою та іншою технікою, продовольством, речовим майном, іншими матеріальними та фінансовими ресурсами; розвиток військово-технічного співробітництва з іншими державами з метою забезпечення Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та правоохоронних органів озброєнням, військовою технікою і майном, які не виробляються в Україні; підготовку національної економіки, території, органів державної влади, органів військового управління, органів місцевого самоврядування, а також населення до дій в особливий період.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - це період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація - комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою та проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація - це комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу і функціонування в умовах мирного часу, а Збройних Сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту - на організацію і штати мирного часу.

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу.

Згідно зі статтею 1 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України. Військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов`язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов`язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України - у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Перший Указ Президента України від 17 березня 2014 року № 303 «Про часткову мобілізацію» затверджено Законом України від 17 березня 2014 року № 1126-УІІ «Про затвердження Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» й з того часу в Україні діє особливий період, відповідне рішення уповноваженою собою про його скасування, як і рішення про демобілізацію військовослужбовців, прийнятих на військову службу за контрактом на строк до закінчення особливого періоду, не приймалося.

Рішенням Ради національної безпеки та оборони України від 01 березня 2014 року «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України», яке введене в дію Указом Президента України від 02 березня 2014 року № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Як встановлено судом, Позивач уклала контракт про проходження військової служби у Збройних силах України під час дії особливого періоду, який не скасовано, тому суд дійшов правильного висновку, що на неї поширюються гарантії, передбачені статтею 39 Закону №2232-XII та статтею 119 КЗпП України, зокрема, щодо збереження за нею середнього заробітку в установі, в якій вона працювала.

Отже, колегія суддів погоджується з думкою суду, що відповідачем допущено протиправну бездіяльність щодо ненарахування та невиплати позивачу середнього заробітку (грошового забезпечення) на період проходження військової служби в Збройних Силах України за контрактом.

Суд апеляційної інстанції зазначає, що Наказом № 114 OC-20 від 27.06.2020 року Державної установи «Ширяївський виправний центр (№111)», Позивачу на час проходження строкової військової служби в органах Збройних сил України, зокрема, збережено середній заробіток.

Доказів скасування вищевказаного наказу відповідачем ні до суду першої інстанції, ні до суду апеляційної інстанції не надано.

В той же час, при вирішенні даної справи суд врахував, що 19 липня 2022 року набрав чинності Закону України від 01.07.2022 № 2352-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин», яким внесено зміни у частину третю статті 119 Кодексу законів про працю України та слова "зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток" замінено словами "зберігаються місце роботи і посада".

Тобто із набранням даного закону передбачено зупинення нарахування та виплати середнього заробітку працівникам, які увільнені від роботи на підставі частини 3 статті 119 Кодексу законів про працю України.

Щодо покликань відповідача на Наказ Міністерства юстиції України від 13 вересня 2021 року № 3226/5, яким внесено зміни до "Порядку виплати грошового забезпечення та компенсаційних виплат особам рядового і начальницького складу Державної кримінально - виконавчої служби України», суд доречно вказав, що відповідні зміни до ст. 119 КЗпП України не вносились.

Слід зазначити, що посилання апелянта на Попередження про скорочення посади Позивачки, не має правового значення для вирішення даної справи по суті, оскільки доказів звільнення позивача із займаної посади не надано, а отже, відсутні підстави для твердження, що на позивача не поширюються гарантії, що передбачені ч.3 ст.119 КЗпП України.

У пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» ЄСПЛ повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень. Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті.

Обов`язок суду мотивувати прийняття або відхилення доводів сторін по суті спору полягає у відображенні в судовому рішенні висновків суду про те, що саме дало йому підстави прийняти та/чи відхилити аргументи сторін щодо суті спору, з посиланням на з`ясовані у справі обставини та норми матеріального чи процесуального права, що підлягають застосуванню до правовідносин, що склалися.

Водночас, оскільки на суд покладено обов`язок здійснювати правосуддя на засадах верховенства права, забезпечити кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України (стаття 2 Законів України «Про судоустрій і статус суддів» у редакціях від 07 липня 2010 року та 02 червня 2016 року), зазначений обов`язок суду полягає в закладенні у свої мотиви відповідної аргументації з дотриманням принципів верховенства права.

Колегія суддів також зазначає, що судом першої інстанції встановлено в повній мірі фактичні обставини справи, та надано об`єктивний та обґрунтований їх аналіз з урахуванням доводів, наведених позивачем, у зв`язку з чим, наявні підстави вважати, що обставини справи встановлено повно та правильно, а отже і наведені скаржником доводи в апеляційній скарзі щодо цього не спростовують правильних по суті висновків суду першої інстанції.

Отже, П’ятий апеляційний адміністративний суд апеляційну скаргу Державної установи «Ширяївський виправний центр» залишив без задоволення, а рішення Одеського окружного адміністративного суду від 3 серпня 2022 року без змін.

Напомним, что Верховная Рада разрешила работодателям не платить среднюю зарплату на предприятии работникам, призванным на военную службу во время мобилизации. Вместе с тем, Высший совет правосудия высказался, что нужно сохранять судейское вознаграждение судьям, защищающим страну.

Автор: Наталя Мамченко

Подписывайтесь на наш Тelegram-канал t.me/sudua, на Twitter, а также на нашу страницу в Facebook и в Instagram, чтобы быть в курсе самых важных событий.