Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду передав на розгляд Великої Палати Верховного Суду справу № 320/6215/19 з тієї підстави, що вона містить виключну правову проблему.
У цій справі позивач оскаржує постанову приватного виконавця про стягнення основної винагороди, яка винесена одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження.
Ознаки виключної правової проблеми має питання, яке скаржник поставив перед Судом у контексті справедливості подвійного стягнення з нього коштів за виконання одного виконавчого документа.
Висновок Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах відсутній.
Передаючи справу на розгляд Великої Палати, КАС ВС виходив з такого.
Системний аналіз Закону України «Про виконавче провадження» свідчить про те, що цей Закон містить прогалину у правовому регулюванні процедури стягнення з боржника виконавчого збору і основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого документа. Закон не визначає порядку, умов чи підстав для припинення стягнення виконавчого збору з боржника у випадку подальшого пред`явлення стягувачем виконавчого документа до виконання приватному виконавцю.
Закон України «Про виконавче провадження» містить лише кілька близьких за змістом норм, які регулюють подібні правовідносини.
Так, у пункті 5 частини п`ятої 27 цього Закону законодавець встановив, що «виконавчий збір не стягується у разі виконання рішення приватним виконавцем».
Логічний і цільовий способи тлумачення цієї норми свідчать про те, що законодавець вочевидь веде мову про загальне правило, згідно з яким у випадку виконання рішення приватним виконавцем виконавчий збір не стягується, адже останній отримує основну винагороду.
Частина шоста статті 27 цього Закону містить норму про те, що «у разі наступних пред`явлень державному виконавцю до виконання виконавчого документа виконавчий збір стягується в частині, що не була стягнута під час попереднього виконання».
Граматичний спосіб уяснення вказаної норми свідчить, що законодавець врегулював відносини стосовно подальших пред`явлень виконавчого документа до виконання саме державному, а не приватному виконавцю, і мову веде про виконавчий збір, а не основну винагороду.
Натомість у частині восьмій цієї ж статті законодавець встановив, що «під час передачі виконавчого документа від органу державної виконавчої служби приватному виконавцю виконавчий збір не стягується, якщо він не був стягнутий на момент передачі».
Проте поняття й процедура, що згадані у цій нормі, стосується інших правовідносин, ніж ті, що існують у цій справі, позаяк у цьому випадку не було передачі виконавчого документа.
На основі цього колегія суддів вважає, що невизначеність законодавчого регулювання окреслених правовідносин має наслідком потребу застосування аналогії закону (права), що є свідченням виключної правової проблеми.
До цього ж колегія суддів вважає, що вирішення цієї проблеми зачіпає конвенційні та конституційні права людини, її інтереси, а також стосується забезпечення верховенства права під час здійснення виконавчого провадження.
У цьому контексті увагу належить звернути на кілька істотних аспектів описаної проблеми.
У першу чергу, це людські права й принцип верховенства права. Так, виконання судового рішення є складовою частиною судового розгляду та завершальною стадією судового провадження. Виконавче провадження, серед іншого, здійснюється з дотриманням такої засади, як справедливість.
Стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного судового рішення тягне за собою додаткові витрати. Ця обставина може розглядатися як накладання непропорційного і надмірного тягара на боржника, що зачіпає його право власності, гарантоване статтею 41 Конституції України і статтею 1 Протоколу № 1 до Конвенції про захист людських прав і основоположних свобод.
Своєю чергою, така ситуація здатна підважити засади виконавчого провадження й атакувати такі стрижневі елементи верховенства права, як правова визначеність, поважання людських прав.
Іншим аспектом цієї проблеми є балансування прав та інтересів учасників виконавчого провадження.
Описана проблема за колом осіб, головним чином, стосується прав та інтересів державного виконавця, приватного виконавця і боржника.
Постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору не є предметом судового контролю у цій справі, а тому оцінка її правомірності не надається й обставини її прийняття не перевіряються.
Натомість норми законодавства, що стосуються умов і підстав стягнення винагороди приватного виконавця, не містять приписів, які б обмежували право останнього на отримання винагороди за вчинення виконавчих дій у разі, коли виконавчий лист попередньо перебував на виконанні в державного виконавця.
Зрештою, це право, як і розмір основної винагороди, законодавець не поставив у залежність від тієї обставини, що на примусовому виконанні в органах державної виконавчої служби перебуває постанова державного виконавця про стягнення виконавчого збору.
Тож, у разі досягнення приватним виконавцем результату у виконанні судового рішення, він має право на оплату своєї праці, яка здійснюється коштом боржника.
У такому випадку боржник перебуває у найбільш уразливому становищі з-поміж інших учасників виконавчого провадження.
Це, у своєю чергу, ставить у центр уваги Суду такий аспект описаної проблематики - гарантованість дієвого юридичного захисту індивідуальних людських прав від їх порушення суб`єктами владних повноважень. Адже неповнота законодавчого регулювання спірних правовідносин здатна підважити право боржника на ефективний засіб юридичного захисту й загалом утинає дію юридичної та процесуальної визначеності.
Зрештою проблематика цього спору полягає і в питанні ефективного способу захисту, який повинен забезпечити поновлення порушеного права й бути адекватним наявним обставинам. У цьому контексті ключові питання, на думку колегії суддів, стосуються того, чи порушує оскаржувана постанова приватного виконавця права боржника, а якщо так, то чи гарантує їхнє відновлення обраний ним спосіб захисту.
Крім цього, як свідчать дані про кількість виконавців, зокрема ті, що наведені у Резолюції Ради приватних виконавців України від 16 грудня 2020 року, кількість приватних виконавців становить понад 250 осіб, а державних - понад 5500 осіб.
Загальна кількість виконавців, виконавчих проваджень, зростання ефективності приватних виконавців дають підстави для обґрунтованого припущення, що аналогічні проблеми стосовно подвійного стягнення виконавчого збору і основної винагороди неминуче виникатимуть у майбутньому.
Також вивчення судової практики на основі аналізу даних Єдиного державного реєстру судових рішень засвідчило відсутність єдності у правозастосуванні та існування в апеляційних округах різних підходів і мотивів до вирішення подібних спорів.
Узагальнюючи викладені обставини й міркування, колегія суддів дійшла висновку, що розв`язання цієї правової проблеми здатне убезпечити права боржників, привнести правову визначеність у діяльність виконавців, забезпечити розвиток права та формування єдиної правозастосовчої практики адміністративних судів під час вирішення спорів про подвійне стягнення з боржника виконавчого збору й основної винагороди за виконання одного й того ж виконавчого до кумента.
З огляду на відсутність чітких законодавчих норм і висновку Верховного Суду з цього питання та через існування обґрунтованого припущення, що ця правова проблема виникатиме й надалі у невизначеній кількості справ, колегія суддів дійшла висновку про необхідність передачі цієї справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду.
У листопаді 2019 року позивач пред`явив позов до приватного виконавця виконавчого округу Київської області, у якому просив суд визнати неправомірною і скасувати постанову про стягнення з боржника основної винагороди.
В обґрунтування позову позивач посилався на те, що через кредитну заборгованість суд звернув стягнення на його майно, яке було предметом іпотеки, і згодом видав виконавчий лист.
Позивач наголошує на тому, що цей виконавчий лист з 16 січня 2016 року перебував на примусовому виконанні у державній виконавчій службі і 14 травня 2018 року був повернутий на підставі заяви стягувача.
У цьому контексті позивач зазначає, що 14 травня 2018 року державний виконавець виніс постанову про стягнення з нього виконавчого збору у розмірі: 70200 грн, а 13 червня 2018 року відкрив виконавче провадження з її примусового виконання і 22 жовтня 2018 року звернув стягнення на його доходи у розмірі 20% заробітку, допоки не буде виплачена уся сума виконавчого збору.
Позивач вказує, що надалі стягувач звернувся до відповідача із заявою про примусове виконання вказаного виконавчого листа і останній 15 жовтня 2019 року відкрив виконавче провадження. Того ж дня відповідач виніс оскаржувану постанову про стягнення з нього основної винагороди у сумі: 50 291,95 грн.
Позивач стверджує, що приватний виконавець не мав підстав для стягнення основної винагороди, адже не виконав рішення суду. На переконання позивача, приватний виконавець мав право на таке стягнення лише після повного або часткового виконання рішення.
Крім цього, позивач зауважує, що з нього двічі стягнуто суму у розмірі 10% боргу у вигляді виконавчого збору та винагороди приватного виконавця на підставі одного виконавчого документа. На переконання позивача, це суперечить порядку стягнення основної винагороди, встановленому частиною третьою статті 45, частиною шостою статті 27 Закону України «Про виконавче провадження», і є несправедливим.
У цьому контексті позивач також стверджує, що стягнення основної винагороди, як і виконавчого збору, при наступному пред`явленні виконавчого листа до виконання законом не передбачено.
6 липня 2020 року Київський окружний адміністративний суд ухвалив рішення про задоволення позову.
Місцевий суд виходив з того, що розмір основної винагороди приватного виконавця залежить від фактично стягнутої ним суми, а не від суми, зазначеної у виконавчому документі. У цьому контексті суд вказав, що приватний виконавець не надав доказів фактичного виконання судового рішення і стягнення заборгованості у розмірі: 502 919,50 грн.
На цій основі суд дійшов висновку, що приватний виконавець не мав підстав для стягнення основної винагороди у розмірі 10% від суми заборгованості.
Одночасно суд першої інстанції дійшов висновку, що у разі стягнення з позивача суми основної винагороди без реального стягнення боргу будуть створені умови для стягнення з нього подвійної суми виконавчого збору/основної винагороди або їхнє стягнення без реального виконання рішення суду, що теж свідчить про протиправність оскаржуваної постанови.
29 липня 2020 року Шостий апеляційний адміністративний суд ухвалив постанову, якою задовольнив скаргу приватного виконавця, скасував рішення місцевого суду й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.
Апеляційний суд виходив з того, що суд першої інстанції неповно з`ясував обставини, які мають значення для справи, і неправильно застосував норми матеріального права, що стали підставою для помилкового вирішення справи.
Так, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що приватний виконавець зобов`язаний одночасно з постановою про відкриття виконавчого провадження прийняти постанову про стягнення основної винагороди, у якій навести розрахунок останньої та порядок її стягнення, і така постанова виноситься незалежно від початку примусового виконання. Водночас, якщо суму стягнуто частково, сума основної винагороди приватного виконавця, визначена як відсоток суми стягнення, виплачується пропорційно до фактично стягнутої суми.
Зважаючи на те, що на час відкриття виконавчого провадження відомості про повне або часткове виконання боржником виконавчого листа у добровільному порядку у приватного виконавця були відсутні, то суд апеляційної інстанції констатував правомірність відкриття ним виконавчого провадження й стягнення основної винагороди у повному обсязі.
У серпні 2020 року позивач подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції та залишити в силі рішення місцевого суду.
Ухвалою Верховного Суду від 17 вересня 2020 року касаційне провадження у справі відкрито з метою перевірки доводів скарги, яка подана на підставі пункту 3 частини четвертої статті 328 КАС України.
Ухвалою Верховного Суду від 20 грудня 2021 року закінчено підготовчі дії у справі та призначено її до розгляду в порядку письмового провадження.
Раніше ВП ВС вирішила виключну правову проблему про те, чи можна вважати збитками витрати на адвоката та вимагати їх відшкодування.
Підписуйтесь на наш telegram-канал t.me/sudua та на Youtube Право ТВ, а також на нашу сторінку у Facebook та в Instagram, щоб бути в курсі найважливіших подій.