Визнання заповіту недійсним на основі сумнів щодо спроможності заповідача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними

Сумнів щодо збереження спроможності заповідача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними сам по собі не є підставою для визнання складеного у такому стані заповіту недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України (Правові наслідки вчинення правочину дієздатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними). До такого висновку дійшов Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, розглянувши у порядку письмового провадження справу № 727/9908/17-ц  за позовом однієї особи до іншої, третя особа – приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу, про визнання недійсним заповіту.

Обставини справи

У жовтні 2017 року позивач звернулася до суду з позовом до особи, третя особа - приватний нотаріус Чернівецького міського нотаріального округу, про визнання недійсним заповіту.

Позовну заяву мотивовано тим, що вона є дочкою чоловіка, який помер. Після смерті останнього, під час звернення до Першої чернівецької державної нотаріальної контори їй стало відомо, що 24 травня 2017 року її батько склав заповіт, яким на випадок своєї смерті заповів належні йому вклади з нарахованими відсотками відповідачу.

Позивач зазначала, що на час складання заповіту її батько був людиною похилого віку, у нього розвивався віковий склероз і почастішали випадки несприйняття дійсних подій, правильної життєвої ситуації, внаслідок чого, як вона вважала, він не розумів значення своїх дій та не міг керувати ними.

З урахуванням викладеного, жінка просила суд визнати недійсним заповіт, посвідчений приватним нотаріусом Чернівецького міського нотаріального округу.

Відповідно до висновку експерта комплексної посмертної судово-медичної та судово-психіатричної експертизи, варто піддати сумніву збереження спроможності заповідача до здатності повноцінного усвідомлювання значення своїх дій та керування ними, через наявність органічного ураження головного мозку протягом так званого «підекспертного періоду» (з моменту надходження на стаціонарне лікування і до моменту настання смерті), зокрема і в момент складання заповіту. Дати категоричну відповідь про наявність указаних вище психічних розладів у підекспертного та про ступінь і глибину їх вираженості у заповідача не було можливим, оскільки у наданій на дослідження медичній карті стаціонарного хворого детально описані зміни його неврологічного стану за період стаціонарного лікування, а у матеріалах цивільної справи відсутні дані щодо особливостей його психічного стану після виписки із стаціонару, що могло б слугувати об’єктивними клініко-діагностичними показниками його психічної діяльності у зазначений період часу.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 14 листопада 2018 року позов задоволено та визнано заповіт недійсним, оскільки станом на момент складання заповіту заповідач під впливом наявних у нього захворювань, які впливали на його здатність оцінювати свої дії та адекватно їх сприймати, не міг усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними. Постановою Чернівецького апеляційного суду  рішення районного суду скасовано та прийнято нову постанову, якою у задоволенні позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд апеляційної інстанції виходив із презумпції психічного здоров’я заповідача, суть якої полягає у тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, поки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та у порядку, передбачених Законом України «Про психіатричну допомогу» та іншими законами України.

Верховний Суд погодився з висновком апеляційного суду з огляду на таке. За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад здоров’я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну судово-психіатричну експертизу. Відповідно до частини першої статті 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті – за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

На думку Суду, скасовуючи рішення суду першої інстанції та приймаючи нову постанову, суд апеляційної інстанції, надавши належну оцінку наявним доказам, встановивши відсутність належних та допустимих доказів того, що під час складання заповіту заповідач не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними, та ураховуючи те, що проведеною у справі експертизою не було встановлено абсолютної його неспроможності у момент складання ним заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними, а посилання на те, що варто піддати сумніву збереження спроможності на здатність заповідача усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, саме по собі не є підставою для визнання складеного у такому стані заповіту недійсним відповідно до частини першої статті 225 ЦК України, дійшов обгрунтованого висновку про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного заповіту недійсним. Розгляд вимог про визнання правочину недійсним на підставі статті 225 ЦК України здійснюється з урахуванням як висновку судово-психіатричної експертизи, так і інших доказів, які підтверджують чи спростовують доводи позивача про те, що в момент укладення оспорюваного правочину особа не розуміла значення своїх дій та не могла керувати ними.

Тому, постановою Верховного Суду постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 січня 2019 року залишено без змін.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.