Виплата середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні: позиція ВС

Законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов’язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення. Про це зазначив Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду у справі № 480/2577/20.

Обставини справи

З матеріалів справи відомо, що позивач звернувся до Сумського окружного адміністративного суду з позовом до військової частини, в якому просив:

• визнати протиправною бездіяльність військової частини щодо невиплати йому при звільненні з військової служби всіх належних грошових сум;
• зобов`язати військову частину нарахувати та виплатити йому середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 19 квітня 2017 року по 17 квітня 2020 року.

На обґрунтування позову позивач зазначив, що наказом начальника Луганського прикордонного загону Державної прикордонної служби України позивач був звільнений з військової служби за станом здоров`я та виключений зі списків особового складу з 18 квітня 2017 року.

Під час звільнення зі служби відповідач не провів остаточний розрахунок із позивачем, а саме: не виплатив грошову компенсацію вартості неотриманого речового майна та компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій.

Лише 17 квітня 2020 року відповідач виплатив грошову компенсацію за невикористані дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, у зв`язку з чим позивач просить стягнути середній заробіток за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 19 квітня 2017 року по 17 квітня 2020 року.

Рішенням суду першої інстанції залишеним без змін постановою апеляційного суду позов задоволено.

Висновок Верховного Суду

Судді ВС підкреслили, що у справі, яка розглядається, між позивачем та військовою частиною виник спір про право позивача на виплату середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні за період з 19 квітня 2017 року по 17 квітня 2020 року.

Так, надаючи правову оцінку вказаним правовідносинам, Верховний Суд зазначив таке.

За загальним правилом пріоритетними є норми спеціального законодавства, а трудове законодавство підлягає застосуванню у випадках, якщо нормами спеціального законодавство не врегульовано спірні правовідносини або коли про це йдеться у спеціальному законі.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законі України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Водночас питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців із військової служби не врегульовані положеннями спеціального законодавства. Проте такі питання врегульовані КЗпП України.

Ураховуючи те, що спеціальним законодавством, яке регулює оплату праці військовослужбовців, не встановлено відповідальність роботодавця за невиплату або несвоєчасну виплату працівнику всіх належних сум, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком судів першої та апеляційної інстанцій про можливість застосування норм статті 116 та 117 КЗпП України як таких, що є загальними та поширюються на правовідносини, які виникають під час звільнення із військової служби.

ВС зауважив, що положення частини першої і частини другої статті 117 КЗпП України стосуються відмінних (різних) правових ситуацій, які передбачають різні правові наслідки для роботодавця у разі затримки виплати заробітної плати при звільненні працівника, при цьому істотне значення має наявність спору щодо суми належних працівникові при звільненні сум.

Дійсно, частина перша статті 117 КЗпП України передбачає виплату компенсації за затримку виплати працівникові належних йому сум при звільненні у розмірі середньомісячного заробітку за весь період затримки до дати фактичного розрахунку, але за умови, коли спору щодо суми заборгованості немає.

Інша правова ситуація виникає, коли є спір щодо суми заборгованості із заробітної плати, яку роботодавець повинен виплати працівникові при звільненні. У цьому випадку працівник, за змістом частини другої статті 117 КЗпП України, має право на відшкодування, якщо спір буде вирішено на його користь. Розмір заборгованості та відшкодування встановлює орган, який вирішує спір, у цьому випадку, - суд.

Отже, у разі якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в такому випадку, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України).  

Таким чином, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальності роботодавця протягом усього періоду прострочення.

ВС підкреслив, що таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок, та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Слід зазначити, що Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що встановлений статтею 117 КЗпП України механізм компенсації роботодавцем працівнику середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні не передбачає чітких критеріїв встановлення справедливого та розумного балансу між інтересами звільненого працівника та його колишнього роботодавця (див. пункт 71 постанови від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц).

Суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми (див. висновок Верховного Суду України, висловлений у постанові від 27 квітня 2016 року у справі №6-113цс16; висновки Великої Палати Верховного Суду, висловлені у постанові від 26 червня 2019 року у справі №761/9584/15-ц, щодо відступлення від частини висновків Верховного Суду України, наведених у постанові від 27 квітня 2016  року у справі №6-113цс16).

Так, задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій виходили з періоду нарахування середнього грошового забезпечення за весь час затримки розрахунку при звільненні позивача, який складає з 19 квітня 2017 року по 17 квітня 2020 року.

В той же час судами попередніх інстанцій не встановлено розмір усіх належних звільненому працівникові сум та розміру сум, які були несвоєчасно виплачені позивачу, що є необхідним для пропорційного розрахунку розміру середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Верховний Суд скасував рішення суду першої та апеляційної інстанції та направив справу на новий розгляд до Сумського окружного адміністративного суду.

Раніше «Судово-юридична газета» писала, про ухилення батьків від виконання батьківських обов'язків: ВС нагадав про наслідки.

Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.