Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду розглянув справу № 428/11944/19, в якій досліджував питання відмежування умисного вбивства від умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
Обставини справи
З матеріалів справи відомо, що чоловіка було визнано винуватим у тому, що перебуваючи за місцем свого мешкання, в кімнаті, де він проживав разом із своєю співмешканкою та її матір’ю, під час сварки з останньою вийшов разом з нею із кімнати та разом спустився сходами на майданчик, де у чоловіка виник злочинний умисел, спрямований на умисне вбивство. Реалізуючи його, обвинувачений схопив потерпілу за шию та умисно тричі вдарив її потилицею об кут поряд розташованої з ним бетонної стіни майданчика, після чого наніс ще 4 удари кулаками у шию та обличчя потерпілої, від яких остання втратила рівновагу та впала на бетонну підлогу. Чоловік, продовжуючи реалізовувати свій злочинний умисел на заподіяння смерті потерпілої, підійшов до лежачої на підлозі потерпілої і наніс їй не менше 6 ударів ногами в грудну клітку, тулуб та ноги.
У результаті протиправних дій потерпілій були спричинені численні тілесні ушкодження, і смерть настала від травматичного шоку, який розвинувся внаслідок тупої поєднаної травми тіла з переломами кісток лицьового черепа.
За вироком місцевого суду чоловіка визнано винуватим і засуджено до покарання у вигляді позбавлення волі на строк 11 років. Апеляційний суд залишив вирок суду першої інстанції без змін.
В обґрунтування своєї касаційної скарги захисник вказував на те, що місцевий суд неправильно кваліфікував дії особи, оскільки злочин було вчинено без застосування будь-яких знарядь і жодна обставина не свідчить про наявність у особи умислу саме на вбивство, а тому його дії слід кваліфікувати за ч. 2 ст. 121 КК.
Висновок Верховного Суду
Судді ВС зазначили, що твердження сторони захисту про необхідність кваліфікації дій засудженого за ч. 2 ст. 121 КК є необґрунтованими та спростовуються встановленими фактичними обставинами кримінального правопорушення.
Так, ч. 1 ст. 115 КК передбачає відповідальність за умисне вбивство, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині. У свою чергу ч. 2 ст. 121 КК передбачає відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого.
ВС зазначив, що умисне вбивство відрізняється від умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого, і визначальним при цьому є спрямованість умислу винного, його суб`єктивне ставлення до наслідків своїх дій: при умисному вбивстві настання смерті охоплюється умислом винного, а в разі заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, ставлення винного до таких наслідків характеризується необережністю.
Умисел має дві характерні ознаки - інтелектуальну і вольову. Інтелектуальна - це усвідомлення особою суспільно небезпечного характеру своєї дії чи бездіяльності та передбачення її суспільно небезпечних наслідків; вольова - наявність у суб`єкта бажання настання суспільно небезпечних наслідків від вчиненого ним діяння чи свідоме їх допущення.
Прямий умисел - це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання (ч. 2 ст. 24 КК).
Також ВС відзначив, питання про наявність умислу необхідно вирішувати з огляду на сукупність всіх обставин вчиненого діяння, зокрема враховувати кількість, характер і локалізацію тілесних ушкоджень, причини припинення злочинних дій, поведінку винного до, під час і після злочину, його взаємини з потерпілим, що передували події, а також спосіб вчинення злочину, засоби та знаряддя злочину.
При цьому спосіб відображає насамперед причинний зв`язок між діяннями і наслідками. Певна залежність між способом і метою вчинення тих чи інших діянь виявляється в тому, що спосіб і засоби вчинення злочинів обираються особою відповідно до поставленої цілі. Ціль є передумовою усвідомлення особою результатів і наслідків своїх діянь, що проявляється у способі вчинення діянь.
З огляду на зазначене колегія суддів дійшла висновку, що сукупність наведених у вироку доказів переконливо свідчить про те, що поведінка засудженого до (постійні сварки з потерпілою, неодноразове застосування фізичного насильства як по відношенню до співмешканки, так і щодо її матері - потерпілої) та після вчинення злочину, механізм, характер, спосіб завдання, кількість ударів (3 удари потилицею об кут бетонної стіни, 4 удари кулаками у голову та шию потерпілої, не менше 6 ударів ногами в грудну клітку, тулуб та ноги) та локалізацію тілесних ушкоджень, переважна більшість яких заподіяна обвинуваченим у життєво-важливі органи (голову та шию), безумовно вказують на спрямованість його дій саме на позбавлення життя потерпілої.
Також про наявність у нього умислу саме на заподіяння смерті потерпілій свідчить і той факт, що обвинувачений не припинив свої протиправні дії після того, як після заподіяння потерпілій численних ударів остання впала на бетонну підлогу, а навпаки підійшов до лежачої на підлозі потерпілої та, розуміючи те, що вона ще жива і не може здійснювати опір, з достатньою силою наніс ногами не менше 6 ударів в область грудної клітки, тулубу та ніг потерпілої, тобто бажав настання суспільно небезпечних наслідків у вигляді смерті від вчиненого ним діяння.
ВС відзначив, урахувавши всі встановлені обставини кримінального провадження, суди правильно встановили, що засуджений мав умисел саме на заподіяння смерті потерпілій, а тому його дії за ч. 1 ст. 115 КК кваліфіковано правильно.
Враховуючи обставини справи, Верховний Суд залишив касаційну скаргу без задоволення, а рішення суду першої та апеляційної інстанції – без змін.
Раніше «Судово-юридична газета» писала про визнання заповіту недійсним: ВС розповів про презумпцію психічного здоров’я.
Підписуйтесь на наш Telegram-канал та на Twitter, щоб бути в курсі найважливіших подій.