Які порушення ЄСПЛ виявив у справі колишньої депутатки Алли Александровської

25 березня 2021 року ЄСПЛ постновив рішення у справі колишньої народної депутатки від Комуністичної партії Алли Александровської (ALEKSANDROVSKAYA v. UKRAINE). Її заява стосувалася перебігу однієї з резонансних кримінальних справ, у рамках якої Александровську намагалися притягнути до відповідальності за посягання на територіальну цілісність України. Проте, як стверджувала заявниця, вдалося лише порушити ряд її прав, гарантованих Конвенцією.

Обставини справи

Перебування під вартою та тримання у клітці

Наприкінці червня 2016 року СБУ отримала ухвалу на обшук квартири заявниці. У ході обшуку правоохоронці вилучили паспорт, електроніку та пристрої для зберігання, а після обшуку також заарештували заявницю.

У протоколі про арешт було зазначено, що її заарештували за посягання на територіальну цілісність і недоторканість України та пропозицію хабара. Йшлося про те, що за пару днів до цього заявниця через двох інших осіб передала мерові міста Південне 1000 доларів, щоб той просунув ухвалення рішення щодо організації місцевого референдуму, а після його ухвалення спробувала передати мерові ще 8000 доларів. У протоколі було також зазначено, що заявниця стверджувала про відсутність підстав для арешту.

29 червня слідчий подав до слідчого судді клопотання про продовження тримання заявниці під вартою, посилаючись на те, що інакше вона може у різний спосіб перешкоджати провадженню. На користь цього слідство наводило ряд доказів. Крім того, слідчий зазначав, що запобіжні заходи, не пов’язані із позбавленням волі, у цьому випадку не можна було застосовувати. Адвокати висловлювали заперечення цього. Вони називали обвинувачення і, відповідно, продовження тримання під вартою безпідставним, а також просили взяти до уваги відсутність попередніх судимостей, поганий стан здоров’я, наявність потенційних поручителів і т.ін.

30 червня слідчий суддя продовжив тримання заявниці під вартою до 26 серпня 2016 року. Суддя назвав достатніми підстави для продовження запобіжного заходу, зазначивши, що наведені слідством ризики можливого перешкоджання провадження переважають доводи сторони захисту. Також суд наголосив, що КПК прямо забороняє застосовувати запобіжні заходи, не пов’язані із позбавленням волі, за посягання на територіальну цілісність. Заяву адвоката про незаконність арешту суд не розглядав, зазначивши, що цим має зайнятися прокурор.

Адвокат спробував оскаржити цю ухвалу, стверджуючи, що слідчий суддя не обґрунтував належним чином наявність ризиків і не взяв до уваги вік, стан здоров’я, соціальне положення та статус народної депутатки підозрюваної. Втім, апеляційний суд підтримав рішення слідчого судді. Зокрема, суд послався на те, що заявниця підтримувала зв’язки із сином, що проживав у РФ, та членство заявниці у Комуністичній партії, а також знову нагадав, що стаття 176 КПК передбачала лише пов’язані із позбавленням волі запобіжні заходи у таких випадках.

3 серпня адвокат подав клопотання про зміну запобіжного заходу на домашній арешт, посилаючись на погіршення здоров’я заявниці, той факт, що більшість свідків вже допитали та що вона не зможе приховати дані. Втім, слідчий суддя відхилив клопотання, зазначивши, що адвокат не довів відсутність зниження ризику перешкоджання провадження. Більше того, після цього слідчий суддя тричі продовжував перебування заявниці в СІЗО, посилаючись на незавершення розслідування, та належне доведення слідчим ризиків застосування іншого заходу. Адвокат намагався оскаржити ці рішення – у перших двох випадках апеляційний суд відхиляв відповідні скарги, посилаючись на серйозність звинувачень та заборону у статті 176 КПК.

Третього ж разу – 13 жовтня 2016 року – суд задовольнив клопотання і помістив заявницю під цілодобовий домашній арешт та зобов’язав її не залишати квартиру без дозволу слідчого, прокурора чи слідчого судді. Суд дійшов висновку, що слідчий не надав жодних нових підстав для продовження запобіжного заходу та не довів існування ризиків перешкоджання провадженню. Так, суд зазначив, що продовження тримання заявниці під вартою становило б порушення статті 5 Конвенції, виходячи з її віку (68 років), слабкого здоров’я, сильних соціальних зв’язків, позитивних характеристик та іншого. У подальшому заявниця перебувала під цілодобовим домашнім арештом до 21 грудня 2016 року, з цього часу і до 21 лютого 2017 року вона знаходилася під домашнім арештом у нічний час, після чого запобіжні заходи щодо неї не застосовувалися.

Також заявниця стверджувала, що під час судових слухань її неодноразово тримали у металевій клітці, що активно фіксувалося засобами масової інформації на фото та відео. Крім того, у самому приміщенні суду було душно та спекотно, були відсутні належна вентиляція та провітрювання. Суди обґрунтовували це тим, що не могли тримати її не у клітці, адже на той час скляних боксів у них не було, а щодо заявниці було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а також посилалися на інструкції з конвоювання. Хоча у декількох випадках заявницю з клітки таки випускали.

Медична допомога під час перебування під вартою

29 та 30 червня 2016 року у заявниці діагностували велику кількість захворювань (частину – хронічних) і призначили серйозне лікування – зокрема, цілодобову електрокардіограму. Втім, коли вона прибула до СІЗО, лікар визначив її стан як задовільний, хоча і помістив до медичної частини. Вже 2 липня заявницю перевели з медчастини за її ж запитом, який вона обґрунтувала тим, що все одно не отримує належної допомоги, адже з призначених процедур їй зробили лише аналізи сечі та крові і рентген.

У подальшому за клопотанням адвоката заявниці провели у лікарні медичний огляд: провели ряд процедур, аналізів і досліджень, а також вона пройшла огляд у ряду лікарів. Огляд встановив – стан здоров’я заявниці задовільний, ознак його погіршення немає, вона не потребувала госпіталізації; призначене лікування можна було проводити у СІЗО. Після цього заявницю неодноразово оглядав лікар СІЗО, який рекомендував продовжувати призначене лікування.

Приватна лікарка Н., яка оглядала заявницю 30 червня, під час судового слухання 5 серпня відзначила видимі ознаки погіршення стану здоров’я заявниці і дійшла висновку, що у наявних умовах її здоров’я може різко погіршитися. Н. вважала, що заявницю необхідно госпіталізувати. Лікар СІЗО підтвердив потребу у призначеному лікуванні. Протягом 22-25 серпня 2016 року заявниця перебувала у лікарні у стані середньої тяжкості, спричиненому раніше діагностованими хворобами.

26 серпня заявницю повернули до СІЗО, а під час слухання 9 вересня Н. дійшла висновку, що стан здоров’я заявниці вимагав термінової госпіталізації. Але її у лікарню не поклали. Після того переведення заявниці під домашній арешт суд постановив, що цей запобіжний захід не забороняв їй відвідувати медичні заклади, повідомивши слідчого, прокурора (чий мобільний заявниця мала) чи слідчого суддю.

Ситуація щодо побачень з рідними

7 липня 2016 року родичка заявниці Б. звернулася до слідчого із проханням відвідати заявницю у СІЗО. Той відповів, що зможе надати відповідь лише після отримання від СІЗО інформації, чи це можливо, виходячи зі стану здоров’я заявниці. Процес затягнувся, і 1 серпня заявниця подала до суду скаргу про заборону побачень. Того ж дня суд повернув скаргу через відсутність юрисдикції, а слідчий – дозволив побачення з родичами.

Скарги за статтею 3 Конвенції

Заявниця стверджувала, що мало місце нелюдяне ставлення до неї, виходячи з такого:

• Відсутність належної медичної допомоги у СІЗО;
• Відсутність доступу до належного лікування під час перебування під домашнім арештом;
• Тримання у металевій клітці піж час судових слухань;
• Супровід до зали суду у наручниках.

Медична допомога у СІЗО

«Суд відзначає, що перед поміщенням до СІЗО заявниця страждала від ряду хронічних хвороб, які вимагали медичної допомоги. Він також відзначає, що суть скарг заявниці полягає у тому, що під час перебування у СІЗО їй не надавали лікування, що його рекомендувала лікар Н. 30 червня, 5 серпня та 9 вересня 2016 року. У цьому плані Суд відзначає, що у імплементації деяких рекомендацій мали місце затримки і не всіх вони були імплементовані під час перебування заявниці у СІЗО», – розпочав Суд.

Разом з тим, судді поставили під сумнів об’єктивність Н., посилаючись на те, що частина її висновків та призначень – зокрема щодо тих процедур, яких заявниця не отримала – не були підтверджені лікарями ані у лікарні, ані у СІЗО. До того ж, на відміну від висновків лікарів під час огляду та перебування заявниці у лікарні Н. проводила дуже побіжний і поверхневий огляд щонайменше через відсутність необхідного обладнання. При цьому Н. жодного разу не відвідувала заявницю у СІЗО, хоча мала таку можливість. Таким чином, лікарі у СІЗО та лікарні мали кращі можливості для встановлення об’єктивного стану здоров’я заявниці, аніж Н. Більше того, заявниця не надала жодних доказів, що після звільнення з-під варти вона вживала заходів, щоб отримати лікування, яке їй призначила Н. і яке їй не надавали у СІЗО.

Також Суд дійшов висновку, що заявниця не надала достатніх підстав для того, щоб стверджувати, що її стан здоров’я погіршився саме через неналежне лікування під час перебування під вартою. Зокрема, суд наголосив на тому, що у цьому випадку варто брати до уваги, що хвороби заявниці були хронічними, а сама заявниця порушувала лікування – родичі передавали їй сигарети та їжу, що була заборонена лікувальною дієтою.

«Загалом Суд вважає, що під час її відносно нетривалого перебування у СІЗО заявниця регулярно проходила огляди лікарями СІЗО та лікарні, які докладали зусиль для вирішення її проблем зі здоров’ям. Таким чином не можна дійти висновку, що медична допомога та лікування, що їй надавали, була невідповідною чи недостатньою. Відповідно, у цьому випадку порушення статті 3 не було».

Доступ до медичної допомоги під домашнім арештом

Суд зазначив, що заявниця не змогла довести, що домашній арешт жодним чином обмежував її можливості звернутися за допомогою. Крім того, немає жодних доказів, що вона хоч раз зверталася за дозволом звернутися до лікаря. Більш того, прокурор надав їй свій номер телефону, щоб заявниця могла повідомити його про таку потребу. Отже, у цьому випадку про порушення статті 3 також не йшлося.

Утримування у металевій клітці

Суд вже не одноразово зазначав, що тримання людей у металевій клітці під час суду становить порушення Конвенції. Тож ЄСПЛ, взявши до уваги те, що одного разу заявницю таки випустили з клітки під час засідання (у порушення інструкції), все ж дійшов  висновку, що у цьому випадку права заявниці, передбачені статтею 3, були порушені.

Скарги за статтею 5 Конвенції

Незаконність арешту

Можливість позбавлення свободи у національному законодавстві була передбачена лише в обмеженій кількості випадків. У протоколі про арешт йшлося, що заявницю заарештували на підставі пункту 2 частини 1 статті 208 КПК. Цей пункт визначає, що арешт можливий, «якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин».

При цьому арешт проходив за вчинення дій декілька днів тому, що цілком не відповідало вимогам про «безпосередньо після вчинення злочину» та «щойно вчинила злочин». Крім того, Суд звернув увагу, що суд навіть не став розглядати питання законності арешту, передавши це прокурору. Таким чином, судді дійшли висновку про порушення права заявниці на свободу та особисту недоторканість.

Неправомірність тримання під вартою 

Суд відзначив, що Конвенція вимагає, щоб під час обрання запобіжного заходу суди розглядати також і не пов’язанні з позбавленням свободи заходи. При цьому рішення про тримання під вартою чи його продовження не може ґрунтуватися винятково на серйозності висунутих обвинувачень, а його обґрунтування не може бути абстрактним, узагальненим чи стереотипним.

«Суд на початку відзначає, що, як було викладено у справі «Грибник проти України», частина 5 статті 176 КПК не позбавляє національні суди можливості звільнити з-під варти підзахисного, якщо вони вважають, що обвинувачення не змогло довести існування ризику, що заявник може переховуватися, чи іншого ризику, який виправдовує тримання під вартою. Це підтверджується і у цій справі: коли національні суди продовжували перебування заявниці під вартою, вони не вважали за достатнє обмежити свою оцінку посиланням на частину 5 статті 176 КПК. Навпаки, вони намагалися надати обґрунтування свого рішення, посилаючись на інші фактори. Наостанок, 13 жовтня 2016 року апеляційний суд постановив звільнити заявницю з-під варти, навіть не згадуючи частину 5 статті 176, хоча заявницю досі обвинувачували у порушенні, про яке йдеться у відповідному положенні».

Після цього судді почали перевірку того, чи були рішення про продовження запобіжного заходу ухвалені на основі відповідних та достатніх підстав. Суд дійшов висновку, що перша ухвала про поміщення під варту тих підстав не мала. До рішення апеляційного суду також були питання – частину підстав для підтримання рішення слідчого судді ЄСПЛ назвав нерелевантними, а частину сам же апеляційний суд у наступних рішеннях наводив на користь звільнення заявниці.

Загалом же у подальшому обґрунтування продовження тримання під вартою залишалося незмінним. Більше того, одного разу суд продовжив застосування запобіжного заходу через те, що захист не довів зниження ризику втручання у провадження з боку заявниці, що іде у розріз із підходом, викладеним у статті 5 Конвенції.

Крім того суди належним чином не розглядали можливість застосування інших запобіжних заходів, зазвичай обмежуючись згадкою розгляду такої можливості і подальшим посиланням на частину 5 статті 176 КПК. Таким чином, поміщення і продовження тримання під вартою становило порушення статті 5 Конвенції.

Скарги заявниці за іншими статтями Суд визнав або неприйнятними, або такими, що вже були розглянуті у рамках порушень статті 3 та 5 Конвенції. У якості компенсації за встановлені порушення заявниця вимагала стягнути з України 30 тисяч євро нематеріальної шкоди. ЄСПЛ призначив їй 15 600 євро.

Раніше «Судово-юридична газета» повідомляла, що ЄСПЛ постановив, що спілкування з адвокатом через скляну перегородку порушує конфіденційність зустрічі.